«Мене цікавить, як зберегти саму людину»

1. 2021 рік на фоні історії був дуже непростим з огляду на пандемію і події у світі. Мені імпонує думка, якою недавно поділився на Європейському форумі у Давосі ізраїльський історик Юваль Ной Харарі. Він говорив про  надважливий ресурс, який має людство – про інформацію. Начебто нічого особливого, ми завжди говоримо, що інформація править світом, але деякі важливі акценти в нашому житті вже змінюються. Ми досягли точки, коли здатні зламувати не тільки комп’ютери, але й людський організм. Дійсно, основний продукт ХХІ століття – це інформаційні технології, які несуть великий злам у житті людства. У суспільстві з’явились теорії про чипізацію людства, побоювання, що ми можемо стати підконтрольними – це вже реалії сьогоднішнього дня. Між тим, людство ще не оцінило дух персональної свободи, ми тільки почали це усвідомлювати врешті-решт. Мене цікавить, як людина може залишатися людиною, як зберегти саму людину. Чи буде людина жити далі і якою вона врешті буде. Ми бачимо, що молоді люди інакше сприймають інформацію, яку подають в гаджетах.  Тобто через 20 років це буде зовсім інше покоління. Чи можемо ми вплинути на те, щоб це покоління було гуманним, людяним, таким, що сприймає духовні цінності, які людство набуло. Я має дуже великі сумніви і про це часто думаю.

2. Для мене героями залишаються захисники України від того часу, як були порушені наші територіальні кордони. Завдяки їм ми можемо жити і працювати, мріяти про майбутнє України. Також для мене є справжніми героями родина співачки Руслани Лоцман, заслуженої артистки України, доцента Університету ім. Драгоманова та її чоловіка Дмитра Глухенького. Вони були волонтерами і те, що вони роблять зараз – це великий приклад молодим людям, як треба жити. У них троє дітей і вони переїхали до села, бо карантинні вимоги того потребували. І їхній молодший син Тарасик вже народився у селі. Вони зберігають традиції, вони пишуть пісні. Сама Руслана пише докторську дисертацію про пісні Черкащини та всієї України, веде блог на «Фейсбуці».  Це приклад того, як можна не затьмарюватися з усіма нашими бідами, а радіти життю, радіти тому, що поряд з тобою є люблячі люди. І діти співають разом із своєю талановитою мамою і талановитим батьком. Вони ведуть господарство і не полишають столичного життя. Село дає їм сили і залишатися самодостатніми у столиці – це дуже важливий момент, бо для України земля завжди була найголовнішим. Важливо стояти твердо своїй на землі, вирощувати врожаї і бути заможними.

3. Для мене всі проєкти газети «День» завжди були цікавими. Вони несуть великі смисли, але я хочу особливо відзначити фотовиставки газети «День». Тому що ефект фото, яке фіксує наше життя, формує візуальну картину не тільки дня, який ми бачимо в газеті, але й суспільну картину.  Деякі фотосвітлини просто моторошні – бійців і полонених, поранених людей, які були в страшенних умовах. До речі, у Нобелівській промові редактора «Нової газети», який став лауреатом, говориться саме про тортури. Ми ніби опускаємось в жахливі часи минулого, коли незважаючи на сучасні технології, в голові у людей зовсім інші уявлення. Тобто боротьба проти знищення людей, проти тортур – це все дуже важко. Тому я вітаю фотовиставку газети «День», і сподіваюсь на те, що вона знов буде у Дніпрі. Для такого міста, яке наше – це надважлива подія.

Ще я б відзначила одну з публікацій, яка була в газеті «День» – інтерв’ю головного редактора Лариси Івшиної. Там йшлося про смисли її життя, про духовну підтримку такої людини, як Євген Кирилович Марчук. Це була одна з найбільших втрат минулого року. Я це дуже гостро сприймаю, коли чую такі звістки. Газета творила такий інтелектуальний острів, розуму і адекватності, про який мріялося. Цей острів має перетворитися на материк українського інтелекту, українських смислів і української мрії.

Хочу ще сказати про серію «Бібліотека газети «День», останню книгу під назвою «Детокс» – такі книги надзвичайно потрібні людям мислячим. Адже наша влада неспроможна дати великі смисли, згуртувати людей і українську націю. Це робить газета «День».

4. Що мені надавало силу в цей рік? Я завжди згадую свого діда. Він був повним Георгіївським кавалером, учасником Першої світової війні, а двох синів втратив у Другу світову, лише один з них повернувся. Дід помер від голоду в 1947 році, але пережив 1932-33. Мама розповідала, що  зберегти родину для нього було найголовнішим. І ми зараз маємо зберегти родину, бо родина це початок усього. 

5-6. Для мене чверть століття з газетою «День», яку я читаю з першого випуску, це та сила, яка дає мені і розвиток, і можливість поміркувати над тим, що мене особисто хвилює. Газета допомагає зрозуміти, що ти сам є, дає розуміння смислу життя в країні і на планеті, де ти народився і мусиш жити. Врешті 25 років з газетою «День» дозволили мені бути в тонусі, зрозуміти, що є така спільнота людей, які хочуть змінити щось у нашій державі. І не тільки змінити, а й утвердити і передати новим поколінням. Щоб, як казав відомий український філософ Сергій Борисович Кримський, дотримуватись висот, які об’єднують українців.