Деградації потрібна градація
Алкоголик. Хто він? Хворий, каліка, інвалід, соціально-шкідливий елемент? Як до нього ставитись? Однозначної відповіді, мабуть, не існує
Верхній шар - всі його бачать. Зізнаємося, ми уже без подиву та співпереживання дивимось на жорстокий побут алкоголиків: висохлі до чорноти середніх років чоловіки, зморшкуваті, мов печена груша, тридцятип`ятирічні "бабусі", п`яні, з коричневими попругами під очима, підлітки... Найважливіші в їхньому житті об`єкти - горілчаний відділ, пункт прийому склопосуду та макулатури. Це вони перетворюють помешкання в сміттєзвалища та примітивні злодійські кубла. Деградація...
"Вони заважають нам нормально жити, вони калічать наших дітей", - волають люди, знесилені сусідством з такими покидьками. Як правило, такі конфлікти закінчуються викликом міліції й супроводжуються наполегливими проханнями: "Заберіть їх куди-небудь". А куди?
Залишімо це питання поки-що без відповіді й розгляньмо ще один шар - невидимий. Саме він замовчується й ретельно оберігається відповідним відомством, яке самотужки цю проблему вирішити не може, а держава усім своїм виглядом демонструє, що проблеми не існує. Вона зайнята вирішенням глобальних завдань.
Переважна більшість алкоголиків проходить примусове лікування у лікувально-трудових профілакторіях і "завдяки" цьому випадає з ритму життя суспільства: пропадає прописка в гуртожитку, а на роботу без неї не беруть.
Нині на ринку працевлаштування навіть міліція виявляється безсилою. "Мічених" не приймаємо. Нам нормальних зайняти нічим", - скажуть у відділі кадрів.
Так, вони вільні від суспільства - живуть не за його законами. Але ж суспільство не є вільним від них. Як вирішити цю суперечність?
Вагома частка п'яниць хоче повернутися до нормального життя. Поки що, на жаль, ми більшим чином покладаємось на застарілі як за формою так і за змістом ЛТП. Чи не так? Спробую відповісти на поставлене питання конкретним життєвим прикладом.
Сергій був затятим п'яницею з понад десятирічним стажем. Зізнається в цьому він щиро. Довготривале вживання спиртного зруйнувало колись міцну й добру родину, перекреслило кар`єру молодого перспективного офіцера. Остання посада - перекладач-референт з англійської.
Почалося усе з малого. Але поступово п`яні оргії посідали все більшу частку в житті Сергія. Й коли ця частка поступово, але невпинно, перетворювалась у щось цілісне, безпросвітне, батько не витримав цього видовища й, вдавшись до посередництва дільничного інспектора, здав сина до ЛТП.
Курс лікування тривав шість місяців. Хоч лікуванням, за словами Сергія, це назвати можна з великим натягом. Перші п`ять днів тривала терапія, яка передбачала регулярний прийом фітопрепаратів. Шостого дня хворим видали по 40 грамів горілки, що мало викликати в пацієнтів сильну відразу до оковитої. Проте пацієнти на процедурах виявляють неабияку фантазію - примудряються почергово зливати свої "заповітні", гуртуючись по п`ять чоловік, одному щасливцеві. А той ловить подвійний кайф: один від горілки, інший від таємничості.
Потім клієнтура ЛТП ретельно засвідчувала власним підписом у журналі отримання й уживання антагусу, якого й у очі не бачила. Можливо, на думку Сергія, це пов`язано зі скрутним фінансовим станом закладу. Двічі на десять днів видавали "утаємничені" таблетки двох видів. Обхідними шляхами Сергій дізнався, що це був звичайнісінький глюканат кальцію й фуразалідол. Ось і весь комплекс лікування.
Що ж до умов мешкання, то профілакторій був звичайнісінькою в`язницею як за формою, так і за змістом. Розташований у колишньому приміщенні тюрми суворого режиму. Серед хворих були й такі, що встигли свого часу посидіти за гратами. Ці люди констатували: в "профілакторії" більше утисків, ніж у в'язниці. Моральний клімат гнітючий, деморалізуючий. Виходить з такого "профілакторію" людина озлобленою й ще більше надламаною.
Й тому не в дивовижу, що переважна більшість "примусово вилікуваних", вийшовши за браму ЛТП, мерщій поспішають до найближчого гастроному відсвяткувати свій вихід на волю. Після цього людина зривається. Й пиячить значно сильніше, як до лікування. Потім знову потрапляє до профілакторію (буває, що за два тижні).
А все ж після ЛТП Сергій протримався без спиртного два місяці. Потім знов потягнулися глибокі довготривалі запої.
Проте батьки боролися за сина. Звернулись вони по допомогу до київського об`єднання "Соціотерапія", де на той час було розроблено вітчизняну соціопсихологічну реабілітаційну програму, курс якої й пройшов Сергій. Спочатку було медикаментозне втручання - під крапельницею провадилося очищення організму від шлаків. Потім була моральна реабілітація, яка поступово ствердила в голові хворого установку на правило: жити тверезо.
Зараз Сергій переконаний у тому, що більше ніколи не дозволить собі перебувати в обіймах зеленого змія. Опріч цього, зумів переконати власним прикладом одного зі своїх товаришів-п'яниць.
Щоправда, є люди, невиліковні за допомогою методу соціальної терапії, які опустилися морально й фізично занадто низько. Провадити з ними курс соціальної реабілітації є справою явно безуспішною - вони втратили не тільки навички, але, мабуть, і вроджені рефлекси. Й навчати їх потрібно заново. Ось цей контингент і підлягав би реабілітації в закритих селищах на кшталт ЛТП. Тобто потрібна градація підходів.
Так, можливо, нашій громадськості й державі зараз не до п'яндиг. Ще не відбулися вибори, не все ще приватизовано, економіка ніяк не піднесеться, а тут - кидай усе й будуй реабілітаційні центри. Хай буде так: оберемо народних обранців, завершімо ударно приватизацію, порадіймо за економіку на піднесенні, а тоді лишень... Але чи відшукаємо тоді радість на українському обличчі, коли наші співвітчизники помиратимуть на очах у всіх. І чи не виникає тоді потреби в створенні великих резервацій, аби заховати туди, подалі від цікавих очей, частину власного народу. Народу працьовитого, але зрадженого й обікраденого, полишеного на поталу п`яної долі...
