Богдан ОСАДЧУК: 100 років несамотності

Так-так, наполягаю: несамотності. В першу чергу через те, що 1 серпня 1920 року Богдан Іванович Осадчук з’явився на світ у валентному містечку (і місці) під назвою «Коломия». Отже, незаперечна Осадчукова властивість єднатися, порозумітися не лише із «своїми», а й з «іншими», генетично була закладена у мультинаціональній Коломії. Це на все життя дало йому своєрідне «щеплення» від націоналізму й шовінізму, що їх він ненавидів і не приймав їх до кінця своїх днів. Він згадував Коломию і її колорит до кінця життя, яке завершилося 19 жовтня 2011 року.

ВІД КОЛОМИЇ ДО БЕРЛІНА

Батьки (тато був українцем селянського походження, а мати — українсько-словацького походження, була греко-католичкою) виїхали з Коломиї. Тим не менш тодішня столиця Покуття, що перебувала в межах Польщі (II Речіпосполитої), назавжди була для Осадчука рідною і близькою. Недаремно вже в незалежній Україні його оголосять почесним громадянином саме цього міста.

У десятирічному віці Богдан опинився у Центральніи? Польщі. И?ого батько був учителем, тобто державним службовцем, вимушеним підкорятися директивам уряду. Переслідуючи мету полонізаціі? Галичини и? Волині, польська влада переводила украі?нських учителів углиб Польщі, а на місця, що звільнялися, скеровував тих, хто не володів украі?нською. Через украі?нське походження и? ліві погляди (входив до Компартіі? Західноі? Украі?ни, КПЗУ) батька перевели у село Бошчинек у повіті Піньчув. Згодом школу перенесли до села Пшибенице. Тут Осадчук виростав, як він сам потім згадував, «в оточенні польських селян». Звідси абсолютне володіння польською мовою (а в родині завжди спілкувались українською).

Знання й розуміння польської культури чималою мірою прийшло через те, що у селі Бошчинек була поміщиця, яка симпатизувала українському хлопчикові, котрий не хотів спочатку йти до школи. Вона приохотила його читати книжки, навчала французької мови, хорошим манерам. І — вчила бути поляком. Так він став українцем, поляком, а згодом навчиться бути німцем...

Богдана віддають в державну гімназію містечка Піньчув і він з іншими учнями опиняється у своєрідному «гуртожитку». Це був його перший досвід життя без батьків, що залишилися у селі. Тут він також набув досвід того, що позначається виразним для мене польським словом scysja, себто сутичка, зіткнення. Справа в тім, що незадовго до закінчення навчання, у 1938 році, Осадчука виключили з гімназії під сміховинним приводом. Справжньою причиною став захист зацькованого гімназистами-юдофобами учня-єврея, його приятеля Шапіро. Осадчука викликав та образив законовчитель ксьондз Піскож. Він назвав хлопця «українською свинею», за що отримав відповідь: «А ти — фашистська свиня!».

Богдан Осадчук – гімназист. Пінчув, 1934 рік

Довелося виживати, а значить треба було працювати. І Богдан став постачальником раків для одного з краківських ресторанів. Невдовзі почалася Друга світова війна, німці напали на Польщу. СРСР після змови Гітлера та Сталіна ввів свої війська у Західну Україну, оголосивши це «возз’єднанням українських земель». Батько Осадчука отримав роботу перекладача для німецького управління при цукрозаводі в місті Казімежа-Велька, а потім родина переїхала в місто Бусько-Здруй.

Навесні 1940 року, прочитавши в україномовній газеті «Краківські вісті» про матуральні курси (курси, після закінчення яких видавалося свідоцтво про середню освіту), засновані в Кракові доцентом Яґеллонського університету Володимиром Кубійовичем, Осадчук їде до Кракова. Він закінчує курси і отримує свідоцтво про середню освіту.

І тут трапилось те, що визначило подальші антикомуністичні переконання Осадчука. Як уже мовилося, його батько був членом КПЗУ. Тому Богдан доволі рано почав читати ліву польську пресу, а також газету Компартії Німеччини (в еміґрації) під назвою «Червоний прапор» («Die Rote Fahne»). Він опанував німецьку мову, оскільки в гімназії, за його словами, була дуже хороша ґерманістка.

Погляди батька не вплинули на сина. Хоча вони зійшлися в оцінках антиукраїнської політики передвоєнної Польщі і у тому, що від нацистів не слід очікувати нічого доброго. Чимало українців тоді пішло на службу в організації або установи, відкриті німцями. Осадчук-старший, як я вже згадав, працював перекладачем на цукрозаводі. Причина його співпраці була вимушеною: після домовленостей Німеччини і СРСР він боявся екстрадиції, того, що німці видадуть його «совітам». Для нього це означало б кінець, оскільки Компартія Західної України була партією репресованих, її керівництво та членів ще в 1938 році сталінський режим оголосив «зрадниками», «фашистськими запроданцями».

Богдан Осадчук з батьком. Краків, 1940 рік

Осадчук-молодший слухав львівське радіо (тобто вже радянську пропаґанду), читав газети лівої орієнтації, які розписували переваги «соціалістичного раю». Урешті-решт вирішив, що може й варто повернутися в рідні місця. У цей час у Бусько-Здруй прибула радянська репатріаційна місія, до якої Осадчук, не знаючи російської мови, пішов.

Ось що він згадував про це: «За столом сидів квадратний радянський ґенерал із НКВД, а навколо нього гітлерівці з СД. Енкаведист запитав: «Ваша фамилия?». Я впевнено відповідаю, що я «самотній, без сім’ї». А він: «Что, вы не понимаете по-русски? Вы откуда?». «А що значить откуда, — дивуюся я. — Хіба це не українська місія?». Він почав на мене кричати, що я буржуазний націоналіст і потрібно мене заарештувати. Німці розсміялися, а я знайшов у собі сили вийти звідти. Місія виїхала, а моя любов до совітів у цей момент закінчилася остаточно».

...Якось Осадчук звернув мою увагу на те, що дуже рано навчився читати газети. Писати не вмів, а газети вже читав. Ця пристрасть сформувала переконання: газета — вікно у світ. Недаремно він все життя збирав газети, мав величезну їх колекцію. Свою першу статтю 18-річний Богдан надрукував у львівському тижневику «Батьківщина». А у 19 років у місті Хелмі він працював кореспондентом газети «Краківські вісті» і у місцевому Українському допомоговому комітеті. Цей комітет допомагав селянам і полоненим червоноармійцям.

Осадчук приятелював і співпрацював з майбутнім патріархом Київським і Всієї України Української автокефальної православної церкви Мстиславом. Його звали Степан Скрипник і він був племінником Симона Петлюри. І саме петлюрівці, які після поразки УНР опинилися в Польщі, вирішальним чином вплинули на Осадчука.

Ці люди з Києва, Харкова, Одеси,  Полтави, Житомира та українського півдня сформували в нього, галичанина,  загальноукраїнську свідомость, як він сам казав, «тугу за Великою Україною, не малою — львівською, галицькою». Отже, його інтелектуальне формування почалося з усвідомленої  симпатії до єдиної політичної  нації — українців, не поділених  на «східняків» та «західняків».

Практично всі молоді співробітники Комітету пішли з похідними групами ОУНівців на Схід. Пішли, щоб будувати незалежну Україну. Ілюзії ці, як відомо, невдовзі розвіються. Осадчук не пішов, оскільки не вірив, що Гітлер підтримає ідею незалежної України. Хоча саме у Хелмі, як висловилася професор Оля Гнатюк, почався його «флірт із націоналізмом». Але він не став ані бандерівцем, ані мельниківцем, тобто не був членом жодної з ворогуючих фракцій Організації українських націоналістів (ОУН).

Осадчук бачив, як німці почали «фаворитизувати» українців, особливо з Галичини, а ще більше — з Австрії. Поляки, своєю чергою, побачили у цьому загрозу й образу для себе: мовляв, наші громадяни, а отримують привілеї від німців. Коли у Хелмі з’явилась українська школа, її вчителя вбили польські радикали-підпільники. Ось що з часом говорив про це сам Осадчук: «З одного боку — розбрат і розкол серед українських націоналістів, який призвів до чималих кривавих взаємних порахунків. З іншого боку, польсько-українська трагедія, що почалася на Холмщині, абсолютно переконала мене, що потрібно з цим явищем боротися, оскільки інакше нам загрожує перспектива взаємних нескінченних вбивств і виграють на цьому сусіди».

Це дуже важливий висновок, який потім у житті Осадчука визначить його місце в налагодженні польсько-українських відносин.

З початком війни Німеччини і СРСР у Хелмі в Українському допомоговому комітеті майже не залишилося молодих людей. Один із ветеранів петлюрівської еміґрації порадив Осадчукові спробувати втекти від війни. Пропозиція здавалася парадоксальною, але він її успішно реалізував: втік до нацистського «лігва» — до столиці III Райху — і так врятувався.

ПЕРЕТВОРЕННЯ НА БЕРЛІНЦЯ

...З Осадчуком мене познайомила Венеція. У 1995 році потягом з Мюнхена через Австрію ми поїхали до Венеції на університетську наукову конференцію. Дорога здавалася безкінечною і ніколи в житті більше ми не розмовляли так довго, хоча зустрічались неодноразово. У Венеції ці розмови продовжились. Серед іншого розпитував я Богдана Івановича про те, як він потрапив до Берліна у трагічному 1941-му.

У вересні того року він написав до кількох німецьких університетів, оскільки знав, що українців із Галичини (і тільки!) брали до німецьких університетів. Із Берлінського університету прийшла відповідь, що він є у списку студентів факультету науки про зарубіжжя (Auslandswissenschaft), однак йому належить скласти іспит із німецької мови. У грудні того самого року Осадчук виїхав до Берліна.

Під час навчання у Берліні. 1940-ві роки

У Берліні він подзвонив до знайомого журналіста Генадія Которовича, який допоміг йому дістати помешкання на цій вулиці в єврейській родині Ґоттшальк. Гітлерівці їх не чіпали, оскільки глава сімейства в молодості, під час Першої світової, був визначним військовим, офіцером і мав високі нагороди.

Навчаючись, Осадчук пише кореспонденції для берлінської газети «Українські вісті», для газети «Волинь» в Рівному і для «Краківських вістей». Під час навчання спочатку отримував стипендію від Комісії допомоги українським студентам, а потім довелося заробляти самому. Службовець, який давав дозвіл в управлінні праці, подивившись у паспорт Осадчука, запитав: «А що це за місто Коломеа?». «Так австрійці записали в документі місто у Галичині», — пояснив Осадчук (німецькою мовою це — «die Stadt in Galizien»). Чиновники почали глузувати над «безграмотним» студентом: адже Ґалісія (яку вони переплутали з Галичиною) знаходиться в Іспанії, а місто Коломеа — в Італії. Після цього поставили печатку — «італієць». У 1945 році, коли вже Червона армія влаштовуватиме в Берліні перевірки, таке «перетворення» з українця на «італійця» врятує Осадчука. Його як нібито італійця не чіпатимуть і не депортують «на родину».

З теплотою та повагою у наших розмовах згадував Богдан Іванович професора Альбрехта Гаусгофера (до слова, сина родоначальника геополітики Карла Гаусгофера), у якого навчався. Гаусгофер-молодший був серед учасників замаху на Адольфа Гітлера влітку 1944 року. Якби тоді все вдалося, він мав стати міністром закордонних справ в уряді антигітлерівської опозиції. Замах провалився, Гаусгофера заарештували і в 1945 році вбили у в’язниці. Тому дипломну роботу, присвячену історії та розвитку преси в українському Закарпатті, Осадчук дописував уже під керівництвом відомого балканіста професора Фріца Вальявеца.

Годинами Осадчук міг розповідати про українське життя у Берліні довоєнного, воєнного і повоєнного часу: «Під час Другої світової у нас було окреме українське життя. Важко сказати, скільки нас було. Еліта, що складалася з вищих керівників, лікарів, науковців і студентів, люди старої української преси, — ця еліта була розпорошена по різних інституціях... Студентів було близько трьохсот, але походили вони з Галичини, Волині, Буковини, Закарпатської України, тобто з давніх незалежних держав, а не з Райхкомісаріату «Україна»... А після 1942 року взагалі вже не приймали українців на навчання».

...Із розмов з Осадчуком я дізнався, що йому ніколи не подобався берлінський урбаністичний пейзаж. Понад те, він називав Берлін «бридким». Проте те, що відбувалося у цьому місті, особливо в літа молодії,  Богдан Іванович завжди згадував з теплотою. А надто, коли йшлося про його колеґ по навчанню і друзів. Тут були в першу чергу Іван Лисяк-Рудницький (згодом відомий історик, політолог, один із засновників Канадського інституту українських студій), Омелян Пріцак (пізніше знаний орієнтолог, фахівець із багатьох рідкісних мов і перший директор Українського наукового інституту Гарвардського університету) та деякі інші особи. Вони були активними у студентському житті, зокрема, брали участь в організації під назвою «Мазепинець».

20 липня 1944 року, в день замаху на Гітлера, Осадчук закінчив дипломну роботу, присвячену пресі в Закарпатській Україні. Після захисту професор Вальявец, зарахував його асистентом. Попереду мала бути докторська дисертація. Та завадила війна.

У Парижі. 1952 рік

Лисяк-Рудницький і Пріцак виїхали з Берліна, а Осадчук залишався. в останні місяці війни створив фіктивний «Інститут Чорного моря», котрий приносив реальну користь, адже на його адресу засновник отримував підпільну пресу з Варшави, а також польські видання з Лондона, де перебував польський еміґраційний уряд. Надсилали йому також газету «Neue Zurcher Zeitung» зі Швейцарії, в якій він друкуватиметься згодом. Таким чином, Осадчук був непогано поінформованим. Берлін бомбардували. Постраждав і факультет Осадчука. І в тому безладі йому дісталися печатка та бланки, які він міг використовувати у своїх інтересах.

Червона армія наступала і професор Вальявец порадив Осадчукові виїхати з Берліна. Знайшовся знайомий, який мав родичів у Потсдамі. Тож Богдан подався туди разом зі своєю майбутньою дружиною Іреною (Яніною) Кушкевич, донькою українського політеміґранта, лікаркою за фахом, з якою познайомився в 1943 році. Там вони пережили прихід червоноармійців і після підписання капітуляції Німеччини повернулися в Берлін. Тут на Осадчука очікував «сюрприз». На берлінську адресу, де він раніше мешкав, за його відсутності приходили радянські офіцери, які розшукували його. Осадчук зрозумів, що перебуває у небезпеці та що тепер видавати себе за італійця не вдасться.

Як жити далі? Хтось міг би в такій ситуації впасти у відчай, але не Богдан Іванович, який звик часто дивитися на труднощі з відстані іронії. Він твердо вирішив не повертатися до Польщі (де Сталін зміцнював свої позиції).

Однак при цьому  не змінив польського громадянства і не хотів втрачати зв’язок з Польщею і поляками. Друзі допомогли влаштуватися кореспондентом газети «Щоденний кур’єр» («Kurier Codzienny»).

Так вийшло, що телеграф на той час був в єдиній польській установі в Берліні. І це була Польська військова місія, розташована у британському секторі поділеного між союзниками Берліна. Осадчук часто туди заходив і зрештою у 1946 році йому запропонували працювати там, у відділі преси.

Це була структура вже прокомуністичної Польщі. Осадчук мав антикомуністичні переконання, але не мав грошей і надійних документів. Тепер він отримав роботу з пристойною платнею. Понад те, він дістав берлінське посвідчення особи на тій підставі, що мешкав у Берліні.

У своєму робочому кабінеті. Берлін, 1958 рік

Одначе він мусив якось пояснювати своє минуле. Він повністю «змінив», себто фальсифікував, власний життєпис. Дослідниця біографії Осадчука Боґуміла Бердиховська висловилася делікатно: Осадчук мусив по-новому «сконструювати» свою біографію, щоб це виглядало типово для доль поляків під час війни.

...Пам’ятаю, Богдан Іванович час від часу насвистував якусь мелодію. Часто змінював мелодії. Одного разу, жартома я навіть назвав його «майстром художнього свисту». У відповідь він лише хитро посміхнувся. Так ось згадана автобіографія, яку я читав в Архіві Інституту національної пам’яті Польщі у Варшаві, є твором «високохудожнього свисту». Недаремно вона дозволила Осадчуку триматись у Польській військовій місії до кінця 1949 року.

Історія його роботи в місії та вдалого зникнення з неї — це окрема (майже детективна!) тема. Обіцяю про це колись написати, а поки констатую: на початку 1950 року за допомогою американців Осадчук і його дружина остаточно стали берлінцями, точніше оселились в Західному Берліні.

СПРАВЖНЯ ІНДИВІДУАЛЬНІСТЬ

...У місті Ґданську існує Європейський Центр Солідарності. Фактично це музей і бібліотека, присвячені польському профспілковому руху «Солідарність», а також іншим опозиційним рухам у колишньому «соцтаборі».

Всім раджу там побувати, а я був, коли ми у 2018 році робили документальний фільм про Осадчука. Тоді я зустрівся з керівником згаданого Центру Базилем Керським. Журналіст, політолог, публіцист, він несподівано для себе відкрив Україну. А допоміг йому Богдан Осадчук, у якого (як у професора Вільного університету Берліна) пан Базиль навчався і якого близько знав.

Керський переконаний, що повоєнний Західний Берлін був для Богдана Осадчука «ідеальним місцем для життя. Він міг там поєднати ідентичність українського еміґранта з ідентичністю європейського демократа. До 1989 року жив на космополітичному й демократичному острові, оточеному червоним морем радянської імперії, у місці, де вирішувалися долі Європи. Тут осіли німецькі політичні еміґранти, наприклад бурґомістри Ернст Ройтер і Віллі Брандт, політолог Ріхард Левенталь, публіцист Себастьян Гаффнер. Завдяки їм місто набуло нового, демократичного характеру. Західні союзники й еміґранти з Центральної та Східної Європи сформували космополітичний клімат повоєнного Берліна».

Іван Лисяк-Рудницький, його дружина Олександра Черненко, Богдан Осадчук. Едмонтон, 1978 рік. Друкується вперше

Ситуація після втечі з Польської військової місії когось могла б загнати у глухий кут. Але не Осадчука, якого завжди рятували комунікабельність і широкі зв’язки. Вони й допомогли йому влаштуватися в німецькомовну «Нову газету» («Die Neue Zeitung»). Він писав про СРСР, Польщу, про українську еміґрацію, про політиків, які приїздили до Берліна зі Східної Європи. Писав спочатку під псевдонімом «Губерт Славек Ноєгауз» («Hubert Slawek Neuehaus»), а згодом «Александр Кораб» («Alexander Korab»).

Поступово він перетворився на постійного й авторитетного публіциста німецької та швейцарської преси. Можна лише дивуватися колосальній енергії і працездатності Осадчука, котрий писав для берлінської ліберальної щоденної газети «Der Tagesspiegel», для мюнхенської «Munchener Merkur», для щоденних «Stuttgarter Nachrichten» і «Kolner Stadtanzeiger». Для двох швейцарських часописів він працював як офіційний кореспондент — для «Baseler Nationalzeitung» (як берлінський дописувач) і для «Neue Zurcher Zeitung» (тут він із 1956 року, був постійним коментатором подій у країнах східноєвропейського комунізму і писав під псевдом «ok.», «Korab-Osadczuk» та ін.). До слова, його остання стаття в «Neue Zurcher Zeitung» з’явиться в січні 2005 року.

Коли на початку 1950-х років Іван Лисяк-Рудницький, один з найцікавіших українських істориків ХХ століття, зустрівся з Осадчуком у Берліні, то зафіксував у своєму щоденнику: «Осадчук дозрів та виріс на справжню політичну індивідуальність... Голова, як їх маємо небагато. Осадчук, живучи всі ці критичні роки в Берліні, виробився надзвичайно. Він здобув собі добру позицію в німецькій пресі й є першорядним спецом для проблематики країн-»сателітів, зокрема Польщі»».

Від 1956 року Осадчук був пов’язаний із німецьким телебаченням, виступав у популярній щотижневій політичній телепрограмі «Internationaler Fruhschoppen» («Міжнародний сніданок»). Цікаво, що він називався представником України. Після кількох ефірів міністерство закордонних справ Німеччини отримало дипломатичну ноту Посольства СРСР про те, що якась невідома особа виступає від імені України, і ці виступи суперечать добросусідським відносинам. Дипломатична установа категорично зажадала прибрати невідому людину з телеефіру.

Слід зробити все, щоб уроки діяльності Богдана Осадчука, його спадщина, що, зокрема, слугує польсько-українському єднанню, були в Україні актуальною та органічною частиною сучасного наукового, політичного, громадського дискурсів. Це й буде найкращою йому нагородою. Це буде найкращим запобіжником від самотності, яка йому так не личить

Шеф програми Вернер Гефер захвилювався й запропонував Осадчукові зробити якусь заяву.   І він зробив. Ось як зміст заяви переказував сам автор: «Я готовий перестати бути представником України за умови, що в Берлін приїде акредитований кореспондент із Києва, представник радіо або преси, і буде висловлюватися про радянську історію так само критично, як я. Це моя умова. Якщо вона не буде виконана — я не відмовлюся від своєї участі». До 1970-х років Осадчук продовжував брати участь у телепрограмі «Internationaler Fruhschoppen», допоки не отримав німецьке громадянство, себто втратив статус іноземця.

Прийшли популярність і матеріальний достаток. Та вони ніколи не цікавили Осадчука самі по собі. Він постійно розширював коло своїх зацікавленостей. Працював професором, а згодом проректором у мюнхенському Українському вільному університеті. Тут, в УВУ, у 1950-х роках підготував і захистив докторську дисертацію (Ph.D.) на тему національної політики у СРСР від Леніна до Хрущова. Свою габілітаційну роботу, яка давала право на професорську посаду й була присвячена планам Юзефа Пілсудського щодо превентивної війни проти Німеччини, Осадчук писав у Вільному університеті Берліна. Тут у 1966 році він здобув звання професора і працював.

Важливі епізоди біографії Осадчука пов’язані з радіо «Свобода» (до 1959 року — «Вільна Європа»), вів щотижневу програму «Листи західного ліберала». Створена в умовах «холодної війни» ця радіостанція подавала своїй багатонаціональній аудиторії у СРСР і країнах «Східного блоку» факти радянської історії та поточні події, про які не згадували офіційні ЗМІ. У нього склалися добрі відносини з керівником української редакції Михайлом Демковичем-Добрянським, а потім і з його наступником Богданом Нагайлом.

Сьогоднішні українці навіть не уявляють, як це було непросто — зробити таку кар’єру у повоєнній Європі... Та була ще одна справа, яку він вважав справою всього свого життя.

СПІВПРАЦЯ З ЄЖИ ҐЕДРОЙЦЕМ

Директором Літературного інституту в паризькому передмісті Мезон-Лаффіт, редактор польськомовного журналу Єжи Ґедройц і його найближчий соратник Юзеф Чапський приїхали на установчі збори антикомуністичного Конґресу за свободу культури у червні 1950 року. Вони оселилися в берлінському готелі «Савой». Засідання проходили неподалік від готелю. Осадчук офіційно не був запрошений, він приїхав як журналіст газети «Die Neue Zeitung».

Тут вони і познайомились. Осадчук потім згадував: «Для обох прибульців з Заходу я був невідомим, трохи екзотичним птахом. Вони нічого про мене не знали і, здається, їм було важко сприйняти мої розповіді про долю, що закинула мене з далекої Коломиї в Центральну Польщу, а потім у Берлін. А я дещо про них знав. Про Чапського — з оповідань молодого Любенського з Казімежи Велької, а про Ґєдройця спочатку зі спорадичного читання «Політики», яку мені давав почитати газетяр Льопка в Пінчові, потім — з вуст колишнього депутата Сейму з Волині Степана Скрипника, двоюрідного брата отамана Петлюри і товариша воєводи Юзевського під час розмов в 1940 році в Хелмі Любельському, а трохи згодом — від Геннадія Которовича, українського журналіста, який був парламентським кореспондентом «Політики»... Я відчув, що знайшов нарешті те, чого шукав і про що мріяв: шлях до діалогу та партнерства».

Богдан Іванович ніколи не втрачав почуття гумору

Діалог і партнерство. Як кажуть німці, hier liegt der Hund begraben, себто — це найважливіше. Нагадаю, що на рубежі 1940-50-х років, після трагічної боротьби між поляками та українцями, було не надто багато охочих вести діалог. Саме діалог, а не перелік взаємних звинувачень. Тому ініціатива Ґедройця виробити концепцію майбутніх польсько-українських відносин здійснилася не відразу. Та «впертий литвин», як називав себе сам Ґедройц, не відступав. Дискусія довкола проблеми кордонів; рефлексія над історичною спадщиною і критичний аналіз польсько-українського минулого; систематичне спостереження за змінами в Україні та спроба впливати на процеси, які там відбуваються; спроби вивести українське питання на міжнародний рівень; якнайширше представлення української культури — такими були ключові елементи української стратегії Ґедройця.

У журналі «Культура» з’явився новий розділ — «Українська хроніка». Її постійним автором і став Богдан Осадчук. Він під псевдонімом «BEO» у червневому номері журналу за 1952 рік відкрив рубрику «Польсько-українська хроніка». Осадчук друкувався постійно, допоки виходив часопис, тобто до 2000 року включно. Це були в основному тексти про життя української еміґрації, українсько-польські відносини, політичну ситуацію у «Східному блоці» та в Німеччині. У 637 числах «Культури» вміщено близько 160 статей Осадчука, а крім того збереглося до 900 листів, якими обмінялися він та Ґедройц.

Тандем двох неординарних еміґрантів — Ґедройця та Осадчука — зрештою спрацював успішно. Відірвані від своїх країн, позбавлені реальної можливості перевірити, які там панують погляди й настрої, віддані на відкуп ворожої і брехливої пропаґанди, вони діяли всупереч настроям, що панували в еміґраційних середовищах. Ці настрої підживлювали задавнені конфлікти поляків та українців, загострені під час Другої світової війни й депортацій у рамках акції «Вісла» 1947 року.

Осадчук і Ґедройць почали діалог, який допоміг подолати старі упередження та взаємні звинувачення, а польськомовний журнал «Культура» довго був єдиним місцем для таких обговорень і дискусій (українці не мали такого незалежного у своїй позиції відповідника).

Осадчук був переконаний, що без Є.Ґедройця «польсько-українське прикордоння могло б зараз бути польсько-українським Косовом — взаємним кровопролиттям. Замість цього після тривалої смуги конфліктів і воєн, коротких періодів дружби, ми протягом уже багатьох років маємо систему, що спирається на взаєморозуміння й обопільну потребу в співпраці й навіть дружби, яка в загальних рисах нагадує реалізацію планів і домовленостей Юзефа Пілсудського з Симоном Петлюрою. Без Єжи Ґедройця, його концепцій і практичної діяльності, у нас би цього не було. Я гордий і щасливий, що міг разом з ним брати участь у цій великій справі».

До цих слів можна з повною впевненістю додати, що й без Богдана Осадчука не могло статися потепління польсько-українських відносин, неможливим було б взаєморозуміння двох країн, принципово важливе і у сьогоднішньому геополітичному ландшафті Європи.

Єжи Ґедройць пішов із життя в 2000 році. Він жодного разу не приїхав у свою рідну країну після падіння комунізму, хоча його неодноразово запрошували. Разом зі своїм беззмінним редактором в історію пішов і журнал «Культура», оскільки Ґедройц заповідав припинити видання після його смерті.

Богдан Осадчук почав їздити до Польщі з 1989 року, а до Києва вперше приїхав у 1990-му, ще до проголошення незалежності України. Потім він неодноразово бував у Львові, Коломиї, Харкові, Донецьку, виступав на наукових та інших форумах, дискутував, зустрічався з президентами Леонідом Кравчуком і Леонідом Кучмою, давав рекомендації, ділився досвідом.

Процеси демократизації відкрили йому двері в Польщу. Він зустрічався з президентом Лехом Валенсою, співпрацював з президентом Александром Квасневським. Активно, без фальшивої дипломатичності писав для польських та українських періодичних видань, реагуючи на всі досягнення й вади польсько-українських відносин — тепер уже за нових умов, виступав на радіо, телебаченні.

...Якось Осадчук написав: «Мене називають «отаманом», що керується виключно власною думкою і власним пером». У розмові зі мною він пригадав ці слова. А знаєте чому? В Києві, в газеті Верховної Ради «Голос України», його тексти вперше за десятиліття журналістської роботи почали редагувати. Він відмовився від співпраці з «Голосом», але друкувався в інших виданнях.

Журналіст Віталій Портников слушно зауважив, що Богдан Осадчук сприйняв посткомуністичну Україну «з певним скепсисом. Тому, що він розраховував на щось більше, на щось цивілізованіше. На щось більше, що відповідало б його політичним ідеалам. Але дуже важливий момент пов’язаний з тим, що він разом із цим був людиною, здатною до дуже реалістичного сприйняття того, що відбувалося, до реалістичного сприйняття дійсності. І намагався допомогти, намагався радити... Тобто скепсис скепсисом, а робота роботой. Це також важливий його урок».

НАЙКРАЩА НАГОРОДА — ПАМ’ЯТЬ

З своє життя він отримав чимало нагород, а з-поміж них найвищу польську нагороду — Орден Білого Орла за заслуги в досягненні польсько-українського порозуміння. В Україні його нагородили орденом Ярослава Мудрого 5-го ступеня.

Та напевно, найвагомішою нагородою, що відбиває глибинну суть зробленого Богданом Осадчуком, було присвоєння йому в Польщі титулу «Людини пограниччя» («Czlowiek Pogranicza») за 2005-2006 роки. Цю премію йому вручили на початку листопада 2006 року в місті Сейни в північно-східній Польщі.

Там існує Центр «Пограниччя — мистецтв, культур, народів» і Фонд «Пограниччя» на чолі з поетом і есеїстом Кшиштофом Чижевським. Він пояснював, що поняття «людина пограниччя» стосується «толерантної особи, часто з заплутаними сімейними коріннями, яка характеризувалася співпереживанням, критичним патріотизмом, стійкістю до національної фобії, вільним володінням мов, яка цікава іншим людям у поєднанні з відкритістю до світу, любов’ю до своєї маленької батьківщини».

...У 2008 році відійшла у вічність його дружина Ірена. Її поховали поруч з батьком, в місті Ауґсбурґ на півдні Німеччини, в Баварії. Богдан Іванович тяжко пережив цю втрату і дедалі гострішим було питання, де він хоче під кінець життя бути і жити. Він хворів, але не міг бути самотнім. У нього з’явилася опікунка, яка влітку 2009 року вперше привезла Осадчука в село Чехувка в Малопольському воєводстві до її батьків. За словами опікунки, у серпні 2011 року після тижневого перебування в одній із берлінських клінік Осадчук категорично почав вимагати, щоб вона забрала його до Польщі. Це й було зроблено. Тут 19 жовтня 2011 року Богдан Осадчук пішов із життя. 

У 2017 році, перебуваючи у відрядженні в Кракові, я поїхав до Чехувки. Знайшов там будинок, де провів свої останні дні Богдан Осадчук. Пані Кристина Фірек, мати опікунки, погодилася поговорити зі мною, поділитися спогадами про свого квартиранта, запросила до будинку. Вона показала мені кілька фотоальбомів, що належали Осадчукові, а також його архів (чи залишки архіву?), запакований у картонні коробки, котрих було доволі чимало. На моє запитання, що вона збирається робити з цими матеріалами, господиня відповіла, що хотіла б продати їх тому, кому вони цікаві.

Похорон Богдана Осадчука відбувся 25 жовтня 2011 року в парафії Всіх святих у містечку Заклічин. На могильному пам’ятнику, із-поміж іншого, написано: «»Отаманові» польсько-українського поєднання».

...А у 2017 році, поклавши квіти на могилу Богдана Івановича, я раптом пригадав слова літературознавця і перекладача Юрія Прохаська про виняткову невідповідність між масштабами особистості Осадчука, його вагою в новітній європейській історії і мізерним їх усвідомленням в сучасній Україні, яка ніби прагне до європейських цінностей. 

На жаль, це правда. Потрібно виправити таку ситуацію. Слід зробити все, щоб уроки діяльності Богдана Осадчука, його спадщина, що, зокрема, слугує польсько-українському єднанню, були в Україні актуальною та органічною частиною сучасного наукового, політичного, громадського дискурсів. Це й буде найкращою йому нагородою. Це буде найкращим запобіжником від самотності, яка йому так не личить.