МЕНЮ

Андрій Мельник: «Будіть віру в прийдешнє»

Юрій ШАПОВАЛ, професор, доктор історичних наук
15 листопада, 2019 - 11:05
Виповнилося 55 років від дня смерті військового і політичного діяча, лідера ОУН (М)

Розпочну з сентенції, що стосується не лише Андрія Мельника. Часто цитують слова Хілона зі Спарти: «Про мертвих або добре, або нічого». Проте це не повне цитування. Спартанський політик, реформатор, законодавець і поет казав: «Про мертвих або добре, або нічого, крім правди».

Якраз правди і бракує в розповідях про Андрія Мельника. До слова, бракує, власне, розповідей: кількість публікацій про нього не така вже велика. Тим часом, поза сумнівом, це цікавий персонаж для істориків, доля якого відбила колорит, специфіку і драматизм епохи, в яку йому довелося жити і діяти.

ПОЧАТОК ШЛЯХУ

Він народився 12 грудня 1890 року в невеличкому селі Воля Якубова (це теперішній Дрогобицький район Львівщини). Його батько, Атанас Мельник, був відомим громадським діячем, людиною неординарних здібностей, освіченою і енергійною. Коли він став сільським головою у відносно молодому віці, викупив єдину в селі корчму, і перетворив її на товариство «Просвіта». Там була бібліотека, хори, гуртки. За його ініціативою будувалися дороги, було зведено Громадський дім, в якому була громадська Рада, товариство «Січ». Він сприяв створенню громадської крамниці. «А це, — як писав сучасник, — означало початок кооперації, унезалежнення від чужого капіталу й визиску, боротьбу з пияцтвом, змагання за освіту, піднесення соціального рівня, національне пробудження».

Недаремно в певний період гостем у домі Мельників був Іван Франко. «Ну, не до кожного ходив Іван Франко в гості, а до Мельників ходив», — цілком слушно зауважує мій колеґа історик Олександр Кучерук. За його словами, мати, Марія Коваль, і батько Андрія рано померли від туберкульозу (мати 1897-го, а тато 1905 року). Ліки від цієї хвороби винайшли лише після війни, а тоді це було повільне згасання і смерть.

Батько помер у 50 років, встигнувши ще вдруге одружитися з молодою вдовою Павлиною Матчак. Вона любила Андрія, як рідного сина. Понад те, після відходу у вічність Атанаса Мельника, вийшовши заміж вдруге, Павлина продала частину власної землі, щоб оплатити операцію пасербу. Мельник успадкував недугу легень — туберкульоз, яка в молодості проґресувала. Йому зробили дві операції на легенях, видалили два ребра, щоби полегшити дихання.

Очевидно, родинне тепло, батьківська інтеліґентність вплинула на його виховання, формування характеру, ставлення до інших людей. Мине багато років від того періоду, про який йдеться, і колишній французький посол у Берліні, член Французької академії Франсуа Понсе, залишить у своєму щоденнику такий запис: «Цей Мельник — людина витонченої культури, дуже ввічливий і гарно вихований... Полковник завжди був сумний і маломовний. Коли ми з ним уранці зустрічалися, випромінювала від нього велика гідність і джентльменство. Все перший вітався і запитував про моє здоров’я. А про себе не говорив ніколи. Однак пригадую собі, що були моменти, коли Мельник виходив зі свого сховища і ставав балакучий. Це бувало тоді, коли згадував визвольні змагання України».

Та це ще попереду. А поки що — навчання в гімназії, два роки хвороби і вступ до Hochschule fur Bodenkultur, себто до Вищої школи культури землеробства у Відні. Сюди Мельник потрапив 1912 року. За два роки вибухнула Перша світова війна. Збереглися свідчення про те, що коли Мельник вчився на лісового інженера, він виявляв не лише любов до природи, а величезну ерудицію, знання. І природи, і мистецтва, і літератури.

Разом з тим у роки навчання давалося взнаки його слабке здоров’я, що не дозволяло йти в армію. Проте Андрій Мельник вчиняє навпаки: він іде до Леґіону Українських Січових Стрільців, українського військового формування в складі австро-угорської армії.

СІЧОВИЙ ХАРАКТЕРНИК

Отже, бойовий гарт Мельник отримав у Леґіоні Українських Січових Стрільців, який під час Першої світової війни воював проти російської армії на території Галичини. Спочатку йому довірили керівництво чотою, а згодом він очолив сотню стрільців УСС. Ті, хто воював разом з Мельником, відзначають його надзвичайну відповідальність за наслідки бою і за долю стрільців, його дисціплінованість, нефальшиву хоробрість і — харизму.

Про дуже цікавий епізод цього часу розповів Олександр Кучерук. Улітку 1916 року на фронт приїхав ерц-герцог Карл, який потім став імператором Австро-Угорщини. Військовикам, які відзначилися, він вручав нагороди. Серед інших він вручив медаль за Хоробрість і Андрію Мельнику. Але чимось йому ця людина заімпонувала, щось йому таке розказала, ми не знаємо, Проте знаємо наслідки: ерц-герцог зняв свою імператорську шаблю, і вручив Андрію Мельнику. Міг би нагородити німця чи австрійця. Ні, він нагородив цього русина. Медаль міг отримати кожен, а шабля була одна — імператорська. І дісталася вона саме Андрію Мельнику.

«Про Андрія Мельника казали, що він заворожений, як характерник, — згадував інший сотник Леґіону Українських Січових Стрільців Михайло Мінчак. — А хто глядів збоку, як він підскоками веде сотню в бій до наступу, ніколи не прилягаючи до землі, міг би подумати, що він не лише забагато ризикує своїм життям, а й добровільно шукає смерти. А коли врешті й досягла його «куля зрадливая, в Москві-матушці свяченая» — то не вбила, тільки поранила».

3 вересня 1916 року «зрадлива куля», як пише Мінчак, дістала Мельника під час бою з російськими військами за Бережани на горі Лисоня. Тоді ж він потрапив до російського полону, де за свідченнями очевидців тримався гідно і навіть намагався пояснити росіянам, що таке Україна.

Дмитро Гречанівський, теж тоді полонений, згадував, як у Підгайцях на Тернопільщині, куди привели полонених, вже були російські військові. Українським офіцерам дозволили оселитись у місцевих приватних будинках. Однак російський ґенерал при цьому почав аґітацію: «Він говорив про «адін руській народ», звідки, мовляв, затрималася в Галичині назва «русин», «руській язик», а в Росії — «южно-русскій ілі малоруській». З найбільшою увагою до генерала вплівся з ним у діалог поручник Андрій Мельник, нагадавши, що назва «Русь», це історична назва українського народу і його земель, а присвоїв її Петро Перший для московського князівства. Слова ж «Україна», «український» є тотожні з первісними назвами «Русь», «руський», сягають сивої давнини і вживаються в слові та письмі, тепер уже навіть по деяких школах Галичини.

Спочатку генерал терпеливо слухав поручника, часом коректно докинув якусь заввагу, але, незвичний до такого роду балачок розсердився і відповів, що «нікакой Украйни нікагда нє било і нікагда нє будєт», а звертаючись до свого ад’ютанта, закінчив іронічно:

— Ви чуєте, ад’ютанте? Він — поручник, а я ґенерал, і він знає більше від мене».

Подальші події підтвердили: Мельник таки знав більше.

ВИРІШАЛЬНА ЗУСТРІЧ

Тернопіль, Київ, Курськ, Пенза, Сизрань, Уфа і нарешті Царицин. Після недовгого перебування там Мельник та його військові побратими опинились у оселі (російською посад) Дубовка. Сталося це навесні 1917 року. А розповів Мельнику про початок революційних пертурбацій, про те, що потім називатимуть Лютневою революцією, інший полонений — Євген Коновалець (він потрапив у полон у червні 1915-го під час боїв поблизу гори Маківка). Це початок їхнього знайомства і співпраці. І хоча Коновалець залишився у царицинському таборі, вже з першої зустрічі вони прониклися взаємною симпатією і довірою. Це вплине на подальшу долю Андрія Мельника.

«Для поневоленого народу найкращою є боротьба, бо в цій боротьбі він себе зберігає від знищення»    — ці слова можна вважати profession de foi, символом віри, ідеологією Коновальця. Він вирішальним чином допоміг Мельнику мислити так само. Коновалець добре зрозумів важливість військового вишколу і значення армії. Він зміцнив розуміння цього в Мельника, який, як ми вже знаємо, замість хворіти, пішов воювати. Це Коновалець, опинившись разом з іншими галичанами після втечі в революційному Києві, дав Мельнику сигнал робити те саме.

...У Дубовці інтерновані українці (Андрій Мельник, Роман Сушко, Василь Кучабський та інші) мешкали у великому будинку такого собі громадянина Челюканова. Окрему кімнату займав полонений сотник австрійської армії, чех Дворжак (він був комендантом). Були тут ще польські вояки. А охороняв весь цей гурт невеликий підрозділ російських солдатів. Як згадував один з українців, у їхній кімнаті «постійно велися довірочні балачки, як би то поступити в існуючі українські військові частини, як «українізувати» полк у Царицині, як творити окремі частини з полонених українців».

Практично до листопада 1917 року цього не можна було реалізувати, адже Українська Центральна Рада (УЦР) заборонила приймати полонених українців до українських військових частин. Уже прийнятих почали звільняти, щоб уникнути закидів про «австріяків» в українському війську. Проте ґенеральний секретар військових справ УЦР Симон Петлюра пообіцяв, що питання буде розв’язано за сприятливих обставин. Євген Коновалець постійно нагадував про цю обіцянку. Зрештою в листопаді 1917-го дозвіл було отримано і ось тоді Коновалець подав сигнал Мельнику та його друзям у Дубовку.

Вирішили втікати. Був грудень 1917 року, католицьке Різдво. Українцям вдалося приспати пильність охорони. Втеча вдалася. Пішки йшли зимовим степом до Царицина. Мельник заслаб і навіть пропонував друзям залишити його і йти далі. Проте ніхто з десяти його побратимів не хотів чути цю пропозицію. Добралися до Царицина і звідти, перевдягнувшись у поношений «робітничо-селянський» одяг і отримавши надіслані Коновальцем документи, потягами через Орел, Брянськ і Гомель дісталися Києва. Там втікачі перетворилися на добровольців створеного Галицько-буковинського куреня січових стрільців. Одним з творців його був Євген Коновалець. Після завершення формування підрозділ перейменували на 1-й курінь Січових Стрільців.

ПОРУЧ ІЗ КОНОВАЛЬЦЕМ

Коновалець не раз у своїх публікаціях, заводячи мову про українське військо в 1917—1920-х, писав: «Я і полковник Андрій Мельник». Власне, підкреслював, що всі його заслуги варто ділити на них двох. Характерно, що обидва мали добрий військовий вишкіл. Проте сам Мельник, згадуючи ті події, зізнавався: «Ми всі одностайно стали тоді при Євгені Коновальцеві».

Посади Мельника тих часів зовсім не політичні, а військові: начальник штабу куреня, а потім куреня, заступник командира Осадного Корпусу Січових Стрільців, виконуючий обов’язки командира корпусу УСС, начальник штабу Окремого Загону Січових Стрільців, у березні-червні 1919-го — начальник Штабу Дієвої Армії УНР, у липні-серпні 1919-го — помічник коменданта групи Січових Стрільців. У грудні 1918 року Мельнику було присвоєно військове звання отаман Армії Української Народної Республіки.

Якщо повертатись до подій у Києві, то варто нагадати, що саме формація Січових Стрільців відіграла вирішальну роль у придушенні більшовицького повстання в січні 1918 року, захищала УЦР. Від березня 1918-го Коновалець очолив полк Січових Стрільців, який після приходу до влади Павла Скоропадського німці роззброїли. Та стрільці прагнули служити і гетьманській Українській Державі. Коновалець, Мельник, Матчак і Кучабський зустрілись з Гетьманом. Останній у серпні 1918 року дав дозвіл на створення Окремого Загону Січових Стрільців. Та невдовзі від Українського Національного Союзу керівники стрільців дізналися про намір Скоропадського оголосити федерацію України з Росією і змінили орієнтацію.

Невеликий за чисельністю загін стрільців (до 900 осіб) під час антигетьманського повстання розгорнувся в Осадний Корпус. Він нараховував близько 50 тисяч вояків і відіграв вирішальну роль у захопленні Києва і зміцненні влади Директорії УНР. Коновалець став військовим комендантом Києва і забезпечив порядок. За словами Станіслава Косіора (відомого більшовицького діяча), наприкінці 1918 на початку 1919 року «Петлюра і Винниченко ніякої влади не мали, а вся влада перебувала в штабі Коновальця».

Авторитет останнього був високий. Пропонувалося навіть зробити його членом Директорії. Та стрільці запротестували — не хотіли втягуватись у політику. Ось тоді (ніби як компенсація і на знак подяки Січовим Стрільцям) Петлюра і призначив Андрія Мельника, одного з найближчих соратників Коновальця, начальником Штабу Дієвої Армії УНР.

Та політика все-таки втягнула в свою орбіту Коновальця і Мельника після поразки УНР. Інтернований польськими військами в Рівному, наприкінці 1919 року, Мельник зрештою опинився в Празі, де в 1920—1921 роках був інспектором військових місій УНР і де завершив освіту за фахом інженера-лісівника. Там же, в Празі, Мельник разом із Коновальцем став співтворцем Української Військової Організації (УВО). Невдовзі вони обидва повернулись до Галичини.

УВО мала на меті боротися за самостійність України революційними методами. Ця організація розглядала себе як зародок «армії в підпіллі» і спочатку включала осіб різних партійних переконань — від соціалістів до консерваторів. Тим не менш це вже була бойова структура, а Коновалець очолював Начальну Команду. Тут достатньо згадати замах, здійснений Степаном Федаком на Юзефа Підсудського у вересні 1921 року і львівського воєводу Казимира Ґрабовського. Або вбивство 1922 року українського кандидата до сейму Сидора Твердохліба. Це зумовило хвилю арештів і Коновалець, залишивши замість себе Мельника, виїхав за кордон.

У квітні 1924 року Мельник був заарештований за розвідувальну діяльність УВО та чотири роки провів у польській в’язниці. Звільнений унаслідок звернення до президента Польщі Українського товариства Ліґи Націй, він перебував під наглядом польської поліції, без права виїзду за межі Львова. Згодом деякий час працював управителем маєтностей митрополита Української Греко-Католицької Церкви Андрея Шептицького, а також (за рекомендацією останнього) вів громадську роботу серед галицької молоді. До слова, за характеристиками польських аґентів (1927 — 1934 роки), Андрій Мельник відзначався справедливістю і відвагою, хоча вороже ставився до поляків.

Тим часом поступово сталися зміни в УВО: ненаціоналістичні члени організації відійшли, а керівництво наблизилось до націоналізму. Як добре відомо, український націоналізм виник у 1920-х роках унаслідок катаклізму Першої світової війни і програних національно-визвольних змагань. За словами Івана Лисяка-Рудницького, це був «наслідок великих нездійснених надій і поразки, що з нею нація не хотіла погодитися. Врешті, це була реакція на принизливий і гнобительський польський режим, що ставився до українців на їхній рідній землі як до громади другої категорії». Публіцистом, що серйозно вплинув на кристалізацію націоналістичної ідеології (хоча були й інші авторитетні українські націоналістичні публіцисти), був Дмитро Донцов, автор виданої 1926 року праці «Націоналізм» та інших публікацій. Крім того, значний резонанс серед молодих радикалів мали редаґовані ним видання «Літературно— науковий вісник» (ЛНВ), а потім «Вісник».

У ті часи Мельник зустрічався з Донцовим у редакції ЛНВ і згадував, що керівники УВО не були для нього авторитетами і «тяжко було з ним договоритися». Не співпрацюватиме Донцов пізніше і з ОУН. Його, очевидно, дратувало те, що український націоналістичний актив 1920-х років не узалежнював себе від його писань, а націоналістична ідеологія формувалася й іншими авторами, іншими виданнями...

Не сприймаючи соціалістичні течії в українському політичному житті та комуністичний режим, відкидаючи ліберальний капіталізм, націоналісти моделювали монопартійну Україну, де мала бути ієрархія провідників на чолі з вождем. Останній повинен сполучати функції лідера руху та голови держави. Водночас націоналісти виявляли певні «демофільські» елементи, заявляючи, що найвищим авторитетом є «воля мас».

Після тривалої підготовки УВО 1929 року об’єдналася з націоналістичними гуртками в Організацію Українських Націоналістів (ОУН). Її очолив Євген Коновалець. Саме ця структура стала стрижнем націоналістичного руху, мала вплив на широке коло однодумців і прихильників, насамперед серед радикально налаштованої галицької молоді. Тогочасні і сучасні дослідники ОУН вказують, що організація виникла, з одного боку, як ідеологічно-політичний рух, з другого               — як законспірована нелеґальна структура військового типу. Цікаво й те, що УВО не моментально розчинилася в новій організації. Певний час вона зберігала свою автономність, а Коновалець залишався Верховним командантом УВО.

І ще один важливий момент. Ще на початку 1920-х УВО встановила ділові зв’язки зі спецслужбами Німеччини. Відтак німецький вектор зовнішньої орієнтації УВО, а потім ОУН посідав чільне місце в планах українських націоналістів у їхній боротьбі за самостійну Україну. Разом з тим ОУН завжди розглядала всі зовнішньополітичні чинники, включно з німецьким, лише як допоміжний чинник, який може загальмувати або прискорити шлях до осягнення національного ідеалу, але не має вирішального значення.

...28 квітня 1930 року Євген Коновалець у одному з листів зізнавався: «Я абсолютно не бачу людини, яка могла б мене заступити, і це мене надзвичайно нервує і обезвладнює». Тим не менш вибір йому довелося зробити. Тринадцять років він не бачив Мельника. І ось зустрілися 1937 року над Щирбським озером у Високих Татрах у Словаччині. Саме тут Коновалець, за словами Андрія Мельника, «запропонував мені виїхати за кордон і стати його заступником у Проводі Українських Націоналістів».

У серпні 1938 року внаслідок терористичного акту, здійсненого аґентом НКВД Павлом Судоплатовим у Роттердамі, Коновалець загинув. ОУН очолив Андрій Мельник. Очолив згідно з усним заповітом Коновальця. На II Великому Зборі Українських Націоналістів у Римі Мельник, за підтримки Андрея Шептицького, оголосив усний заповіт Коновальця. Олег Ольжич скаже про Мельника: «Авжеж, це не вождь типу Євгена Коновальця, менше від нього стратег і політик. Це по характеру — шеф штабу, але людина, яка ніколи не ламалась і має відчуття суті історії».

МЕЛЬНИК НА ЧОЛІ МЕЛЬНИКІВЦІВ

Мельник спрямовував дії ОУН щодо захисту Карпатської України. Він з тривогою стежив за зміною ситуації в зв’язку з початком Другої світової війни. І саме в цей драматичний момент стається розкол у ОУН. Мотивуючи необхідність рішучіших, радикальніших дій, Степан Бандера 1940 року очолив «Революційний Провід ОУН». Так почався розподіл на мельниківців і бандерівців.

Серйозні дослідники сходяться на думці, що конфлікт не мав принципової основи, а постав на ґрунті персональних і тактичних розходжень. Обидві фракції й надалі вживали спільну назву, покликалися на ту саму ідеологію. В основі було розходження між закордонним націоналістичним середовищем (саме воно вважало Мельника законним правонаступником Коновальця) та більш крайніми і при тому крайовими елементами руху. Останні, посилаючись на свої бойові заслуги і страждання, вимагали для себе вирішального голосу в керівництві ОУН. Цю групу й очолив 30-річний тоді Бандера.

На думку фахівців, розкол 1940 року не лише ослабив силу націоналістичного руху назовні й то в час, коли на нього чекало велике історичне випробування, але розбрат у ОУН та жалюгідні інциденти взаємопоборювання завдали націоналізмові непоправного морального удару. В другій половині 1940-х і в середині 1950-х намітився і стався ще один оунівський розкол. Тоді від бандерівської частини відмежувалися діячі, які не погоджувалися з поверненням організації до ортодоксальних ідеологічних засад довоєнного періоду. Це були так звані двійкарі.

У липні 1940 року, плекаючи надії залагодити конфлікт у ОУН, Андрій Мельник виїхав із Італії до Німеччини. Він планував повернутись, але це йому не вдалося. Причина була формальна — він не дістав візи від італійців, які на той час були союзниками німців. Останні просто хотіли контролювати лідера українських націоналістів. Із початком гітлерівської аґресії проти сталінської Росії Андрій Мельник потрапив під домашній арешт.

Поза сумнівом, колоніальна політика німців у окупованій Україні поставила хрест на самостійницьких сподіваннях націоналістів. Та обставина, що німці не хотіли вбачати в українцях партнерів, мала незаперечну перевагу — позбавляла українських націоналістів тавра колаборантів, позбавляла від ролі, яку грали, наприклад, хорватські усташі чи вішісти у Франції. Мельник разом з іншими діячами намагався апелювати до нацистських керівників. Особливо важливо це було, коли нацисти розпочали репресії проти бандерівців і мельниківців. Він особисто висилав меморандуми до міністра окупованих східних територій Альфреда Розенберґа. В одному з цих документів ішлося: «Іґнорування німецькою політикою національних прав і прагнень народів Східної Європи підсилює позиції Совєтів і Сталіна в часі, коли їх треба б було послаблювати всякими можливими способами. Нам здається, що тепер ще час змінити цю нездорову політику новою політикою, прихильною до національних прагнень України й інших поневолених Москвою народів».

Наслідком звернення стало ув’язнення Мельника в концтаборі Заксенхаузен. Сталося це в січні 1944 року. Та ще перед цим він деякий час перебував у тюрмі в Альпах. Там було близько 35 в’язнів, серед них був прем’єр-міністр Франції, начальник поліції Італії, Вітельсбахи (монархи, які колись володіли і керували Баварією). А з Заксенхаузену його звільнили в жовтні 1944 року, коли нацистський Райх був приречений.

...Під час війни Україні діяли похідні групи і мельниківців, і бандерівців. Рух на Київ очолив Олег Ольжич, відомий український учений і поет, заступник голови ОУН (М), знищений згодом німцями. Як добре відомо, за батальйонами «Ролланд» і «Нахтіґаль» стояли бандерівці, а за батальйоном Романа Сушка — мельниківці. Комуністична пропаґанда безапеляційно зарахувала Ольжича та інших знищених нацистами українських націоналістів (і бандерівців, і мельниківців), а також згадані військові структури до «посібників окупантів».

Та історик — не суддя, не прокурор і не адвокат. Історик — це насамперед дослідник, який мусить бачити в складній амальґамі минулого нюанси. Особливо, коли це стосується такого спеціфічного феномену як український націоналізм. І тут варто звернутися до праці американського історика Джона Армстронґа «Український націоналізм, 1939 — 1945» (перше видання вийшло 1955, друге — 1963 року). Армстронґа важко запідозрити в «любові» до українських націоналістів усіх фракцій. Проте, здається, саме він найкраще описав чесноти націоналістів.

Послухаймо: «Якщо коли-небудь існувала група, готова боротися проти непереборних, здавалося б труднощів, то це була ОУН. Кілька тисяч недосвідчених і недостатньо екіпірованих молодих людей не тільки вирушили на схід, щоб замінити гігантський радянський апарат, а й наважилися кинути одночасно виклик на позір непереможній німецькій воєнній машині. В світі, де боязкість перед обличчям наступу тиранії стала майже правилом, така хоробрість компенсує багато вад».

Справді, не всі, як стверджували в СРСР, у націоналістичному русі були колаборантами, садистами чи юдофобами. Куди подіти тих молоденьких дівчат-зв’язкових чи молодих хлопців-підпільників, які гинули від гітлерівців чи від сталінців і їхніми останніми словами були «Слава України!»? Хіба вони вмирали за утвердження гітлерівського режиму? Хіба маємо право закривати очі на ці героїчні сторони націоналістичного руху?

Безумовно, в історії цього руху були різні сторінки, а в самому русі були різні, в тому числі не дуже привабливі (делікатно висловлюючись) особи. Не закликаю забувати про це. Проте, здається, наше суспільство дожило до того часу, коли слід розуміти нюанси, які треба знати і вміти бачити, не догоджаючи нікому і не інструменталізуючи непросту історію Другої світової війни.

Стосується це повною мірою і особи Андрія Мельника. «Будіть віру в прийдешнє, в Українську Самостійну Державу, в якій не буде місця ні для визиску людини людиною, ні для національного гноблення, ні для затиску вільної думки, в якій український нарід буде свобідним господарем на своїй землі і по своїй волі». Ці слова Мельника — подобаються вони комусь чи не подобаються — можна вважати епіграфом до його всього життя.

По війні він опиняється в таборі для переміщених осіб у Німеччині, а згодом оселяється у Великому герцогстві Люксембурґу. До цієї карликової європейської держави, що межує з Бельгією, Німеччиною та Францією, Мельник потрапив невипадково. Коли він був адміністратором лісів Львівської Митрополії, він познайомився з князем-консортом Люксембурґу Феліксом, який проходив військову службу в Перемишлі і часто приїздив до Львова та на полювання до Перегінської пущі. Тут вони познайомились, заприятелювали. Тому Мельник і зміг відносно легко оселитись по війні в люксембурзькому місті Клерво в кантоні з такою самою назвою. 

По війні Мельник залишався на чолі ОУН (М) і доклав чимало зусиль, щоб згуртувати розрізнені українські політичні формації за кордоном. Так, 1948 року було створено нову Українську Національну Раду, куди увійшли політичні сили, що визнавали Акти 22 січня 1918 і 1919 років, якими було проголошено Українську Народну Республіку як незалежну й соборну державу українського народу.

1957 року, перебуваючи в США і Канаді, Андрій Мельник виступив із програмою створення світової, «дахової» організації для об’єднання українців. Була створена спеціальна група, яка почала шукати компроміси між всіма українськими групами всього світу. Зрештою, 1967 року було створено Світовий Конґрес Вільних Українців як понадпартійну інституцію (тепер називається Світовий Конґрес Українців — СКУ).

Сам Андрій Мельник не дожив до цього часу. Свій земний шлях полковник завершив 1 листопада 1964 року в Кельні. А похований у Клерво, що на території князівства Люксембурґ.

...Завершу тим, з чого починав — словами Хілона зі Спарти: «Про мертвих або добре, або нічого, крім правди». Працюючи над матеріалом, я переконався, як багато неправди скеровувалось і скеровується проти особи Андрія Мельника. Наприклад, дехто стверджує, що він у вересні 1941-го був у окупованому Києві і був причетний до розстрілів євреїв у Бабиному Яру. Дехто приписує Мельнику ксенофобію і юдофобію зокрема. Одне слово, дурниць і наклепів (на жаль) не бракує. Бракує іншого — повноцінної наукової біографії, реалістичного, без ретуші і купюр, політичного портрета Андрія Мельника. Сподіваюсь, що цю ситуацію невдовзі буде подолано.

ВІД РЕДАКЦІЇ

21 листопада в 11.00. у місті Трускавці Львівської області (вул. Карпатська, 2, готельно-курортний комплекс «Карпати»)  розпочнеться науково-практична конференція, присвячена Андрію Мельнику. В ній візьмуть участь провідні вітчизняні історики, науковці, громадські та релігійні діячі.