«Поєднання минулої величі і затишної провінційності»

Громадська організація «Волинська фундація» презентувала ще одну частину історико-культурного екомаршруту «Волинський спадок». Вона охоплює Олику та село Залісоче

Місяць тому відбувся фестиваль «Олицька переберія», який голова громади Олександр Прендецький означив спробою розказати про містечко як туристичну перлину краю. Вперше для відвідувачів відкрили замок магнатського роду князів Радзивіллів, у якому кілька десятиліть діяла психіатрична лікарня. Її працівники свого часу відбудували замок з післявоєнних руїн, вберегли споруду, інакше б вона давно розвалилася, без дизайнерів і флористів прикрашали подвір я, і хоча туристів, звісно, й на фестивалі не пустили у приміщення, проте навіть внутрішній двір справляв враження своєю величчю і досконалістю. Після фестивалю в Олиці, на жаль, настала тиша, туристи бувають, але малими групами, поодинці, хоча я бачила і мікроавтобуси з польськими номерами, пасажири яких також від костелу пішли у замок.

Але це не той рух, якого тут чекали б після фестивалю і активної промоції Олики на різних рівнях. Ключі від замку наразі вручили директору Волинського краєзнавчого музею Оксані Важатко, споруду передано на баланс музею. Проте досі у влади нема концепції подальшого використання замку, буде тут музей, картинна галерея, культурний центр, чи також і казино (а про це народ також каже), не відомо, як нема чіткої ясності і звідки з’явиться інвестор для реконструкції споруди. Психлікарню вже виселили, Олика та околишні села втратили сотні робочих місць, і поки місцевий люд не бачить перспективи розвитку для містечка.

Але великі надії все ж вселяє презентація цієї частини історико-культурного екомаршруту «Волинський спадок», який успішно реалізувала громадська організація «Волинська фундація» у партнерстві з Українською природоохоронною групою-UNCG завдяки конкурсній програмі «Культура+» Українського культурного фонду. Маршрут простягається на 150 кілометрів, які можна проїхати автомобілем, велосипедом чи пройти пішки, і поєднує 40 об’єктів історико-культурного та природно-заповідного фонду Великої Волині: сучасних Волинської та Рівненської областей. Біля замку з'явилися двомовні вказівники, мапа про пам'ятки Олики, маршрут промарковано. Питання в тому, що і громада має бути зацікавлена у розвитку туристичної привабливості містечка та околиць, бо це таки і робочі місця, і гроші в місцеву скарбницю, взагалі розвиток. Вказівники, мапа мають і надалі бути у пристойному вигляді, і про це має дбати, певно, все ж громада. В Олику завжди їхали туристи з усього світу: від Парагваю до Японії. Є приклали білоруських містечок Несвіжа та Міри, де також є замки Радзивілів, які після реконструкції споруд гребуть, образно кажучи, гроші від туристів лопатою. І те, як «Волинська фундація» відкриває світові Олику та її пам’ятки, достойне не просто похвали, а й великої поваги.

Як і передбачала олицька краєзнавиця Валентина ХАРКОВЛЮК, котра й провела екскурсію Оликою на презентації маршруту, одного дня для знайомства з історичними та природними пам’ятками таки мало. Крім замку, двох костелів в Олиці, старого польського кладовища, приміщень колишнього магістрату, двох церков – в Олиці та Залісочому (остання – прекрасний приклад волинського бароко з чотириметровими стінами), є ще стара церквиця на залісочівському цвинтарі, споруджена у 1820 році без жодного цвяха. Є цікаві старі будинки у Залісочому. Окреме захоплення викликає Луцька брама, про яку історична довідка каже: «...Луцька брама відносилася до складу міських укріплень, якими була обнесена Олика у період з 1599 по 1656 роки у часи володіння містом сина Радзивілла, маршалка коронного Альбрехта Станіслава» («Волинські єпархіальні відомості», 1878 рік). Уявити тільки, цей самий Альбрехт обніс всю Олику з околицями земляними валами і ровом (залишки яких можна бачити і через пів тисячі літ!). А використав як робочу силу взятих ним у полон турків (і, до речі, здавна один з районів містечка має назву Турчин, або Турчино, — з наголосом на першому складі). У радянські часи брама була зруйнована місцевими вандалами, які на Всеношну палили у ній скати, а на даху вже виріс ліс з кущів бузку. Була відновлена місцевим же підприємцем за власні кошти, який півтора десятиліття тримав тут магазинчик і був виселений, бо якась постанова забороняє мати торгові заклади в історичних спорудах. Поки стоїть, але якщо не матиме господаря, її чекає зла доля. І, до речі, хата моїх свекрів у Залісочому стоїть на залишках цих оборонних валів, і з нашого порога добре видно Олицький костел…

Маршрут «Волинського спадку» сягає аж околиці села Гор’янівка, до так званої Чубової криниці. Валентина Харковлюк розказує: «Це пам’ятка природи "Гор’янівські джерела". Раніше їх було поруч аж 56, а тепер діючих лише 17. Три добре видно, якщо знати де. Там ціла легенда про діда Чуба, який доглядав джерела, мав там стави та землі. За це був з братом на Сибір виселений. З його ставу риба на княжу кухню потрапляла. Біля Чубової криниці ще є курган та горб з містичним старим кладовищем. Там українці та поляки поруч почивають. На польських сайтах зустрічала фото надгробків з того цвинтаря, але в статті пише, що то олицьке старе кладовище. Для них то все Олика…».

Те, що маршрут Оликою і околицями вражає, захоплює, дає харч для роздумів, свідчать відгуки учасників презентації «Волинського спадку». Мені промовистим видалося враження Андрія ПАВЛЯШИКА, автора проєкту «Екскурсії з істориком», якими він поділився і з читачами «Дня»: «Сьогодні я був в Олиці на безкоштовній екскурсії. Це так цікаво: не вести екскурсію, а навпаки – слухати, оцінювати подачу інформації, реагувати на емоції і факти гіда, думати "а якби я це розповів". Одним словом, класична професійна деформація. Але розповідь моя буде не про екскурсії. Розповідь буде про історію. І про нашу батьківщину.

Тому що сьогодні на руїнах старого цвинтаря у мене з'явилася думка, що ця Олика – це точне віддзеркалення України.

Величезний і чудовий палац древнього і колись могутнього князівського роду, котрий був зв'язаний з купою європейських династій. Палац, котрий тривалий час використовувався як психлікарня. І за наклеєними календарями 1998 року не видно товстелезних стін XVIII століття. Той палац – як "щирий" привіт з радянського XX століття.

А поруч з ним потужний і масштабний костел, який доречно було б побачити десь у Римі чи Мадриді. І цей костел у розпалі ремонту, реконструкції чи ще якоїсь реставрації. Пишний і вже готовий фасад вражає своїми яскравими кольорами, а всередині повним ходом шпаклюється, фарбується і мурується. І за усім цим рухом я зовсім не бачу і не відчуваю Історію. Хочеться вірити, що з закінченням ремонту костел буде виглядати не просто гарно, а ще й збереже дух часу і свою ауру.

Після костелу нас привезли на старий цвинтар, де були поховані люди, котрі в свій час жили і творили у цьому містечку. Вікові дерева, напівзруйнована (але все-ще гарна) капличка і деінде залишки могил. На цих акуратних пам'ятниках ще видно імена, фамілії і роки життя архітекторів, інженерів чи лікарів. Але вони вже заросли двометровими кущами і їх майже не видно. А що не поглинули зарослі, те забрала земля. І найбільш символічною картиною була жива коза, котра стояла прямо на могилі і демонстративно била копитом і махала хвостом. Де та провінційна інтелігенція, котра раніше тут творила ту культуру? Лежить в землі, а сільські тварини удобрюють її. А на околиці селища ще можна зустріти цікаві хати, повністю складені з дерев'яних полінець. Так, як це робили чехи, котрі жили тут у минулих століттях. І до обласних центрів з Олики веде стара трилінка, котру клали ще за князів Радзивіллів. І котра почасти буває кращою і надійнішою, аніж сучасні дороги.

Ходив я, дивився і слухав, і думав, що така вся наша Україна – з колись величними палацами, перетвореними на лікарні, соборами по селах, подібних котрим зараз у столиці немає, і козами, що плигають по могилах. Скільки віків наша земля була частиною Європи! Скільки тут великих, відомих і визначних особистостей жило і творило, скільки прекрасного будувалося! А потім прийшла Російська імперія і посунула нас зовсім в іншу сторону. І есесерія, котра просто стерла пам'ять про те, яким було наше минуле, і хто ми такі. І скільки ще пройде часу, щоб з'явилися наші Острозькі, Вишневецькі і Радзивілли?.. Та й чи з'являться вони?

Хочеться вірити, що ми вернемося на нашу Дорогу. Згадаємо про справді НАШЕ і відновимо пам'ятки нашої пам'яті (вибачайте за тавтологію). І замість лікарень ми будемо гуляти чудовими салонами з інтер'єром XVIII століття і слухати розповіді, крутіші історії Ромео і Джульєтти.

А кози хай гуляють на берегах річок».