Арсен Річинський як релігійний філософ

13 квітня виповнюється 65 років від дня його смерті на засланні

13 квітня цього року виповнюється 65 років відтоді, як у далекому Казахстані на засланні помер Арсен РІЧИНСЬКИЙ (1892—1956) — висококваліфікований лікар-спеціаліст й водночас філософ, релігієзнавець, культуролог, мистецтвознавець, церковний композитор, фольклорист. Ця людина активно трудилася на громадській ниві, змагаючись за незалежну Українську державу й за незалежну православну українську церкву, зазнаючи репресій з боку польської та більшовицької влади.

ПРО ЦЬОГО ДІЯЧА ЗНАЮТЬ НЕ ТАК БАГАТО

Не можна сказати, щоб про Річинського не знали в Україні. За часів незалежної України почали проводитися Річинські читання, організаторами яких були Відділення релігієзнавства Інституту філософії Національної академії наук, Кременецьке медичне училище (зараз — коледж), Тернопільська медична академія та деякі інші інституції. 1999 р. ім’я Арсена Річинського було присвоєно Кременецькому медичному училищу. Там же відкритий музей, присвячений цьому діячеві. 2009 р. Архієрейський собор Української Автокефальної Православної Церкви прийняв рішення зарахувати сповідника віри Арсена Річинського до місцешанованих святих. У 2016 р. у місті Ізяславі з’явилася вулиця Річинського. Однак, на жаль, про цього діяча знають не так багато. Особливо про його філософські й культурологічні погляди, які, безперечно, заслуговують на увагу.

Народився Арсен Річинський у селі Тетильківці Кременецького повіту Волинської губернії в священицькій родині. Спочатку здобув духовну освіту, закінчивши Житомирську духовну семінарію, потім студіював медицину у Варшавському та Київському університетах. У міжвоєнний період працював лікарем спочатку в селі Тростянець Луцького повіту, а потім у Володимирі-Волинському. При цьому Річинський займався активною громадською діяльністю. Ще з 1924 р. видавав власним коштом «незалежний місячник українського церковного відродження» «На варті». Протягом десяти років виходив цей часопис, назву якого, в силу певних причин, доводилося змінювати (інші назви — «Наше братство», «Наша церква»). При цьому часописі Річинський організував власне видавництво, де друкував розвідки, присвячені проблемам незалежної Української Православної Церкви.

Річинський опублікував чимало статей в українській пресі, присвячених церковним питанням. Також випустив низку брошур на цю тему — «Походження єпископату. В зв’язку з питанням про благодатність ієрархії Української Православної Автокефальної Церкви» (Володимир-Волинський, 1926), «Критичний розгляд постанови Св. Синоду про заборону Українського Церковного з’їзду» (Варшава, 1927), «Сучасний стан церковно-релігійного життя української людності в Польщі» (Варшава, 1927), «Два плебісцити на Волині в справі богослужбової мови» (Володимир, 1927), «Моя відповідь Св. Синодові Православної Церкви в Польщі» (1929), «На манівцях» (1932). З’явилися також роботи, де він розглядав близькі до його фаху проблеми, — «Кілька уваг про біологічне значення світу», «Єдність природи», «Посмертні духи людей».

1933 р. у Тернополі була видрукувана ключова праця Річинського «Проблеми української релігійної свідомості». Варто відзначити ерудицію автора. Він вільно оперує не лише біблійними й специфічно релігійними та релігійно-філософськими текстами, а й творами представників німецького ідеалізму (німецької класичної філософії) та російської релігійної філософії, творами сучасних йому українських мислителів В’ячеслава Липинського й Дмитра Чижевського, класиків української, російської, польської та чеської художньої літератури, науковими працями в різних галузях знань. Не останню роль у філософствуванні Річинського відіграли й медичні знання. Вони допомагали йому (щоправда, це не впадало відразу в очі) осмислювати важливі проблеми.

Діяльність Річинського не проходила повз увагу польської влади. Він перебував під пильним наглядом карально-репресивних органів. Його неодноразово затримували, побував він і в «славнозвісному» концтаборі Береза Картузька. Звідси визволився у вересні 1939 р., коли на Польщу напали німці. Проте на свободі Річинський був недовго. Його заарештували енкаведисти. Головним звинуваченням стала книжка «Проблеми української релігійної свідомості». Також Річинського звинувачували у зв’язках із Організацією Українських Націоналістів. Кілька років його тримали без суду. Лише 5 травня 1942 р. т.з. «особий совєт» при НКВС СРСР виніс вирок, засудивши А.Річинського на 10 років позбавлення волі.

У 1949 р. його звільнили. Проте влада не дала змоги повернутися на батьківщину. Дозволили оселитися в Казахстані в м.Казалінськ, де Річинський працював лікарем. Навіть у цих, далеко не найкращих умовах, він знаходив час для наукової праці. В 1952—1953 рр. його статті на медичну тему друкувалися в часописі «Здоровье Казахстана». Тут же в далекому Казахстані він помер і був похований.

РОЛЬ НАЦІОНАЛЬНОГО МОМЕНТУ В РЕЛІГІЙНОМУ ЖИТТІ

Однією з центральних проблем у роботах Річинського було питання про роль національного моменту в релігійному житті, про співвідношення національного й релігійного.

Мислитель не погоджувався з думкою, «що національний рух, спрямований на забезпечення... «земних» інтересів народу, має відійти на другий план перед релігійною вірою, яка стремить до загального, вічного щастя». На його думку, «такий погляд, послідовно розвинений, призводить до легковаження або й цілковитої негації національного моменту, як мирського, «суєтного», що сміє відтягати побожного християнина від головної його мети — спасіння душі».

Така позиція ним не сприймалася. Він звертав увагу на ті процеси, які відбувалися в суспільному житті і які, на його думку, не варто ігнорувати. «Нині ж, — писав він у роботі «На манівцях», — ми є свідками процесу, спрямованого до самовизначення нації не тільки в політичному, але ще більше в духовному відношенні». Ігнорування ж цієї тенденції, яку Річинський вважав «природною», веде до «своєрідного релігійного інтернаціоналу». Проте такий «інтернаціонал» може існувати лише в теорії. На практиці маємо інакшу картину: християнство в своїх різновидах «засвоюється кожним народом інакше й набуває у кожного своєрідних національних прикмет; у свою чергу, воно впливає на формування національного характеру тих народів, які були довший час під його виховавчим впливом».

Наведені міркування Річинського про співвідношення релігійного та національного отримали розвиток у праці «Проблеми української релігійної свідомості», зокрема, в VІІ розділі «Церква і націоналізм». «Взаємовідносини Церкви і нації, — писав він, — загалом визначаються формулою: універсальний зміст релігії, виявлений Церквою, насправді природно виражається в конкретних національних формах. Інакше кажучи, всесвітня ідея християнізації людства на практиці шириться й висловлюється насамперед за допомогою живої мови, національної культури і звичаїв кожного народу».

Із цими міркуваннями Річинського важко не погодитися. Справді, та чи інша течія християнства, прийшовши до того чи іншого етносу, намагається адаптуватися. При цьому приймає певні традиції, що існують серед цього народу. Таким чином відбувається «етнізація» чи «націоналізація» християнства. Реально християнство не може існувати в «чистому вигляді», а в певній національній формі. Річинський вважав (і цілком справедливо), що ця національна форма чи не найбільше виявляється в обрядовій сфері. Тому саме на цю сферу він звертав велику увагу. В той же час ідеологічну, власне, догматичну, сферу вважав «відносно чистою» від етнічних впливів.

Свої міркування про національну множинність людства й, відповідно, про множинність релігійних традицій Річинський обґрунтовував, посилаючись на біблійні тексти. Він писав: «Вже в Старому Заповіті знаходимо вказівки, що Бог не є ні одиницею, ані чимось однорідним. Бог один, але Він є многота і різнорідність». Цю єретичну для деяких ортодоксальних християн думку А.Річинський обґрунтовував, вказуючи на безліч «різноманітних форм і відмінків мінерального царства та органічного світу». Вказував і на «роздвоєність людини», використовуючи свої знання в медичній сфері. Посилаючись на Біблію, мислитель писав: «...досконала людина є єдністю у многоті, синтезом ріжнорідностей, а передовсім — союзом протилежностей чоловіка і жінки». Тому «людина» — це «обоє разом, а не кожен у своїй окремішності... Але ця роздвоєність не тільки фізіологічна. Вона знаходиться глибоко і в психіці людини. Тому осягнути повноти свого єства людина може щойно в союзі «статевих» протилежностей. На це вказує навіть онтогенічна історія формування «статі» з первісного двустатевого людського зародку. Кожен з нас має в собі і з анатомічного і з психологічного погляду елементи і чоловічі і жіночі. Лише одні з цих елементів є в переважаючій кількості, другі — в приглушеному стані. Кастрація якраз сприяє виявленню тих скритих ознак іншого роду. Роздвоєність людини є причиною внутрішнього невдоволення, голоду, шукання, тому вона є джерелом також еротики духу, творчого напруження».

Статеві стосунки для Річинського не є чимось гріховним. Вони творять «цільну людину», а це, в свою чергу, творить рід. Мислитель дотримувався думки про те, що нація-народ формується на кровно-спорідненій, родовій основі. Рід — зародок народу. «Народ, — писав Річинський, — зв’язаний передусім єдністю походження, є родина, яка розростається, творить низку поколінь, у котрій ряд восходящих предків і ряд нащадків пов’язуються між собою в один рід зі спільною відповідальністю до третього й четвертого, а то й до десятого покоління. Рід виступає вже як реальна істота вищого порядку, яка навіть вже переходить межу життя й смерті». Як бачимо, Річинський спеціально акцентує увагу на безсмертності роду. Саме приналежність людини до безсмертної спільноти надає сенсу її існуванню.

У «СЛУЖІННІ» СЕНС ІСНУВАННЯ НАЦІЇ

Мислитель спеціально веде мову про відмінності між народами, власне, про відмінності ментального характеру, що виражаються в різній діяльності, про певну обмеженість та однобічність кожної нації. Проте завдяки цій різноманітності може існувати «вселюдська єдність». «...кожна нація, — вказував він, — якраз в своєму своєрідному, оригінальному у своїй однобічності й обмеженості і має вічне, загальне значення».

Народи, вважав Річинський, як і люди, неоднаково обдаровані: «кожний з них має свої здібності, нахили, інші сили». І, відповідно, свою «долю», сповнює на землі своє «служіння», «цебто має своє спеціальне покликання, має виконати серед народів свою особливу місію — відповідно до своїх дарувань і сил». У цьому «служінні» сенс існування нації. Кожна нація, «одержавши свій талант», тобто певні здібності, «мусить сповнити якусь вищу мету на землі, внести свою краплину щастя у світ, піднести нашу духовну вартість і наше пізнання Вічного. У цьому глибокий зміст загальнолюдської культури. І тільки ті, що виконали це завдання, будуть перед потомством і перед історією».

Причому в здійсненні як окремою людиною, так і нацією своєї місії на землі важливим є не тільки і не стільки пізнання ідеалів, скільки вольові зусилля. «Сума чинної енергії, котру може розвинути людина за життя (і народ у своїй історії), — писав Річинський, — залежить не стільки від пізнання ідеалу, скільки від належного виховання почуттів і волі. Теоретичне знання правди не спонукає людину на боротьбу, не змушує її наражатися на небезпеку, якщо вона не відчує необхідності стати за правду й не зробить вольового зусилля вийти зі стану інерції».

Річинський дає таке визначення нації. Це — «соборна особистість ноуменального порядку». Вона «причетна до реального існування, а відтак залишиться й після загального воскресіння, відродиться в царстві благодаті, безпосередньо пов’язуючи нашу «земну вічність»... з вічністю у Царстві Божім». У цьому сенсі «нація безсмертна, як і душа людська». У даному випадку Річинський використовував погляди одного з чільних представників німецького ідеалізму Йоганна Ґотліба Фіхте на націю.

Йдучи за Фіхте, мислитель розглядав націю як земне явище, яке водночас має визначену Богом, трансцендентну сутність. Місія нації — в максимальній реалізації цієї сутності. А це залежить від того, наскільки нація зуміє прикласти зусилля, розвинути енергію для такої реалізації.

Посилаючись на старозавітні тексти та староєврейську історію, Річинський намагається осмислити особливості й діяльність нації, її зв’язок із релігійним життям.

Річинський намагався поєднати націоналізм та християнство й витворити свою версію «християнського націоналізму». Справа ця була непростою, оскільки християнство, як світова релігія, мало, радше, понаднаціональний характер.

Виходячи зі своїх міркувань про націю, Річинський намагався пристосувати їх до релігійної сфери. Акцентуючи увагу на різноманітності націй, вів мову про різноманітність релігійного життя, зокрема, в християнстві: «...вселенськість християнства у православнім розумінні полягає власне в єднанні різнорідних, різнообдарованих і по-різному виконуючих своє призначення національних Церков — членів одного соборного тіла». При цьому Річинський вважав, що не можна народи ділити на «вибрані» й «прокляті» в плані релігійному. Кожен із них виконує свою релігійну місію.

Звісно, Річинському доводилося рахуватися з наднаціональним характером християнства, його універсалізмом. Однак цей універсалізм отримував у нього цікаву інтерпретацію. «Чи дозволяє християнський універсалізм, — писав він, — зберігати національні особливості в Церкві, а чи ж навпаки він зберігав негацію національного чинника? Що до цього, то є різні «націоналізми». Є націоналізм, який вважає тільки свій народ «обраним», покликаним вести й рятувати цілий світ. Такий націоналізм насилує інші народи, гордує ними, прагне до їх винародження й асиміляції, не визнає їхнього права на існування. Це — ідеологія національного месіанізму. ...в своїй основі вона невірна й несправедлива. Та є ще й інший націоналізм, який проголошує право кожного народу на самостійний розвиток, вважає цінними своєрідні прикмети національного духу. Це націоналізм апостола Павла. Християнська проповідь і організація Христової громади одразу прийняла національний характер, коли Святий Дух зійшов на апостолів і справдилася обітниця, що вони «говоритимуть мовами».

ПИТАННЯ НАЦІОНАЛІЗАЦІЇ ХРИСТИЯНСЬКИХ ЦЕРКОВ

Річинський, акцентуючи увагу на певні етнічні моменти в християнстві, намагався довести, що універсалізм цієї релігії може виявлятися лише через діяльність національних церков.

На першому місці в питаннях націоналізації християнських церков Річинський ставить мову, оскільки вона «віддавна була прикметою національної відрубності». Використовуючи різноманітні історичні свідчення, показує, як у християнських церквах утверджувалася народна мова в релігійних практиках.

Крім мови богослужіння, на думку Річинського, важливу роль у націоналізації церкви відіграє народне церковне мистецтво. «Національний вигляд Церкви, — писав він, — залежить не тільки від богослужбової мови. Вже віддавна слово в молитві поєднується зі співом і музикою. Звідси, власне, й походить національний характер церковної вокальної та інструментальної музики. Неоднаковий спосіб змальовування священних осіб і подій надав також національне забарвлення церковному малярству, різьбярству, гафарству. Поруч з чисто практичними завданнями церковних будівель, поодинокі народи в самій будові святині виявляють кожний по-своєму розуміння краси. Звідси — різниця церковно-архітектурних стилів. Нарешті, навіть у релігійному побуті кожного народу постають відмінні церковно-народні звичаї, які прикрашують своєрідним місцевим колоритом загальний ритуал і віддзеркалюють у ньому особливості національної психіки. Таким чином, і мистецтво і взагалі все релігійне життя, як правило, носить на собі виразну печать національного Духа».

Чимало уваги Річинський приділяє і місцевим церковно-народним звичаям. «Що кожна нація, — писав він, — у всій своїй цілості сама є суб`єктом релігійного досвіду, це найкраще підтверджується народженням у кожного народу своєрідних місцевих церковно-народних звичаїв. Величезне значення їх стверджують і церковні канони, й саме життя. Буває, що люди зрікаються догматичних основ своєї віри, але вперто дотримуються отих, ніби другорядного значення, місцевих звичаїв».

У роботі «Проблеми української релігійної свідомості» Річинський багато уваги приділяє конкретним виявам релігійності українців. Зокрема, акцентує увагу на тому, що в плані обрядовому вони зберігають чимало дохристиянських елементів. І саме цей «язичницький» пласт чи не найкраще виражає українську ментальність.

Водночас Річинський справедливо зазначав, що та чи та релігія (передусім малися на увазі різновиди християнства), будучи прийнятою певним етносом, справляла вплив на нього, ставала важливим чинником формування його ментальності, національного характеру.

РІВНОПРАВНІСТЬ РЕЛІГІЙНОГО ТА НАЦІОНАЛЬНОГО

Річинський вів мову про рівноправність релігійного та національного. Вважав, що вони можуть впливати один на одного. Мовляв, релігія здатна «онаціональнюватися» (вплив національного чинника). Своєю чергою релігія впливає на національний характер. У даному разі Річинський вбачав гармонійну взаємодію. Тому робив такі висновки: «Отже, релігія й національність перебувають під обопільним життєдайним впливом, а їх походження в глибинах людської душі є дуже близьким; тому лиш їхня гармонія — не нехтування котроїсь із них — забезпечує творчий розвиток і людини і нації».

Дослідник чимало уваги приділяв питанням формування українського релігійного світогляду, а також його особливостям. Він вважав, що це формування було довготривалим процесом. «Формування українського релігійного світогляду, — писав мислитель, — йде стільки часу, скільки живе наш народ на своїй території». В цьому процесі спліталися різноманітні впливи, творилися власні ідеї та цінності, відбувалися зміни панівних релігій. Лише в добі українського просвітництва ХVІ—ХVІІ стст. маємо вже цілком сформований український релігійний світогляд зі своїми психологічними особливостями.

Важливу роль у формуванні релігійних вірувань в Україні Річинський відводив місцевим народним звичаям у дохристиянські й християнські часи. Саме вони, на його думку, є показником того, що народ сам стає суб’єктом релігійного досвіду. Він вказував на ряд прикмет українського релігійного життя, що мають риси дохристиянського світогляду.

Річинський вів мову про еволюційний та синкретичний характер українського релігійного світогляду. «Ми, — писав він, — перетерпіли тривалу еволюцію релігійного світогляду, зазнали кілька разів зміну релігій». У свою чергу, християнський синкретизм в Україні став підґрунтям віротерпимості.

Віротерпимість, на його думку, сприяла становленню релігійного раціоналізму в Україні. Річинський писав: «Перетоплювання різних ідей у свідомості народу, який завжди був певний своєї внутрішньої гідності й власним розумом і сумлінням шукав єдиної правди, створило ґрунт для раціоналістичного розуміння релігії». Мислитель спеціально звертав увагу на те, що в Україні поширювалися протестантські течії раціоналістичного характеру, зокрема, соцініанство й баптизм. Також говорив про моменти співпраці між православними й протестантами.

Проте, на думку Річинського, голий раціоналізм не міг задовольнити українця. «Було б помилкою думати, — писав мислитель, — що голий раціоналізм заспокоїть українську релігійну вдачу, якою вона формується від пракультурних часів. Всі наші раціоналістичні секти свою науку запозичили від захожих колоністів — німецьких (штундизм) і московських (духоборчество). А на українськім ґрунті релігійно-філософська думка хоч і засвоює раціоналістичні принципи, однак швидко підноситься над ними в пошуках вищого синтезу».

Ці «пошуки вищого синтезу» мислитель розглядав як безсумнівний позитив української нації, який дасть змогу їй посісти достойне місце в сучасному світі.

Загалом релігійно-філософські погляди Річинського не втратили свого значення до дня сьогоднішнього. Хотілось, щоб з ними познайомилося якомога більше коло людей, зокрема священнослужителів.

Арсен Річинський як релігійний філософ

Арсен Річинський як релігійний філософ

13 квітня виповнюється 65 років від дня його смерті на засланні

13 квітня цього року виповнюється 65 років відтоді, як у далекому Казахстані на засланні помер Арсен РІЧИНСЬКИЙ (1892—1956) — висококваліфікований лікар-спеціаліст й водночас філософ, релігієзнавець, культуролог, мистецтвознавець, церковний композитор, фольклорист. Ця людина активно трудилася на громадській ниві, змагаючись за незалежну Українську державу й за незалежну православну українську церкву, зазнаючи репресій з боку польської та більшовицької влади.

ПРО ЦЬОГО ДІЯЧА ЗНАЮТЬ НЕ ТАК БАГАТО

Не можна сказати, щоб про Річинського не знали в Україні. За часів незалежної України почали проводитися Річинські читання, організаторами яких були Відділення релігієзнавства Інституту філософії Національної академії наук, Кременецьке медичне училище (зараз — коледж), Тернопільська медична академія та деякі інші інституції. 1999 р. ім’я Арсена Річинського було присвоєно Кременецькому медичному училищу. Там же відкритий музей, присвячений цьому діячеві. 2009 р. Архієрейський собор Української Автокефальної Православної Церкви прийняв рішення зарахувати сповідника віри Арсена Річинського до місцешанованих святих. У 2016 р. у місті Ізяславі з’явилася вулиця Річинського. Однак, на жаль, про цього діяча знають не так багато. Особливо про його філософські й культурологічні погляди, які, безперечно, заслуговують на увагу.

Народився Арсен Річинський у селі Тетильківці Кременецького повіту Волинської губернії в священицькій родині. Спочатку здобув духовну освіту, закінчивши Житомирську духовну семінарію, потім студіював медицину у Варшавському та Київському університетах. У міжвоєнний період працював лікарем спочатку в селі Тростянець Луцького повіту, а потім у Володимирі-Волинському. При цьому Річинський займався активною громадською діяльністю. Ще з 1924 р. видавав власним коштом «незалежний місячник українського церковного відродження» «На варті». Протягом десяти років виходив цей часопис, назву якого, в силу певних причин, доводилося змінювати (інші назви — «Наше братство», «Наша церква»). При цьому часописі Річинський організував власне видавництво, де друкував розвідки, присвячені проблемам незалежної Української Православної Церкви.

Річинський опублікував чимало статей в українській пресі, присвячених церковним питанням. Також випустив низку брошур на цю тему — «Походження єпископату. В зв’язку з питанням про благодатність ієрархії Української Православної Автокефальної Церкви» (Володимир-Волинський, 1926), «Критичний розгляд постанови Св. Синоду про заборону Українського Церковного з’їзду» (Варшава, 1927), «Сучасний стан церковно-релігійного життя української людності в Польщі» (Варшава, 1927), «Два плебісцити на Волині в справі богослужбової мови» (Володимир, 1927), «Моя відповідь Св. Синодові Православної Церкви в Польщі» (1929), «На манівцях» (1932). З’явилися також роботи, де він розглядав близькі до його фаху проблеми, — «Кілька уваг про біологічне значення світу», «Єдність природи», «Посмертні духи людей».

1933 р. у Тернополі була видрукувана ключова праця Річинського «Проблеми української релігійної свідомості». Варто відзначити ерудицію автора. Він вільно оперує не лише біблійними й специфічно релігійними та релігійно-філософськими текстами, а й творами представників німецького ідеалізму (німецької класичної філософії) та російської релігійної філософії, творами сучасних йому українських мислителів В’ячеслава Липинського й Дмитра Чижевського, класиків української, російської, польської та чеської художньої літератури, науковими працями в різних галузях знань. Не останню роль у філософствуванні Річинського відіграли й медичні знання. Вони допомагали йому (щоправда, це не впадало відразу в очі) осмислювати важливі проблеми.

Діяльність Річинського не проходила повз увагу польської влади. Він перебував під пильним наглядом карально-репресивних органів. Його неодноразово затримували, побував він і в «славнозвісному» концтаборі Береза Картузька. Звідси визволився у вересні 1939 р., коли на Польщу напали німці. Проте на свободі Річинський був недовго. Його заарештували енкаведисти. Головним звинуваченням стала книжка «Проблеми української релігійної свідомості». Також Річинського звинувачували у зв’язках із Організацією Українських Націоналістів. Кілька років його тримали без суду. Лише 5 травня 1942 р. т.з. «особий совєт» при НКВС СРСР виніс вирок, засудивши А.Річинського на 10 років позбавлення волі.

У 1949 р. його звільнили. Проте влада не дала змоги повернутися на батьківщину. Дозволили оселитися в Казахстані в м.Казалінськ, де Річинський працював лікарем. Навіть у цих, далеко не найкращих умовах, він знаходив час для наукової праці. В 1952—1953 рр. його статті на медичну тему друкувалися в часописі «Здоровье Казахстана». Тут же в далекому Казахстані він помер і був похований.

РОЛЬ НАЦІОНАЛЬНОГО МОМЕНТУ В РЕЛІГІЙНОМУ ЖИТТІ

Однією з центральних проблем у роботах Річинського було питання про роль національного моменту в релігійному житті, про співвідношення національного й релігійного.

Мислитель не погоджувався з думкою, «що національний рух, спрямований на забезпечення... «земних» інтересів народу, має відійти на другий план перед релігійною вірою, яка стремить до загального, вічного щастя». На його думку, «такий погляд, послідовно розвинений, призводить до легковаження або й цілковитої негації національного моменту, як мирського, «суєтного», що сміє відтягати побожного християнина від головної його мети — спасіння душі».

Така позиція ним не сприймалася. Він звертав увагу на ті процеси, які відбувалися в суспільному житті і які, на його думку, не варто ігнорувати. «Нині ж, — писав він у роботі «На манівцях», — ми є свідками процесу, спрямованого до самовизначення нації не тільки в політичному, але ще більше в духовному відношенні». Ігнорування ж цієї тенденції, яку Річинський вважав «природною», веде до «своєрідного релігійного інтернаціоналу». Проте такий «інтернаціонал» може існувати лише в теорії. На практиці маємо інакшу картину: християнство в своїх різновидах «засвоюється кожним народом інакше й набуває у кожного своєрідних національних прикмет; у свою чергу, воно впливає на формування національного характеру тих народів, які були довший час під його виховавчим впливом».

Наведені міркування Річинського про співвідношення релігійного та національного отримали розвиток у праці «Проблеми української релігійної свідомості», зокрема, в VІІ розділі «Церква і націоналізм». «Взаємовідносини Церкви і нації, — писав він, — загалом визначаються формулою: універсальний зміст релігії, виявлений Церквою, насправді природно виражається в конкретних національних формах. Інакше кажучи, всесвітня ідея християнізації людства на практиці шириться й висловлюється насамперед за допомогою живої мови, національної культури і звичаїв кожного народу».

Із цими міркуваннями Річинського важко не погодитися. Справді, та чи інша течія християнства, прийшовши до того чи іншого етносу, намагається адаптуватися. При цьому приймає певні традиції, що існують серед цього народу. Таким чином відбувається «етнізація» чи «націоналізація» християнства. Реально християнство не може існувати в «чистому вигляді», а в певній національній формі. Річинський вважав (і цілком справедливо), що ця національна форма чи не найбільше виявляється в обрядовій сфері. Тому саме на цю сферу він звертав велику увагу. В той же час ідеологічну, власне, догматичну, сферу вважав «відносно чистою» від етнічних впливів.

Свої міркування про національну множинність людства й, відповідно, про множинність релігійних традицій Річинський обґрунтовував, посилаючись на біблійні тексти. Він писав: «Вже в Старому Заповіті знаходимо вказівки, що Бог не є ні одиницею, ані чимось однорідним. Бог один, але Він є многота і різнорідність». Цю єретичну для деяких ортодоксальних християн думку А.Річинський обґрунтовував, вказуючи на безліч «різноманітних форм і відмінків мінерального царства та органічного світу». Вказував і на «роздвоєність людини», використовуючи свої знання в медичній сфері. Посилаючись на Біблію, мислитель писав: «...досконала людина є єдністю у многоті, синтезом ріжнорідностей, а передовсім — союзом протилежностей чоловіка і жінки». Тому «людина» — це «обоє разом, а не кожен у своїй окремішності... Але ця роздвоєність не тільки фізіологічна. Вона знаходиться глибоко і в психіці людини. Тому осягнути повноти свого єства людина може щойно в союзі «статевих» протилежностей. На це вказує навіть онтогенічна історія формування «статі» з первісного двустатевого людського зародку. Кожен з нас має в собі і з анатомічного і з психологічного погляду елементи і чоловічі і жіночі. Лише одні з цих елементів є в переважаючій кількості, другі — в приглушеному стані. Кастрація якраз сприяє виявленню тих скритих ознак іншого роду. Роздвоєність людини є причиною внутрішнього невдоволення, голоду, шукання, тому вона є джерелом також еротики духу, творчого напруження».

Статеві стосунки для Річинського не є чимось гріховним. Вони творять «цільну людину», а це, в свою чергу, творить рід. Мислитель дотримувався думки про те, що нація-народ формується на кровно-спорідненій, родовій основі. Рід — зародок народу. «Народ, — писав Річинський, — зв’язаний передусім єдністю походження, є родина, яка розростається, творить низку поколінь, у котрій ряд восходящих предків і ряд нащадків пов’язуються між собою в один рід зі спільною відповідальністю до третього й четвертого, а то й до десятого покоління. Рід виступає вже як реальна істота вищого порядку, яка навіть вже переходить межу життя й смерті». Як бачимо, Річинський спеціально акцентує увагу на безсмертності роду. Саме приналежність людини до безсмертної спільноти надає сенсу її існуванню.

У «СЛУЖІННІ» СЕНС ІСНУВАННЯ НАЦІЇ

Мислитель спеціально веде мову про відмінності між народами, власне, про відмінності ментального характеру, що виражаються в різній діяльності, про певну обмеженість та однобічність кожної нації. Проте завдяки цій різноманітності може існувати «вселюдська єдність». «...кожна нація, — вказував він, — якраз в своєму своєрідному, оригінальному у своїй однобічності й обмеженості і має вічне, загальне значення».

Народи, вважав Річинський, як і люди, неоднаково обдаровані: «кожний з них має свої здібності, нахили, інші сили». І, відповідно, свою «долю», сповнює на землі своє «служіння», «цебто має своє спеціальне покликання, має виконати серед народів свою особливу місію — відповідно до своїх дарувань і сил». У цьому «служінні» сенс існування нації. Кожна нація, «одержавши свій талант», тобто певні здібності, «мусить сповнити якусь вищу мету на землі, внести свою краплину щастя у світ, піднести нашу духовну вартість і наше пізнання Вічного. У цьому глибокий зміст загальнолюдської культури. І тільки ті, що виконали це завдання, будуть перед потомством і перед історією».

Причому в здійсненні як окремою людиною, так і нацією своєї місії на землі важливим є не тільки і не стільки пізнання ідеалів, скільки вольові зусилля. «Сума чинної енергії, котру може розвинути людина за життя (і народ у своїй історії), — писав Річинський, — залежить не стільки від пізнання ідеалу, скільки від належного виховання почуттів і волі. Теоретичне знання правди не спонукає людину на боротьбу, не змушує її наражатися на небезпеку, якщо вона не відчує необхідності стати за правду й не зробить вольового зусилля вийти зі стану інерції».

Річинський дає таке визначення нації. Це — «соборна особистість ноуменального порядку». Вона «причетна до реального існування, а відтак залишиться й після загального воскресіння, відродиться в царстві благодаті, безпосередньо пов’язуючи нашу «земну вічність»... з вічністю у Царстві Божім». У цьому сенсі «нація безсмертна, як і душа людська». У даному випадку Річинський використовував погляди одного з чільних представників німецького ідеалізму Йоганна Ґотліба Фіхте на націю.

Йдучи за Фіхте, мислитель розглядав націю як земне явище, яке водночас має визначену Богом, трансцендентну сутність. Місія нації — в максимальній реалізації цієї сутності. А це залежить від того, наскільки нація зуміє прикласти зусилля, розвинути енергію для такої реалізації.

Посилаючись на старозавітні тексти та староєврейську історію, Річинський намагається осмислити особливості й діяльність нації, її зв’язок із релігійним життям.

Річинський намагався поєднати націоналізм та християнство й витворити свою версію «християнського націоналізму». Справа ця була непростою, оскільки християнство, як світова релігія, мало, радше, понаднаціональний характер.

Виходячи зі своїх міркувань про націю, Річинський намагався пристосувати їх до релігійної сфери. Акцентуючи увагу на різноманітності націй, вів мову про різноманітність релігійного життя, зокрема, в християнстві: «...вселенськість християнства у православнім розумінні полягає власне в єднанні різнорідних, різнообдарованих і по-різному виконуючих своє призначення національних Церков — членів одного соборного тіла». При цьому Річинський вважав, що не можна народи ділити на «вибрані» й «прокляті» в плані релігійному. Кожен із них виконує свою релігійну місію.

Звісно, Річинському доводилося рахуватися з наднаціональним характером християнства, його універсалізмом. Однак цей універсалізм отримував у нього цікаву інтерпретацію. «Чи дозволяє християнський універсалізм, — писав він, — зберігати національні особливості в Церкві, а чи ж навпаки він зберігав негацію національного чинника? Що до цього, то є різні «націоналізми». Є націоналізм, який вважає тільки свій народ «обраним», покликаним вести й рятувати цілий світ. Такий націоналізм насилує інші народи, гордує ними, прагне до їх винародження й асиміляції, не визнає їхнього права на існування. Це — ідеологія національного месіанізму. ...в своїй основі вона невірна й несправедлива. Та є ще й інший націоналізм, який проголошує право кожного народу на самостійний розвиток, вважає цінними своєрідні прикмети національного духу. Це націоналізм апостола Павла. Християнська проповідь і організація Христової громади одразу прийняла національний характер, коли Святий Дух зійшов на апостолів і справдилася обітниця, що вони «говоритимуть мовами».

ПИТАННЯ НАЦІОНАЛІЗАЦІЇ ХРИСТИЯНСЬКИХ ЦЕРКОВ

Річинський, акцентуючи увагу на певні етнічні моменти в християнстві, намагався довести, що універсалізм цієї релігії може виявлятися лише через діяльність національних церков.

На першому місці в питаннях націоналізації християнських церков Річинський ставить мову, оскільки вона «віддавна була прикметою національної відрубності». Використовуючи різноманітні історичні свідчення, показує, як у християнських церквах утверджувалася народна мова в релігійних практиках.

Крім мови богослужіння, на думку Річинського, важливу роль у націоналізації церкви відіграє народне церковне мистецтво. «Національний вигляд Церкви, — писав він, — залежить не тільки від богослужбової мови. Вже віддавна слово в молитві поєднується зі співом і музикою. Звідси, власне, й походить національний характер церковної вокальної та інструментальної музики. Неоднаковий спосіб змальовування священних осіб і подій надав також національне забарвлення церковному малярству, різьбярству, гафарству. Поруч з чисто практичними завданнями церковних будівель, поодинокі народи в самій будові святині виявляють кожний по-своєму розуміння краси. Звідси — різниця церковно-архітектурних стилів. Нарешті, навіть у релігійному побуті кожного народу постають відмінні церковно-народні звичаї, які прикрашують своєрідним місцевим колоритом загальний ритуал і віддзеркалюють у ньому особливості національної психіки. Таким чином, і мистецтво і взагалі все релігійне життя, як правило, носить на собі виразну печать національного Духа».

Чимало уваги Річинський приділяє і місцевим церковно-народним звичаям. «Що кожна нація, — писав він, — у всій своїй цілості сама є суб`єктом релігійного досвіду, це найкраще підтверджується народженням у кожного народу своєрідних місцевих церковно-народних звичаїв. Величезне значення їх стверджують і церковні канони, й саме життя. Буває, що люди зрікаються догматичних основ своєї віри, але вперто дотримуються отих, ніби другорядного значення, місцевих звичаїв».

У роботі «Проблеми української релігійної свідомості» Річинський багато уваги приділяє конкретним виявам релігійності українців. Зокрема, акцентує увагу на тому, що в плані обрядовому вони зберігають чимало дохристиянських елементів. І саме цей «язичницький» пласт чи не найкраще виражає українську ментальність.

Водночас Річинський справедливо зазначав, що та чи та релігія (передусім малися на увазі різновиди християнства), будучи прийнятою певним етносом, справляла вплив на нього, ставала важливим чинником формування його ментальності, національного характеру.

РІВНОПРАВНІСТЬ РЕЛІГІЙНОГО ТА НАЦІОНАЛЬНОГО

Річинський вів мову про рівноправність релігійного та національного. Вважав, що вони можуть впливати один на одного. Мовляв, релігія здатна «онаціональнюватися» (вплив національного чинника). Своєю чергою релігія впливає на національний характер. У даному разі Річинський вбачав гармонійну взаємодію. Тому робив такі висновки: «Отже, релігія й національність перебувають під обопільним життєдайним впливом, а їх походження в глибинах людської душі є дуже близьким; тому лиш їхня гармонія — не нехтування котроїсь із них — забезпечує творчий розвиток і людини і нації».

Дослідник чимало уваги приділяв питанням формування українського релігійного світогляду, а також його особливостям. Він вважав, що це формування було довготривалим процесом. «Формування українського релігійного світогляду, — писав мислитель, — йде стільки часу, скільки живе наш народ на своїй території». В цьому процесі спліталися різноманітні впливи, творилися власні ідеї та цінності, відбувалися зміни панівних релігій. Лише в добі українського просвітництва ХVІ—ХVІІ стст. маємо вже цілком сформований український релігійний світогляд зі своїми психологічними особливостями.

Важливу роль у формуванні релігійних вірувань в Україні Річинський відводив місцевим народним звичаям у дохристиянські й християнські часи. Саме вони, на його думку, є показником того, що народ сам стає суб’єктом релігійного досвіду. Він вказував на ряд прикмет українського релігійного життя, що мають риси дохристиянського світогляду.

Річинський вів мову про еволюційний та синкретичний характер українського релігійного світогляду. «Ми, — писав він, — перетерпіли тривалу еволюцію релігійного світогляду, зазнали кілька разів зміну релігій». У свою чергу, християнський синкретизм в Україні став підґрунтям віротерпимості.

Віротерпимість, на його думку, сприяла становленню релігійного раціоналізму в Україні. Річинський писав: «Перетоплювання різних ідей у свідомості народу, який завжди був певний своєї внутрішньої гідності й власним розумом і сумлінням шукав єдиної правди, створило ґрунт для раціоналістичного розуміння релігії». Мислитель спеціально звертав увагу на те, що в Україні поширювалися протестантські течії раціоналістичного характеру, зокрема, соцініанство й баптизм. Також говорив про моменти співпраці між православними й протестантами.

Проте, на думку Річинського, голий раціоналізм не міг задовольнити українця. «Було б помилкою думати, — писав мислитель, — що голий раціоналізм заспокоїть українську релігійну вдачу, якою вона формується від пракультурних часів. Всі наші раціоналістичні секти свою науку запозичили від захожих колоністів — німецьких (штундизм) і московських (духоборчество). А на українськім ґрунті релігійно-філософська думка хоч і засвоює раціоналістичні принципи, однак швидко підноситься над ними в пошуках вищого синтезу».

Ці «пошуки вищого синтезу» мислитель розглядав як безсумнівний позитив української нації, який дасть змогу їй посісти достойне місце в сучасному світі.

Загалом релігійно-філософські погляди Річинського не втратили свого значення до дня сьогоднішнього. Хотілось, щоб з ними познайомилося якомога більше коло людей, зокрема священнослужителів.