«Карбон» – це моя молитва за Донбас»

Письменниця Світлана ЛАВОЧКІНА про свій роман у віршах та ментальне повернення до України

Письменниця Світлана Лавочкіна понад два десятиліття мешкає у німецькому Лейпцигу, хоча народилась у Запоріжжі. «Я не вважала, що це моя батьківщина – у євреїв батьківщини нема, вона там, де їхній родині спокійно», – зізнається вона й каже, що за увесь час в еміграції так і не зважилась приїхати до міста, де зростала, хоча неодноразово бувала у столиці.

Її роман-поему «Карбон» цього року журі відібрало до довгого списку Шостого міжнародного літературного конкурсу рукописів прози «Крилатий Лев». Це авторський переклад власної ж книги, що вийшла англійською мовою в американському видавництві Lost Horse Press. Там раніше друкували англомовні переклади творів Юрія Андруховича, Іздрика, Сергія Жадана та інших українських письменників.

В одній своїй іпостасі Світлана – викладачка німецької школи, в іншій – поетка і письменниця, у третій – перекладачка поезії, завдяки чиїй праці читачі по всьому світу можуть ознайомитися з творами сучасних українських поетів англійською. А ще вона пристрасна оповідачка історій, якими щедро діляться з нею ті, хто трапляється на життєвому шляху. Вашій увазі розповідь про ментальне повернення до України після багаторічного зречення, про реальних людей, які стали прототипами та консультантами під час написання «Карбону». А також про «зв’язність життя», віщі сни, передчуття і майже містичні перетини подій і доль.

Обкладинка книги, яка вийшла друком у США, із картиною Романа Мініна

«ГОЛОДНИЙ ЕДЕМ»

– Десь через 15 років після еміграції я нічого знати не хотіла про Україну. Зростати в Радянському Союзі було не дуже легко, особливо, коли ти непричетний до етосу, в якому народився. Мені не хочеться жалітися на те, як дітям єврейського походження було непросто зростати, але справа, мабуть, ще й у тому, що я ніколи не відчувала тісного зв’язку з радянським середовищем.

У 90-ті роки всі цінності в пострадянському просторі стали догори дриґом. Чимось добрим вважалося, якщо у тебе є комерційна жилка, якщо ти можеш щось гарно продати чи, як зараз кажуть, створити якийсь «стартап», або когось гарно обдурити.

Зростала я у Запоріжжі, аж прийшов час вибирати, куди вступати. Це мала бути філологія, бо я нічого іншого не вміла. Мої батьки-ідеалісти вважали, що треба їхати до Москви. Тоді Радянський Союз іще не розвалився, це був останній його рік. У Москві мені не вистачило одного балу. Потім було ще сім спроб – мене ніхто не брав. Або не вистачало так само балів, або тихо казали, що єврейська квота заповнена. Узяла мене Горлівка – там було байдуже, яка в мене національність, звідки я, хто мої батьки. Шкільні роки мої минули в спеціалізованій школі з поглибленим вивченням англійської мови, яку я любила. Там мені дали дуже добрі знання на той час.

Моє формування як дорослої особистості відбулося на Донеччині. Усі мої друзі, яких я вибрала свідомо і які розділяли зі мною шлях становлення, були звідти. Тамтешній етос інакший за запорізький. Донеччина – це країна у країні. Вона дуже еклектична: і тендітна, і груба водночас.

Розпад Радянського Союзу – дуже суперечливий момент в історії країни. З одного боку, це було відокремлення України від Росії, великий прогрес, але виживати стало карколомним трюком. Тобто всі філологи, люди культури, лікарі, вчителі опинилися у дуже непростому становищі – їм просто не платили зарплатню. А гроші мали хіба ті з них, хто щось продавав, мотався до Польщі чи деінде.

Я завжди мріяла про наукову філологічну кар’єру, але на той момент це не було можливим, тому я хотіла надати моїй філології комерційного присмаку. Це могла би бути робота перекладача або посада у якійсь фірмі. Дуже швидко я відкрила, що я не «ділова людина»: не можу нічого продавати, рахувати гроші, придумувати способів, як заробити.

Мій тодішній друг це вмів – він продавав газети оптом, а я не могла піти подібним шляхом. Коли закінчилося навчання, думала, поїду до Москви, працюватиму перекладачкою чи секретаркою – мені було обіцяно, але не склалося, хоча саме з цим планом у голові я закінчувала інститут.

Тоді повернулась до Запоріжжя і почала працювати у ліцеї «Логос», де познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Він був учителем-зіркою, у нього всі були закохані, і я не хотіла працювати з ним в одній школі. Вчителювати у віці трохи за двадцять мені теж не подобалося. Тож я пішла з того ліцею і найнялася до спеціалізованої англійської школи. Не до тієї, де сама навчалась – мені не хотілося знову опинитися там: не «зіркою серед учнів», а звичайною вчителькою-початківицею. Але на новому місці роботи не вміла підлаштовуватися під диктат керівництва, і мене звільнили.

Загалом я не розуміла, чого я хочу в житті. Єдине знала завжди, що муситиму покинути слов’яномовне середовище. Мені хотілося нових можливостей, нових мов. Мені хотілося нормального життя, де цінності не стоять догори дриґом. А цього ані Україна, ані Росія на той час забезпечити не могли. Ми із друзями, бувало, жалілися одне одному: «О, наша зґвалтована молодість, о, наші розчавлені мрії!». Але зараз, з великої відстані, я бачу, що це був щасливий час. Була воля, ще не було війни і навіть думок про неї. Зараз я згадую 90-ті роки як «голодний Едем». Може здатися, що тільки матеріальне нас тоді цікавило – ні. Гроші – це просто вияв свободи, можна робити те, що хочеш, поїхати, куди хочеш. Інакше –  сидітимеш у задусі.

ЛЕЙПЦІГ: ВСЕ НОВЕ, ЦІКАВЕ І ЧЕСНЕ

Я знайшла для себе можливість вийти з цього кола, переїхавши до Німеччини у 1999 році. Те, що я емігрую, було ясно вже в 1994-му. Було довге очікування дозволу на еміграцію, а протягом цього часу теж треба було щось робити. Тоді я прожила два дуже щасливі роки – була приватним репетитором, а ще писала дипломи за гроші (зараз смішно згадувати, що написати цілого диплома з англійської філології коштувало 150 доларів). Як я це любила! Ти вчишся і одночасно комусь допомагаєш. Тоді я ще не розуміла, що можу писати книжки, хоча якесь передчуття було.

Олександр Сирцов, прототип головного героя, став одним із перших читачів

Прийшов дозвіл на еміграцію, і ми поїхали. Швидко занурилися у нове життя – вчили мову й пхалися крихітним крайовим пазлом у європейську побутову картину. На той час Німеччина була вже з’єднаною, тут було дуже красиво, все нове, цікаве і чесне! Ти працюєш – тобі платять зарплатню. Ти не працюєш – тебе все одно не лишають на вулиці, ти отримуєш соціальну допомогу. І це суспільство дуже імпонувало мені. Німці тримають свої обіцянки.

У родині ми були дуже заклопотані тим, щоб інтегруватися в це суспільство, мусили починати з нуля. Нам виплачували допомогу, і, здавалося, це величезні гроші, а ми – багаті люди. А це був мінімум, найнижчий шар суспільства, хоча нам здавалося, що це неймовірно. Минуло 20 років. Уже щось набридло, якісь речі здаються нормальними й настільки звичайними, що не звертаєш на них уваги. Про Україну я не забула, бо там лишалися друзі. Але батьки переїхали теж до нас. Родина була цілісною, і не було великого потягу побувати на батьківщині.

КРОВ І ПЛОТЬ «КАРБОНУ»

Аж почалися події наприкінці 2013 року. Я дуже боялася, що це виллється в катастрофу. Так і трапилося. І я побачила, що відбувається з Донеччиною – моєю духовною батьківщиною. Мої друзі були вимушені покинути домівки і все нажите. Життя в тому краї завжди було непростим, але дуже барвистим – там розуміли, як по-справжньому дружити, як по-справжньому матюкатися, як по-справжньому любитися. Чесність укупі з перцем. І – дуже європейська свідомість. Я цю суміш узяла з собою до літератури.

Отже, війна, а я нічого не можу вдіяти звідси, мій син іще маленький. Отож, саме у цей період я почала активно відновлювати своє спілкування з донецькими друзями. Мій найближчий друг-однокурсник змушений був теж переїхати. Я спілкувалась з ним, а потім коло розширилося. У нього було кілька однокласників, які трималися компанією попри те, що їх розкидало світами. Так я познайомилась з іншими його друзями.

Скоро я зрозуміла, що маю зробити для своєї духовної батьківщини. Війна постала великим каталізатором культури, поезії, літератури. Так завжди буває, бо це екстрим, мистецтво цим живе. Це трагічні, інтенсивні події і водночас пожива для культури. Було багато написано про Донецьк, про війну. Подеколи жорстко, подеколи чемно, м’яко й ефемерно, але що ефемерніше, то інтенсивніше відчуття трагізму.

Мені, втім, здавалося, Донеччину ще не охоплено певною мірою, енциклопедично. А у мене з’явилося паливо у вигляді життєвих історій моїх друзів. Олександр Сирцов зі мною розділив майже всю свою біографію та історії своїх батьків. Він розповів мені те, до чого я не могла бути причетною, бо я там не зростала – про копальню, про ДМЗ, про якісь свої бурхливі події з життя. Усе це і стало ґрунтом «Карбону», який я писала протягом трьох із половиною років. Там є чоловік, там є жінка, головна героїня – донеччанка. Я не можу сказати, що це моє альтер-его, я її вигадала, хоча вона й має, мабуть, мій характер. Вона і головний герой стикаються у Європі незадовго до початку війни. Але тло книги – це великий килим, історія Донеччини: із часів Юза, який приїхав, купив землю і побудував копальні та перші заводи.

«Карбон» – це моя молитва за Донбас. Що буде з цього – не знаю. Я не є релігійною людиною, не є й атеїсткою, скоріше, агностик. Однак переконана, що слово – це дуже сильна річ. І якщо воно сказане від нутрощів, навіть не від серця, це може подіяти.

Я попросила Олександра розказувати й писати мені історії. Він обдарований словом, хоча ніколи на це не вчився. Тож він писав невеликі нариси з барвистими метафорами, донецькою говіркою – усе це специфічне бачення світу абсолютно унікальне. Бо ж і сама Донеччина – концентрована метафора. І деякі речі, які він мені розповідав, можна було вкладати в текст, переклавши і обробивши – як він працював на ДМЗ, або я його питала про його жінок у молодості, і він мені розповідав дуже соковито. Троє з них були намальовані настільки виразно, що я їх помістила як субгероїнь. Тому перша частина повністю побудована на його житті.

Митці – не деміурги. Ми лише слухаємо і приймаємо довгі та короткі словохвилі. Коли гарно слухати, ці хвилі самі невимушено сплетуться у правдиву життєпряжу. Якщо ж ми почнемо самі копирсатися, підлаштовувати, буде фальшиво і вийде погана література.

Друга частина – лінія героїні-донеччанки. Я розпитувала свою нову подругу, і вона розповіла про свої улюблені місця. Я сама бачила їх раніше, бо бувала там, але то не було моє рідне місто. Я не хотіла брехати, тому прислухалась до розповідей. Олександр теж дав багато інформації для другої частини. Наприклад, я дізналася про маніяка, який одного разу майже вкрав його тітку. Той чоловік був приятелем його батька, і всі знали, що він дивний. Його з дівчинкою побачили удвох на мотоциклі й зупинили. Цю лінію я додала до другої частини.

Мій однокурсник працює синхронним перекладачем – така професія і в моєї головної героїні. Він розповів про певне уміння передбачити, що скаже спікер. І це правда – ти можеш логічно зрозуміти, що буде далі й навіть йти попереду на два речення. Перекладач має відставати лише на дві чи одну секунду – це таке специфічне відчуття роздвоєння, про яке я теж розпитувала.

Я була усередині подій разом зі своїми героями. «Карбон» мене майже скалічив психічно. Коли я дописала цю книгу, то я сказала собі, що Україна в такому обсязі поки на паузі. Ти ідентифікуєшся з героями до такого ступеня, що це надто боляче. Пориваються зв’язки з тією реальністю, у якій ти живеш. Можна сказати, так молилась, що відбила лоба. Може, так і треба.

ПЕРЕКЛАД УКРАЇНСЬКОЮ І «БЛАГОСЛОВЕННЯ» ВІД РОМАНА МІНІНА

Дописавши «Карбон», я поїхала до Києва зустрічатися з друзями. Я не знала, чи надрукують його коли-небудь. Доки пишеш, ніколи не знаєш, яка буде доля в цієї дитини – чи вона знайде видавця. Я сиділа з друзями в ресторані «Чікен Київ», якого вже нема, а на стіні над нами висіла картина. Потім я дізналась, що автор – Роман Мінін, картина називається «Любов». Така от зв’язність життя. Так часто буває у людей, які мають відношення до мистецтва. Я ніколи не дивуюся, коли пов’язуються люди, події.

Щодо самого творчого процесу, можу сказати, що писати вдома неможливо, якщо в тебе родина. Коли у тебе робота, вимоги інших людей і ти повинен щось робити для близьких, присвячувати час роботі, бо це гроші, з яких ти живеш. І вкрай потрібен острів, де тебе ніхто не знає, де ніхто не заважає і де можеш бути собою без усяких обмежень. Неподалік моєї роботи є автозаправка з кафе, там є вільний вайфай. Люди приходять, заправляють свої автівки, перемовляються, а я сиджу анонімно й пишу. Коли в мене закінчувалися уроки, я мала зо півтори години до того, як забирати свого молодшого сина з дитячого садка або пізніше з «продльонки». От якраз і використовувала цей «нульовий простір» нічиїх годин, де я нічого нікому не винна, щоб писати.

Ідея українського перекладу народилась теж під час зустрічі у Києві з моєю подругою Ориною, яка сказала, що я маю перекласти його сама. На її думку, це було б цікаво людям в Україні. Я власне, забула про ту розмову, але мені випала змога попрактикуватися у перекладі на українську – мене вмовили перекласти кілька віршів з англійської. Тоді подумала, коли я когось чужого переклала, може, спробую і щось своє? І почала з власного циклу «Помірні широти» – це чотири атмосферні вірші. А потім був локдаун, у мене було трохи більше часу, ніж завжди. Я почала перекладати «Карбон», і воно пішло, загалом зайнявши пів року. Так у мене постав текст українською мовою, як Орина й казала. Я давала частини тексту читати прототипам. Олександр Сирцов прочитав усе в перекладі, йому сподобалося, і це для мене стало лакмусовим папірцем. Він не бреше, якщо йому щось не подобається.

Англійською ж книга вийшла невдовзі після того, як була дописана. Американським видавництвом Lost Horse Press володіє пані Крістін Холберт, у якої покійна матуся була на прізвище Крук, родом із Західної України. Їхня місія – нести українську літературу у світ, хоча певно, це у досить вузьких колах розповсюджується, не треба думати, що у США всі моляться на українську літературу. Свого часу мені порадили звернутися до них. Я запропонувала «Карбон», хоча на той момент роман навіть не був дописаний. А пізніше, коли я нагадала про себе, маючи вже готовий текст, вони прочитали і сказали, що друкуватимуть. І для цієї книги Роман Мінін подарував право використати його роботу для обкладинки. Тобто, трапилося все, як мало статися.

ПРО ПЕРЕРОЗПОДІЛ І ПРОВИДІННЯ

Коли ми закінчуємо книгу, накочує почуття втрати. Доки ти в процесі, це таке потужне магнітне поле. Ти прямуєш до завершення. А ще, коли ти пишеш, ти копаєш вглиб. Людина, яка працює активно, не помічає часу: можна сісти і проковтнути за мить три години. І ось цей процес закінчується. Іноді це стається раніше, аніж ти розраховуєш, раптом розумієш – а це вже кінець. Мабуть, я думала, що «Карбон» буде ще тривати, але він закінчився місяцем раніше. Рівно наприкінці 2019 року я його закінчила і поїхала до Києва. Там побачила картину, здобула пораду перекласти українською. І все це пов’язано між собою, але я не дивуюся. І потім ця річ від тебе відокремлюється і живе своїм життям. Вона фактично вже не твоя, хоча ти маєш до неї почуття, ніби це твоя дитина, яка виросла. Однак відпускаєш її, бо нічого від тебе не залежить. Я знаю кожен рядок, звідки, що і де я взяла, але воно вже не моє. Я можу ревнувати до себе – я так більше ніколи не напишу.

Мені б було дуже сумно бачити нинішню Горлівку. Я тільки можу уявити, як це корінним дончанам, які мусять залишатися там, маючи європейську свідомість, жити у тих умовах. Я не хочу ні до Донецька, ні до Горлівки, хоча дуже часто повертаюся туди у снах. І до Запоріжжя теж. Але прокидаюсь і з полегшенням відзначаю – я не там. У Києві мені добре, бо там немає автобіографічних зв'язків, з ним не пов’язані ані драми, ані комплекси, ані якісь важкі переживання. Київ для мене – свято, і туди я можу приїздити хоч щотижня. Але у місця, де було пережито щось непросте – ні. Може, пізніше я ще потраплю до того ж Запоріжжя. Пройшло уже 22 роки, і я досі не наважуюся.

У житті кожної людини бувають моменти перетинів, коли ти йдеш певним шляхом, досягаєш якоїсь точки і розумієш – ось тут транзит, маєш пересадку. Так трапилося зі мною ще до того, як я зустріла своїх нових донецьких приятелів. Мені приснилося, що хтось прийшов і каже: «Ми тебе перерозподіляємо. У тебе буде нове завдання». А я якраз завершила своє «Перекотиполе», гротескну віршовану сагу, яка тягнула за собою певні переживання. І ось за тиждень, як мені це наснилося, «прийшов» Олександр Сирцов. Потім я осягнула, навіщо ця зустріч, за два місяці зрозуміла – я повинна писати, і те, що це мій транзит. Коли я закінчила «Карбон», відчула, що йде наступний транзит, і я повинна робити щось зовсім інше.

Я зі Східної Європи зв’язую, опилюю, переношу щось між просторами. Коли ми пишемо, ми робимо це для людей. Ми не хочемо, щоб воно лишалося у шухляді й тліло. Тож «Карбон» нині у пошуках шляхів до свого читача в Україні.

 

Уривок з поеми «Карбон»

З півночі лізуть нові вовки

З матнями нарозхрист.

Із Червоного Капелюшка

Здерли спідницю

Та нап’яли на жирний тулуб

Імперської мотрійки.

СНІД у наряді «русского мира»

Вибиває двері ногами,

Хряпає пушку на стіл перемовин,

Транскрибує зворотно

Кислотне тавро

На матриці низьких лобів,

Перекладає Ф. М. Достоєвського

Коров’ячою літанією,

Яку вміють утнути плебеї.

І невдовзі

Пошесть виперджує

Новонароджену бахурню

Усією Розою вітрів.