«Лицар національного обов’язку»

Маловідомі факти про Сергія Єфремова з лекції проєкту «Журфікси у Чикаленка»

Не всім народам вдалося здобути державність. Дехто ще зберігає свою культурну ав-тономність, інші — давно асимілювалися, забувши про власне історичне коріння. Хто знає, як би склалася доля українців, якщо б протягом усіх цих, м’яко кажучи, складних століть, не існувало спільноти людей, які зберігали, популяризували й захищали українськість, попри всі виклики. Люди, чиї імена так рідко згадують нині. Можливо, причина цього в тому, що знову постала потреба обороняти незалежність, ми маємо героїв, які є нашими сучасниками. Утім, забувати про фундаторів нашої державності означає збіднювати самих себе, створювати вакуум, який уміло використовують вороги для вміщення туди «їхньої версії» нашої минувшини.

Власна держава не «звалилася» на нас у 1991 році, як інколи можна почути. Просто відомості про особистостей, які своїми діями «ткали полотно» нашої державності, витіснені на периферію внаслідок низки чинників (що є темою окремої розмови). Та є ті, хто продовжують зберігати пам’ять, нагадувати про потужне культурне поле українських інтелектуалів, відновлюючи тим самим, здавалося б, втрачений зв’язок поколінь.

Проект «Журфікси у Чикаленка» (журфікс — це прийом гостей у завчасно визначені дні тижня), ініційований керівницею туристичної компанії «Київські фрески» Анже- лою Савченко, розповідає про будівничих української національної ідеї, які пов’язані з відомим українським меценатом. Чому саме так, авторка пояснює у дописі: «Усе почалося з Євгена Харламповича Чи- каленка, і далі ниточка від клубків його щоденників тягнулася і тягнеться, мотивуючи до пошуків. Саме звідси мій авторський маршрут «Іпіегтегго» і нові «Журфікси у Чикаленка», за якими стоїть доволі амбітна мета: збір коштів на перевидання легендарних Чикаленківських «Розмов про сельське хазяйство» Перша лекція циклу була присвячена Петру Стебницькому, а нещодавно відбулася розмова про Сергія Єфремова, який займав важливе місце у житті Євгена Чикаленка (меценат навіть порівнював його з Михайлом Драгомановим).

АДВОКАТ УКРАЇНСЬКОСТІ

Є щось символічне у цих датах: у травні 1876 року було прийнято Емський указ, який посилив наступ на українське слово, а за кілька місяців — 18 жовтня — народиться людина, яка протягом усього свого життя захищатиме українськість. Сергій Єфремов ще змалечку відчує вплив імперського указу на собі. Хоч читати він навчився рано, і ще до вступу до Уманської бурси проштудіював чимало книжок з татової бібліотеки, праць українською мовою серед них було мало. У навчальних закладах використовувалася переважно російська. Не дивно, що згодом Сергій Єфремов, який хоч і говорив українською, відчував потребу практикуватися у письмі рідною мовою. Саме для цього, як розповідає Анжела Савченко, публіцист почав вести свій перший щоденник, який згодом знищив. Український театр стане одним із чинників, який вплине на його національну свідомість. Протягом довгих років найталановитішим актором він вважатиме Панаса Сакса- ганського, а найбільш цінуватиме театр Миколи Садовського.

Долучення до української справи почалося, напевно, ще в семінарії. Брат приносив Сергію Єфремову українську літературу, згодом той увійшов до кола української громади, негласним лідером якої став Л. Скачковський. Ця громада налічувала близько сорока людей, об’єднаних ідеєю просвіти українського народу. Учасники часто збираються, влаштовують диспути, обговорюють культурні напрями й по черзі читають реферати (розлогі твори на певну тему). Виявляється (ще одна цікава подробиця, яку розповіла Анжела Савченко), свій перший реферат Сергій Єфремов посоромився читати особисто і попросив, щоб його зачитав Михайло Грушевський. Реферат зустріли дуже тепло — такою була перша спроба пера відомого публіциста.

Однак незабаром про цю громаду доповіли. Зрештою, Сергій Єфремов на останньому курсі навчання вирішує покинути духовну семінарію (була в цьому й особиста причина). Цілий рік Сергій Єфремов присвячує підготовці до складання іспитів на атестат зрілості. Щодня він вставав о шостій ранку, вчився до другої години дня, потім робив недовгу перерву (під час якої читав в оригіналі класичну літературу), а потім знову брався до навчання — з п’ятої до десятої вечора. І так з дня у день. Зрештою, він вступив на юридичний факультет до Київського університету св. Володимира, вкотре вразивши викладачів своїм твором (до слова, Іван Нечуй-Левицький згодом високо оцінить талант Сергія Єфремова). Як зазначає Анжела Савченко: «Юрист за фахом, він жодного дня не був правознавцем і не займався офіційно правом, але у статтях захищав права й свободи українців».

ЗІ СТАТТЕЮДО МІНІСТРА ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Навряд чи вистачить обсягу статті, щоб перелічити, скільки було здійснено (збір матеріалу для словника, ідея української книгарні, нове життя видання «Київська старовина», дописи до «Ради» тощо). Виникає видавництво «Вік», яке розтиражувало твори української класики, критично-публіцистичні статті, наукову та спеціальну літературу. Вдалося втілити й задум книгарні, яка була більше, ніж місцем продажу книжок. Тут збиралися й знайомилися усі поціновувані української книги. Зокрема, саме тут Сергій Єфремов познайомився з Архипом Тесленком, у якому вбачав одного з найкращих українських літераторів.

Перша мандрівка Сергія Єфремова до Санкт-Петербурга теж має чітко продуману мету. Він прямує до Олександра Лотоцького, який займав доволі високу посаду й був один з тих, хто лобіював українське питання в імперському місті. Приїхав публіцист не з порожніми руками, а зі статтею «Вне закона», у якій описує становище української мови, адже й далі існувала цензура (яку, водночас, часом вдавалося обходити за допомогою великих хабарів). Цю стат-тю Сергій Єфремов власноруч несе до Міністерства внутрішніх справ. У призначену годину вийшов міністр, якому публіцист передав статтю, озвучив головні тези й попросив дозволу на українську пресу (як зауважував Євген Чикаленко, для початку не треба просити багато; краще одне, але найголовніше). Однак міністр не взяв на себе відповідальність приймати це рішення, передав у Цензурний комітет, а там повва- жали це прохання недоцільним.

Тоді Сергій Єфремов поніс статтю до видання «Русское богатство», редактором якого був Володимир Короленко. Там зрозуміли, що суперечки з цензурою неминучі, але запропонували співпрацю.

ДІАГНОЗ НА 29 ЛИПНЯ 1917 РОКУ ВІД ЄФРЕМОВА: «НА ВСІХ ПАРАХ НАБЛИЖАЄМОСЯ ДО «РОЗБИТОГО КОРИТА»

Якщо щодо культурної, просвітницької роботи між українськими культурними діячами був консенсус, то політика викликала багато суперечок. І не тільки в 1914. Наприклад, на початку XX ст. від Української демократичної партії відкололася Українська радикальна партія (УРП), до якої увійшли, зокрема, Сергій Єфремов, Борис Грінченко. Не сходилися погляди й щодо економічного бачення України. Та й навіть деякі управлінські пи-тання викликали суперечки, що засвідчує така деталь: Євген Чикаленко, який був основним спонсором газети «Рада», хотів вберегти і Бориса Грінченка, і Сергія Єфремова й просив їх не зберігати в кабінетах редакції газети забороненої літератури. Меценат з власного досвіду знав, до чого це може призвести. Однак не завжди до його застережень дослухалися.

«Рада» виходила фактично до початку Першої світової війни. Сергій Єфремов хотів оборонити видання, щоб воно виходило й пізніше, утім, Євген Чикаленко був проти, оскільки за умов війни, газета могла виходити, тільки якби оспівувала перемоги росіян. А кожен з українських діячів болісно переживав окупацію російським військом Галичини. Сергій Єфремов навіть їздив знову до Санкт-Петербурга, щоб завезти статтю у «Русское богатст- во» про те, що галичани — це не підросійська Україна, що вони мають українську мову в школах, вищих навчальних закладах. Він поїде туди ще раз, проте вже у 1917 році, у складі української делегації, яка ставила за мету домовитися з Тимчасовим урядом; з цього часу він скерує свої сили на політику. Згодом почнуть видавати «Нову раду», яка мала значну кількість передплатників, тож доводилося їхати аж у Фінляндією за ротаційною машиною, щоб задовольнити читачів і випускати достатню кількість преси.

Та загалом перипетії цього часу потребують окремого розлогого дослідження. Наведемо цитату з листа Сергія Єфремова до Євгена Чикаленка: «На селі гарно, великих заколотів нема, іноді тільки дрібні непорозуміння трапляються. Не так, як у Києві, де тепер просто вже до якогось божевілля доходять люде, якого навіть зрозуміти не можна... Якесь безглуздя кругом, якому навіть імени не підшукаєш. Аж ось коли найдужче виявляється наша непідготовленість та дезорганізація, хоча ввесь час ми тільки й робили, що хвалилися своєю доброю організованістю і пучкою не кивнувши, щоб її справді завести. Зате ярикам роботи було досить. Знаєте, любий друже, — боюсь, що ми на всіх парах наближаємось до «розбитого корита»... Здається, початок кінця вже настав і може тільки обломки того, що вже держали в руках, можна буде урятувати». І це лист від 29 липня 1917 року.

Сергій Єфремов не виїде в еміграцію, після амністії повернеться до роботи у Всеукраїнській академії наук. Усі ці роки він писав власний щоденник і працював (зазначаючи, що починаючи роботу, ніколи не знав, чи встигне її завершити), лишаючись для СРСР чужою і непримиренною людиною. Серед доробку Сергія Єфремова: коментарі до «Щоденника» Тараса Шевченка, редагування й доповнення словника, упорядкування, редагування творів Панаса Мирного, збирання листів Михайла Коцюбинського, пошуки щоденників Євгена Чикаленка... Ясна річ, це лише невелика частина того, що здійснив Сергій Єфремов (за деякими даними, він опублікував у сумі тільки публіцистичних і наукових статей близько десяти тисяч). Вироком у справі Спілки визволення України стануть десять років ув’язнення, і за три місяці до закінчення терміну покарання Сергій Єфремов загинув.

Однак лишився значний спадок, який і надалі потребує нашого читання, перепрочитання і обдумування. Аби пам’ять про «лицаря національного обов’язку», як назвав Сергія Єфремова в одному з нарисів Олександр Лотоцький, не згасала.

«Лицар національного обов’язку»

«Лицар національного обов’язку»

Маловідомі факти про Сергія Єфремова з лекції проєкту «Журфікси у Чикаленка»

Не всім народам вдалося здобути державність. Дехто ще зберігає свою культурну ав-тономність, інші — давно асимілювалися, забувши про власне історичне коріння. Хто знає, як би склалася доля українців, якщо б протягом усіх цих, м’яко кажучи, складних століть, не існувало спільноти людей, які зберігали, популяризували й захищали українськість, попри всі виклики. Люди, чиї імена так рідко згадують нині. Можливо, причина цього в тому, що знову постала потреба обороняти незалежність, ми маємо героїв, які є нашими сучасниками. Утім, забувати про фундаторів нашої державності означає збіднювати самих себе, створювати вакуум, який уміло використовують вороги для вміщення туди «їхньої версії» нашої минувшини.

Власна держава не «звалилася» на нас у 1991 році, як інколи можна почути. Просто відомості про особистостей, які своїми діями «ткали полотно» нашої державності, витіснені на периферію внаслідок низки чинників (що є темою окремої розмови). Та є ті, хто продовжують зберігати пам’ять, нагадувати про потужне культурне поле українських інтелектуалів, відновлюючи тим самим, здавалося б, втрачений зв’язок поколінь.

Проект «Журфікси у Чикаленка» (журфікс — це прийом гостей у завчасно визначені дні тижня), ініційований керівницею туристичної компанії «Київські фрески» Анже- лою Савченко, розповідає про будівничих української національної ідеї, які пов’язані з відомим українським меценатом. Чому саме так, авторка пояснює у дописі: «Усе почалося з Євгена Харламповича Чи- каленка, і далі ниточка від клубків його щоденників тягнулася і тягнеться, мотивуючи до пошуків. Саме звідси мій авторський маршрут «Іпіегтегго» і нові «Журфікси у Чикаленка», за якими стоїть доволі амбітна мета: збір коштів на перевидання легендарних Чикаленківських «Розмов про сельське хазяйство» Перша лекція циклу була присвячена Петру Стебницькому, а нещодавно відбулася розмова про Сергія Єфремова, який займав важливе місце у житті Євгена Чикаленка (меценат навіть порівнював його з Михайлом Драгомановим).

АДВОКАТ УКРАЇНСЬКОСТІ

Є щось символічне у цих датах: у травні 1876 року було прийнято Емський указ, який посилив наступ на українське слово, а за кілька місяців — 18 жовтня — народиться людина, яка протягом усього свого життя захищатиме українськість. Сергій Єфремов ще змалечку відчує вплив імперського указу на собі. Хоч читати він навчився рано, і ще до вступу до Уманської бурси проштудіював чимало книжок з татової бібліотеки, праць українською мовою серед них було мало. У навчальних закладах використовувалася переважно російська. Не дивно, що згодом Сергій Єфремов, який хоч і говорив українською, відчував потребу практикуватися у письмі рідною мовою. Саме для цього, як розповідає Анжела Савченко, публіцист почав вести свій перший щоденник, який згодом знищив. Український театр стане одним із чинників, який вплине на його національну свідомість. Протягом довгих років найталановитішим актором він вважатиме Панаса Сакса- ганського, а найбільш цінуватиме театр Миколи Садовського.

Долучення до української справи почалося, напевно, ще в семінарії. Брат приносив Сергію Єфремову українську літературу, згодом той увійшов до кола української громади, негласним лідером якої став Л. Скачковський. Ця громада налічувала близько сорока людей, об’єднаних ідеєю просвіти українського народу. Учасники часто збираються, влаштовують диспути, обговорюють культурні напрями й по черзі читають реферати (розлогі твори на певну тему). Виявляється (ще одна цікава подробиця, яку розповіла Анжела Савченко), свій перший реферат Сергій Єфремов посоромився читати особисто і попросив, щоб його зачитав Михайло Грушевський. Реферат зустріли дуже тепло — такою була перша спроба пера відомого публіциста.

Однак незабаром про цю громаду доповіли. Зрештою, Сергій Єфремов на останньому курсі навчання вирішує покинути духовну семінарію (була в цьому й особиста причина). Цілий рік Сергій Єфремов присвячує підготовці до складання іспитів на атестат зрілості. Щодня він вставав о шостій ранку, вчився до другої години дня, потім робив недовгу перерву (під час якої читав в оригіналі класичну літературу), а потім знову брався до навчання — з п’ятої до десятої вечора. І так з дня у день. Зрештою, він вступив на юридичний факультет до Київського університету св. Володимира, вкотре вразивши викладачів своїм твором (до слова, Іван Нечуй-Левицький згодом високо оцінить талант Сергія Єфремова). Як зазначає Анжела Савченко: «Юрист за фахом, він жодного дня не був правознавцем і не займався офіційно правом, але у статтях захищав права й свободи українців».

ЗІ СТАТТЕЮДО МІНІСТРА ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Навряд чи вистачить обсягу статті, щоб перелічити, скільки було здійснено (збір матеріалу для словника, ідея української книгарні, нове життя видання «Київська старовина», дописи до «Ради» тощо). Виникає видавництво «Вік», яке розтиражувало твори української класики, критично-публіцистичні статті, наукову та спеціальну літературу. Вдалося втілити й задум книгарні, яка була більше, ніж місцем продажу книжок. Тут збиралися й знайомилися усі поціновувані української книги. Зокрема, саме тут Сергій Єфремов познайомився з Архипом Тесленком, у якому вбачав одного з найкращих українських літераторів.

Перша мандрівка Сергія Єфремова до Санкт-Петербурга теж має чітко продуману мету. Він прямує до Олександра Лотоцького, який займав доволі високу посаду й був один з тих, хто лобіював українське питання в імперському місті. Приїхав публіцист не з порожніми руками, а зі статтею «Вне закона», у якій описує становище української мови, адже й далі існувала цензура (яку, водночас, часом вдавалося обходити за допомогою великих хабарів). Цю стат-тю Сергій Єфремов власноруч несе до Міністерства внутрішніх справ. У призначену годину вийшов міністр, якому публіцист передав статтю, озвучив головні тези й попросив дозволу на українську пресу (як зауважував Євген Чикаленко, для початку не треба просити багато; краще одне, але найголовніше). Однак міністр не взяв на себе відповідальність приймати це рішення, передав у Цензурний комітет, а там повва- жали це прохання недоцільним.

Тоді Сергій Єфремов поніс статтю до видання «Русское богатство», редактором якого був Володимир Короленко. Там зрозуміли, що суперечки з цензурою неминучі, але запропонували співпрацю.

ДІАГНОЗ НА 29 ЛИПНЯ 1917 РОКУ ВІД ЄФРЕМОВА: «НА ВСІХ ПАРАХ НАБЛИЖАЄМОСЯ ДО «РОЗБИТОГО КОРИТА»

Якщо щодо культурної, просвітницької роботи між українськими культурними діячами був консенсус, то політика викликала багато суперечок. І не тільки в 1914. Наприклад, на початку XX ст. від Української демократичної партії відкололася Українська радикальна партія (УРП), до якої увійшли, зокрема, Сергій Єфремов, Борис Грінченко. Не сходилися погляди й щодо економічного бачення України. Та й навіть деякі управлінські пи-тання викликали суперечки, що засвідчує така деталь: Євген Чикаленко, який був основним спонсором газети «Рада», хотів вберегти і Бориса Грінченка, і Сергія Єфремова й просив їх не зберігати в кабінетах редакції газети забороненої літератури. Меценат з власного досвіду знав, до чого це може призвести. Однак не завжди до його застережень дослухалися.

«Рада» виходила фактично до початку Першої світової війни. Сергій Єфремов хотів оборонити видання, щоб воно виходило й пізніше, утім, Євген Чикаленко був проти, оскільки за умов війни, газета могла виходити, тільки якби оспівувала перемоги росіян. А кожен з українських діячів болісно переживав окупацію російським військом Галичини. Сергій Єфремов навіть їздив знову до Санкт-Петербурга, щоб завезти статтю у «Русское богатст- во» про те, що галичани — це не підросійська Україна, що вони мають українську мову в школах, вищих навчальних закладах. Він поїде туди ще раз, проте вже у 1917 році, у складі української делегації, яка ставила за мету домовитися з Тимчасовим урядом; з цього часу він скерує свої сили на політику. Згодом почнуть видавати «Нову раду», яка мала значну кількість передплатників, тож доводилося їхати аж у Фінляндією за ротаційною машиною, щоб задовольнити читачів і випускати достатню кількість преси.

Та загалом перипетії цього часу потребують окремого розлогого дослідження. Наведемо цитату з листа Сергія Єфремова до Євгена Чикаленка: «На селі гарно, великих заколотів нема, іноді тільки дрібні непорозуміння трапляються. Не так, як у Києві, де тепер просто вже до якогось божевілля доходять люде, якого навіть зрозуміти не можна... Якесь безглуздя кругом, якому навіть імени не підшукаєш. Аж ось коли найдужче виявляється наша непідготовленість та дезорганізація, хоча ввесь час ми тільки й робили, що хвалилися своєю доброю організованістю і пучкою не кивнувши, щоб її справді завести. Зате ярикам роботи було досить. Знаєте, любий друже, — боюсь, що ми на всіх парах наближаємось до «розбитого корита»... Здається, початок кінця вже настав і може тільки обломки того, що вже держали в руках, можна буде урятувати». І це лист від 29 липня 1917 року.

Сергій Єфремов не виїде в еміграцію, після амністії повернеться до роботи у Всеукраїнській академії наук. Усі ці роки він писав власний щоденник і працював (зазначаючи, що починаючи роботу, ніколи не знав, чи встигне її завершити), лишаючись для СРСР чужою і непримиренною людиною. Серед доробку Сергія Єфремова: коментарі до «Щоденника» Тараса Шевченка, редагування й доповнення словника, упорядкування, редагування творів Панаса Мирного, збирання листів Михайла Коцюбинського, пошуки щоденників Євгена Чикаленка... Ясна річ, це лише невелика частина того, що здійснив Сергій Єфремов (за деякими даними, він опублікував у сумі тільки публіцистичних і наукових статей близько десяти тисяч). Вироком у справі Спілки визволення України стануть десять років ув’язнення, і за три місяці до закінчення терміну покарання Сергій Єфремов загинув.

Однак лишився значний спадок, який і надалі потребує нашого читання, перепрочитання і обдумування. Аби пам’ять про «лицаря національного обов’язку», як назвав Сергія Єфремова в одному з нарисів Олександр Лотоцький, не згасала.