Переглядати канон, перечитувати своє

Антологія «Крім «Кобзаря»» як запрошення до розмови

Чи знаєте ви, як воно — майже місяць вивчати на уроках української літератури роман Андрія Головка «Бур’ян»? Я закінчував школу вже в незалежній Україні, радянська програма лускалася на очах, ніхто не знав, кого накажуть вивчати далі, і ми гальмували в бур’янах. А тоді з’явилися Хвильовий, Підмогильний, Микола Куліш — і аж до Павла Загребельного, чиє «Диво», мабуть, тоді вразило найбільше.

За тридцять років змінилося, на щастя, багато. Ми вже значно краще уявляємо, наскільки різною була наша література XX століття, — але...

Перше. Багато імен і, що гірше, творів лишаються украй маловідомими й досі. Або принаймні недооціненими — як Майк Йогансен, не лише блискучий прозаїк, а й чудовий поет, один із найкращих навіть у той багатий на таланти час. Микола Зеров, звісно, завжди залишатиметься «поетом для поетів», але його хоча би видали й перевидали. А от чимало неймовірних перекладів Ігоря Костецького так і не републіковано в Україні, й не всі мають можливість побачити, як на їхньому тлі блякне Шекспір у версіях Андруховича.

Друге. Майже всі автори відсутні в міському просторі. Як назви вулиць. Як паркові скульптури. Як цитати в підписах до інстаграмних фото. Як безумовна й самоочевидна частина життя Києва й Харкова. Скільки в Києві пам’ятників письменникам, які працювали після 1917 року? П’ять. Рильський, Теліга (двічі), Гончар і Малишко. Плюс меморіальна стела Стусу й бюст Довженка на території кіностудії. Цілком довільний набір, виконаний у цілком радянській естетиці.

І третє — можливо, найгірше. Понад тридцять років тому Марко Павлишин написав блискучу статтю «Канон та іконостас» про два принципово різні ставлення до культурного спадку. Канон — живий, його можна переглядати, з ним можна сперечатися. Натомість іконостас — святий і непорушний. У нього можна когось додати, але боже збав — викреслити. В іконостас ставлять лише геніїв, тож кожен, хто туди потрапив — геніальний за визначенням. Сентиментальний монархіст Основ’яненко і гарячий культуртрегер Панько Куліш, соцреаліст Гончар і модерніст Загребельний, традиціоналіст Симоненко і мовотворець Стус, ідеологиня Забужко і міфотворець Жадан. Вони дуже різні — так і має бути в літературі. І значення їхнє для культури різне: в одних воно лише історичне, а інші лишатимуться актуальними ще довго. Але звеличують їх не за творчість, а за любов до України. За страдництво. За те, що можна вставити цитату — байдуже яку — в ювілейну доповідь. Бо всі наші, а отже — всі великі. Між ними може бути естетична прірва, але говорити про це — зась.

Причини цього — першого, другого й особливо третього — треба шукати не в радянській добі, не в психології тих мастодонтів, які сорок років тому славили партію, а сьогодні стали ультранаціоналістами. Пострадянський іконостас став модифікацією радянського, а той був варіацією народницького. Бо на всіх цих етапах оборонців святині рідко цікавила естетична вартість. Точніше, вони приписували цю вартість текстам, які влаштовували їх ідеологічно, — і страшенно обурювалися, коли хтось починав шепотіти про голого короля. Цей типаж вичерпно зобразив іще Чехов: людина куняє в театрі під час вистави, прокидається, питає в сусіда: «Що він там говорить? Бла-а-родно?.. Брраво! Бла-а-родно!» Тільки той лише волав, а наші святенники формують масову свідомість, бо саме від них значною мірою залежить, що прочитають школярі, що (і як!) вивчатимуть студенти. На початку XX століття Сергій Єфремов — безумовно, дуже талановитий літературознавець, тонкий читач класики — розправлявся з «декадентством» і в своїй «Історії...» цементував досить застарілі уявлення про художні вартості. На початку XXI століття не такий талановитий літературознавець із апломбом проголосив Андруховича і Жадана «паралітературою», бо в них слова якісь не завжди цензурні, мова якась «нехудожня» і взагалі «немає Логосу».

Тож я певен, що перетворення іконостасу на нормальний канон нормальної культури треба починати з перечитування навіть не XX, а XIX століття. Саме це я спробував зробити — і зустрів як підтримку колег з філологічної спільноти, так і досить несподівані ідеологічні звинувачення, засновані переважно на небажанні чи невмінні читати. Оскільки востаннє такі філіппіки пролунали від проф. Віри Агеєвої на сторінках «Дня» (інтерв’ю «Проти течії», 17 лютого 2022 року), дякую шанованій газеті за можливість пояснити, а що ж такого в моїй версії переглянутого канону.

Минулого року в київському видавництві «Laurus» вийшла друком упорядкована мною двотомна антологія «Крім «Кобзаря»» (а не «Без Кобзаря», як уперто твердить проф. Агеєва). Це зібрання 139 творів, що їх створили 48 письменників XVIII—XIX століть, плюс мої есе про кожного з представлених авторів.

Процитую свою передмову: «Мені спало на думку зібрати те з української класики, що є цікавим для сучасного читача. Не обов’язково найбільш важливим чи найбільш впливовим — просто цікавим. Тому хрестоматійні тексти стоятимуть тут поруч із напівзабутими або забутими зовсім». І єдиний критерій добору був не політичний, не історичний, не патріотичний — а просто естетичний. Збірка поєднує крайню суб’єктивність упорядкування з об’єктивним філологічним аналізом цих творів та місця їхніх авторів в історії літератури. А разом ця тисяча сторінок утворює історію руху «від Малоросії до України», до самоусвідомлення культури і до розвинутої, самодостатньої літератури.

Шевченко в антології, звісно є. У тій-таки передмові сказано: «Він посідає настільки важливе місце в українській поезії — як і Гоголь у прозі, — що дати хоч скількись репрезентативну добірку кожного з них в межах антології неможливо... Шевченко — це перше ім’я, що зринає в свідомості при згадці «укр. літ. 19 ст.»; я ж хотів показати, що в ній є цікавого та актуального й окрім «Кобзаря»» (тому представлено Шевченка лише двома віршами — найпершим, приналежність якого перу Кобзаря дискутується, і останнім, безперечно, геніальним).

Антологія стала для мене спробою поговорити з сучасним читачем про те, що з нашої класики лишається естетично актуальним (знову підкреслюю: естетично!). Виявилося, що багато творів, які здавалися сучасникам маргінальними, насправді вказували на шляхи, якими українська література тоді не пішла. Балада Павла Білецького-Носенка і сонет Н. Мартовицького (про якого ми нічого не знаємо), оповідання Ганни Барвінок і незакінчений «Дяк» Марка Вовчка, міфопоетичні містерії Юрія Федьковича і Корнила Устияновича — деякі твори не передруковувалися понад століття, деякі й перевидавалися, але залишилися «другим-третім рядом». Проте ще Пантелеймон Куліш радив уводити до хрестоматій і тексти другорядних авторів — «тільки таке... чого немає в проводирів літературних». Ось саме це я і спробував зробити.

Не хочу, аби здалося, ніби я ультимативно пропоную замінити «старий» канон «новим» (хоча якби замість Вовчка класиком стала Барвінок — наша література лише виграла б!). «Крім «Кобзаря»» — це запрошення до розмови. Дивіться, ось що в нас було; дивіться, наскільки наша класика цікавіша, різноманітніша й багатша, ніж те, на що її намагалися перетворити. А вона жива, бо, бачте, має те, що не вмирає.