Леся Українка й ранньомодерна англійська література

До мов, які знала Леся Українка, належала мова англійська. Нею письменниця могла читати твори в оригіналі. Вона непогано орієнтувалася в англійській літературі — як сучасній, так і раннього періоду. Звісно, добре відомою для Лесі Українки була творчість Вільяма Шекспіра (1564—1616). Хотіла вона перекласти українською мовою його найбільш відомі драматичні твори. Щоправда, руки дійшли лише до «Макбета», початок якого письменниця переклала. Однак Шекспірівські мотиви звучать у її поезії. Наприклад, у Лесі Українки є вірш «То bе оr not to bе?...» («Бути чи не бути?», 1896), навіяний трагедією «Гамлет». Поетеса зуміла відтворити засобами української просодії Шекспірівський п’ятистопний білий ямб. Більше того — зробила його одним з основних розмірів своєї ліричної поезії.

Цікавилася вона й творчістю інших англійських авторів ранньомодерної доби. Зокрема, у своїй роботі «Утопія в белетристиці» чимало уваги присвятила Томасу Мору (1478—1535). Цей письменник і політичний діяч став відомим передусім завдяки твору «Утопія». Цей твір складається з двох частин. У першій мова ведеться про соціальні негаразди, які існували в Англії кінця ХV — початку ХVІ       ст. Автор доходить думки, що основна причина цих негараздів — приватна власність. У другій частині твору малюється ідеальне суспільство, в якому приватна власність є відсутньою. Згодом зазначений твір дав поштовх для творення соціалістичних утопій.

Леся Українка високо цінувала Морову «Утопію» — причому її цікавили не лише соціально-політичні аспекти твору, але і його художні вартості. Вона вважала, що «Утопія» стала продовженням «Держави» Платона й твору «Про град Божий» Августина Блаженного. На жаль, на це мало звертали увагу критики, які аналізували Морову «Утопію». Мор же, вважала письменниця, «спромігся не тільки розвити далі та обновити їх думки (тобто Платона й Августина Блаженного. — П.К.), але й дати думкам пластику й барви, чого так бракувало в утопіях мудрого елліна та величного духом африканця».

Мор, як і Платон, відзначала Леся Українка, «писав свою утопію, маючи на увазі головно свій рідний край і народ, а не всю людськість, але це не пошкодило їх творам набути загальнолюдського значення. А з чисто літературного погляду ця обмежованість Морового світогляду пішла на користь белетристичній вартості його твору. Вона дала змогу добрати правдоподібну форму своїй вигадці, таку правдоподібну, що, як відомо, не один з сучасників Мора щиро був упевнений в реальному існуванні десь за морем чудової країни Утопії, дехто навіть збирався їхати туди місіонером». Леся Українка вважала, що саме сильні художньо-літературні якості «Утопії», а не її теоретичний потенціал забезпечив твору успіх і популярність: «Томас Мор більше послужив своїй ідеї там, де він писав як чистий белетрист, ніж там, де він забував про картини й почуття та вдавався в сухі й холодні розумування — якби тільки самі вони збереглися до нашого часу від всієї «Утопії», то твір цей знали б, певне, тільки самі бібліографи».

Звісно, в Моровій «Утопії» було чимало «важкого» теоретичного матеріалу, який нелегко сприймався читачем. Але були там і правдоподібності, що ставали містифікаціями. Мор, писала Леся Українка, «умістив свою Утопію не в минуле, як пророки, не в вічність, як бл[аженнний] Августин, а в сучасність і засвідчив авторитетом живих, всіх відомих діячів своєї епохи... Правдоподібність аж переходила в містифікацію, але то не перечило тодішнім літературним звичаям. Правда, і в його «Утопії» є чимало неперетвореного матеріалу, частенько скидається вона на важко скомпонований трактат  з розумуванням схоластичного характеру — форма красної прози була мало вироблена в ті часи, і їй ледве признавано самостійне значення — але ж є там і такі живі малюнки, що ставлять Томаса Мора нарівні з найкращими белетристами новітньої доби. Можна думати, що «Утопія» здобула собі одразу славу не так справедливістю своєї провідної ідеї, як чисто белетристичною правдоподібністю викладу».

Певно, наведені міркування Лесі Українки щодо Морової «Утопії» варто взяти до уваги, розглядаючи цей твір. Письменниця справедливо зазначала, що в Томаса Мора з’явилося чимало наслідувачів, зокрема Томмазо Кампанела, Френсіс Бекон, Дені Верас. Однак вони помітно поступалися Мору. Наприклад, Леся Українка звертає увагу на творчість відомого англійського філософа й письменника Френсіса Бекона (1561—1626). Вона пише: «Бекон невдатно прийняв за позитивний ідеал те, що вже Платонові  здавалось занадто  грубим, і навіть назвав свою утопію «Новою Атлантидою» (немов для повної аналогії  «Нова Атлантида» лишилась нескінченою так, як і відповідний діалог Платоновий)...»

Варто прислухатися до думки Лесі Українки, що справді оригінальним продовжувачем Томаса Мора (як у плані ідейному, так і художньому) був не якийсь теоретик, соціаліст-утопіст, а... сатирик Джонатан Свіфт (1667—1745). «З письменників XVII в. один тільки Свіфт оригінально покористувався формою, наслідуваною з «Утопії», — зазначала письменниця. — Його «Подоріжжя Гуллівера» (для сучасного українського читача цей твір більш відомий під назвою «Мандри Гуллівера». — П.К.) можна б назвати «Перелицьованою Утопією», — там Свіфт ad absurdum довів звички, погляди, громадський устрій та ідеали сучасної йому доби. З властивою йому безпощадністю Свіфт розвинув у своєму творі мотив, покладений в основу першої частини «Утопії», — власне, критику існуючого ладу, — але мотив другої частини «Утопії»             — ідеал можливої прийдешності — Свіфт навмисне спотворив: він намалював образ щасливого життя, але не для людей, — для коней. Люди ввижались йому або лукавими і дрібнодушними пігмеями, або велетами тільки тілом, а не духом, або запомороченими теоретиками, що марять без поезії і навіть хист обертають в педантство, або, нарешті, природженими рабами, паріями природи. І він поставив понад ними — коня, їх звиклого раба». Тобто письменниця вказувала, що «Мандри Гуллівера» варто трактувати не як таку собі казку-розвагу (зараз часто в нас цей твір так і сприймається), а як світоглядно-серйозний і глибокий текст.

Свіфт, на думку Лесі Українки, переважив своїм понурим генієм усіх песимістів пророчої доби. «Він, — пише вона, — навіть не ділив людей на «праведних» і «нечестивих», не дав нікому «врятуватись» ні в божій державі, ні навіть на фантастичному острові      — всіх засудив на ганьбу і неславу, такий був «моністичний» погляд його на людську природу. Цьому була, крім суб’єктивної психологічної ще й об’єктивна історична причина. Справді, коли хто вважав сучасний Свіфтові громадський і політичний устрій незмінним, властивий самій природі людській (а це ж був найбільш розпросторений погляд тоді), то на які ж перспективи він міг вказати такій нещасній людськості? Свіфт, може й несвідомо, остеріг людей від небезпечного консерватизму: він показав усю гидоту й жах застою, рабської культури, дрібного, позбавленого ідеалів, повного безглуздого егоїзму життя. Він, правда, не показав ніякого виходу з цього для людей, але хто не хотів затхнутись у важкому чаду, той мусив сам шукати виходу, надто коли вірив правдивості Свіфтової страшної картини. А правдивість була чимала, і була вона не в реальності образів, а в вірному відношенні межи символізованими елементами дійсності». Маємо тут просто блискучу характеристику ідейного змісту «Мандрів Гуллівера»!

Цікавилася Леся Українка ще однією значною постаттю англійської літератури ранньомодерної доби — Джоном Мілтоном (1608—1674), який відомий своєю епічною поемою «Втрачений рай». Вона хотіла написати об’ємний нарис, присвячений творчості цього поета. Правда, написала лише першу половину, де охарактеризувала (до того ж глибоко й цікаво!) ті соціально-політичні реалії, які визначали життя поета. Лишається лише пошкодувати, що Леся Українка не перейшла до характеристики творчості Мілтона. Тут би ми знайшли не одну варту уваги думку.

Загалом можемо констатувати, що Леся Українка не лише знала англійську літературу ранньомодерної доби, але також глибоко розуміла її. А її міркування щодо творчості Томаса Мора й Джонатана Свіфта й нині зберігають своє значення.