Компас цінностей

29 вересня 1966 року в Бабиному Яру, як і щороку, спонтанно збиралися люди. Радянська влада не підтримування вшанування жертв трагедії 25-річної давнини, проте й офіційних заборон не було. Раптом хтось із натовпу вигукнув: «Писатели пришли!». Натовп вимагав слова. Виступали троє: Іван Дзюба, Віктор Некрасов та Борис Антоненко-Давидович. Дзюба говорив про трагедію двох народів, яка сталася на цьому місці й закликав викорінити антисемітизм, який уже з новою хвилею накочувався на радянське суспільство. Промова Дзюби була спонтанною, але не випадковою — солідарність як між людьми, так і між народами була засадничим принципом «шістдесятництва».

Нещодавно, реагуючи на політичні події в Чехії, місцевий журналіст Їржі Пеґе написав: «Протягом перших п’ятнадцяти років після падіння комунізму Чехія мала імідж країни, в якій буцімто бракувало вертикалі цінностей у вигляді релігії чи міцних традицій, але водночас країни, в якій існує чіткий компас цінностей, зорієнтований на боротьбу за дотримання прав людини в усьому світі. Закордонна політика країни базувалась на спадку дисидентської спільноти з шістдесятих років до 1989 року. Після відходу Вацлава Гавела з посади президента боротьба за права людини немовби розвіялася й була замінена цинічним прагматизмом». Чеський журналіст торкнувся в цій тезі проблеми, яка виходить далеко за межі політики та безпосередньо Чехії. Україна є ще більш яскравим прикладом такого розвитку.

Боротьба за права людини, в тій чи іншій формі, була основою дисидентських рухів не лише в СРСР, а й в інших країнах соціалістичного табору. Не надто численні когорти однодумців, правозахисні ініціативи або, вже в 1970-х роках, Гельсінські групи (чи то Українська Гельсінська група, чи то чехословацька «Хартія’77») — уся діяльність дисидентів, так чи інакше, ґрунтувалася на обстоюванні власних прав та свобод, але водночас і на захисті прав «іншого». Мотив солідарності залишався ключовим: чи то йшлося про вузьке коло друзів, чи тих, кого переслідували у твоїй країні, чи навіть солідарності з цілими народами, які опинилися, так само як і радянська Україна, під тиском колоніальних метрополій. Цей етичний компас українського дисидентства розробило ще за часів буремної хрущовської відлиги покоління шістдесятників.

«КОГОРТА»

Визначення «шістдесятників» навіть в академічних дослідженнях залишається досить розмитим. При цьому існують непоодинокі намагання немовби «вписати» до кола шістдесятників абикого «заднім числом». Попри те, що самі письменники й митці, яких в історіографії традиційно зараховують до шістдесятників, не дуже люблять цей термін, все ж, декотрі з них таки були змушені неодноразово відповідати на, здавалося б, просте запитання: «Хто такі шістдесятники?». Їхні відповіді демонструють певну тенденцію. Наприклад, Ліна Костенко:

«Мабуть, найдоцільніший термін — когорта. Шістдесятники стали шістдесятниками тому, що це була когорта людей, об’єднаних між собою спільними переконаннями, боротьбою, чесністю. І вони дуже любили одне одного. Так, як поважали одне одного шістдесятники, я не знаю іншого такого покоління».

Подібним чином окреслював шістдесятників Євген Сверстюк — як молодих людей, об’єднаних юнацьким ідеалізмом, пошуком правди та несприйняттям радянської офіційної культури. Іван Дзюба також зауважував, що шістдесятниками, в його розумінні, були ті, хто несли «етичний протест, який подекуди переходив у протест політичний». Теза Івана Дзюби прикметна, адже попри те, що шістдесятники сьогодні часто асоціюються з політичною опозицією, насамперед ішлося про опозицію культурну. Ба більше, передусім — етичну.

Етика шістдесятників ґрунтувалася на загальнолюдських цінностях та європейській традиції гуманізму. Звідси свобода, право на життя, творчість, самовираження. Хрестоматійне Симоненкове «Ти знаєш, що ти людина?» — попри те, що сьогодні ніби затерлося у шкільних підручниках, — це вузловий принцип шістдесятництва. Людина як найвища цінність. Без сумніву, така етика навряд чи могла неконфліктно вписатися в реалії тоталітарного режиму в радянській Україні.

Однак саме ця етика поєднувала невелику когорту письменників та інтелектуалів, яких згодом назвали «шістдесятниками». У визначенні Ліни Костенко прочитується бажання звузити це коло однодумців, підкреслити його «камерність». Схожу думку озвучив Василь Стус у вірші, написаному на згадку про Аллу Горську ще 1970-го:

А ти шукай — червону тінь

калини,

На чорних водах — тінь її

шукай,

Де жменька нас, малесенька

шопта

Лише для молитов і сподівання.

«Малесенька шопта» шістдесятників, зрештою, утворила немовби власний мікросвіт всередині радянської України та здеформованої соціалістичним реалізмом української радянської культури. Світ, де панували вільна від цензури творчість, взаємна підтримка і солідарність. Такі «дисидентські світи» стали типовим явищем у радянському культурному просторі. Нечисленні Гельсінські групи (в Україні УГГ 1976 року налічувала лише десять осіб) чи чехословацькі «хартисти», котрі навіть вибудували філософське обґрунтування такого світосприйняття під назвою «паралельний поліс». Їхня основа ґрунтувалася саме на солідарності, котра набувала різноманітних проявів.

Когорта українських шістдесятників — середовище молодих талановитих людей, пов’язаних взаємною дружбою, симпатіями, взаємною підтримкою. Солідарність шістдесятників — це далеко не лише вболівання за письменницькі чи мистецькі успіхи друзів, взаємні присвяти віршів (чого варте бодай Стусове «Не можу я без посмішки Івана!» до Івана Світличного) — це, передусім, підтримка в час реальної небезпеки, жертовність заради іншого. 1965 року на молодих людей припало перше серйозне випробування. У серпні-вересні того року серед української інтелігенції прокотилася перша цілеспрямована хвиля арештів. Серед шістдесятників заарештували Івана Світличного, братів Горинів та інших. Хрестоматійний виступ Івана Дзюби на підтримку заарештованих на прем’єрі «Тіней забутих предків» на початку вересня 1965 року, який підтримали В’ячеслав Чорновіл та Василь Стус, — яскравий приклад такої солідарності.

Варто нагадати, що навіть найменший прояв симпатії до людей, звинувачених в «антирадянській пропаганді», карався відповідними партійними органами. Тому стосовно шістдесятників ішлося не лише про «красиві жести», а й про свідому жертовність заради солідарності зі своїми ув’язненими колегами. Відтак Івана Дзюбу вкотре звільнили з роботи, Василя Стуса відрахували із аспірантури, сувору комсомольську догану отримав В’ячеслав Чорновіл, в Інституті літератури під тиском партійних зборів опинились Михайлина Коцюбинська та Юрій Бадзьо, проте своєї позиції не відкликали. Усі ці заходи для людини XXI століття можуть видатись не такими вже й жорстокими, проте в реаліях тоталітарного СРСР конфлікти на ідеологічному фронті неабияк ускладнювали життя. Простий приклад: внаслідок цих подій молодий поет Василь Стус із аспіранта-літературознавця з часом «перепрофілювався» на кочегара.

Після арештів, у листопаді того ж року, до ЦК КПУ надійшов колективний лист-петиція, підписанти якого вимагали пояснень щодо ув’язнення письменників та митців, справедливості та прозорості судових процесів. Серед людей, котрі підписали цього листа до найвищого керівництва республіки, були С. Параджанов, П. Майборода, О. Антонов, І. Драч та Л. Костенко. Безпосереднього ефекту цей лист не мав (та й не міг мати), однак як жест солідарності мав вагоме психологічне значення. Реальним наслідком могло бути посилення тиску на самих авторів: зокрема, Ліна Костенко та Іван Драч вже неодноразово піддавались критиці з боку партійних функціонерів та офіційних літературних критиків, тому підпис під таким листом був кроком на тонкий лід. Зрештою, саме петиційні кампанії та колективні листи вже незабаром стали одним із головних інструментів боротьби українського дисидентства, яке народжувалося на очах саме 1965 року під час перших масових арештів.

У березні-квітні наступного року розпочалися суди. Чи не ключові засідання відбувалися на вулиці Пекарській у Львові, де судили Михайла Осадчого, Мирославу Зваричевську і братів Богдана та Михайла Горинів. Підтримати їх із Києва приїхали Ліна Костенко, Микола Холодний, Іван Драч, В’ячеслав Чорновіл та Іван Дзюба. Ось як події навколо суду описували обидві сторони конфлікту:

Із доповідної записки В. Куцевола:

«В той же день, 15 квітня, коли заарештованих виводили з будинку суду, біля входу зібралося до 30 чоловік знайомих та родичів підсудних, у центрі яких знаходилися Костенко, Драч, Чорновіл, Холодний, які ображали працівників міліції та конвою, обурювалися діями властей і скандували слова «Слава! Слава патріотам!» — а на адресу радянських органів кричали «Ганьба!».

Погляд з «іншого боку барикад» від Михайла Осадчого:

«...Нам кидали квіти... Коли ми йшли в приміщення суду, то йшли по килиму із живих весняних квітів, нам жаль було їх нівечити, але ми не могли оступатися, — нас вели, міцно, аж до болю стиснувши за руку. Я згадав собі одного типа, якому впала на картуз квітка. То був череватий військовий, що озирався навколо, мов зацькований заєць. Йому хтось вказав на квітку, і він струсив її з картуза з такою ненавистю і ляком, начебто там була маленька бомба.

— Михайле, тримайся! — крикнув з гурту Іван Дзюба до Гориня, — тримайся! — крикнув він.

Я лише встиг побачити його обличчя, побачив на якусь мить, як Ліна Костенко пробилася крізь стрій охоронців і спритно вклала в пуки Мирославі Заричевській плитку шоколаду. Начальник ізолятора, мов навіжений, мотнувся до Мирослави й вихопив плитку назад».

Навряд чи петиції, вигуки підтримки чи плитка шоколаду могли якимось чином раціонально вплинути на стан заарештованих друзів. Однак етику шістдесятників, так само як і логіку дисидентства загалом, можна окреслити за допомогою відомої фрази Вацлава Гавела: «Надія — це не переконання, що щось добре завершиться, але впевненість, що в цьому є сенс, незалежно від того, як це завершиться». Така етика, попри те що часто переслідує конкретні цілі, передусім ґрунтується на переконанні, що діяти варто згідно з власним сумлінням, незалежно від того, чи це дасть конкретний результат тут і тепер. Саме тому взаємопідтримка й солідарність між шістдесятниками — це основа цієї невеликої когорти молодих талантів, які творили нову українську культуру. Водночас така етика не обмежувалася лише власним колом однодумців — вона переходила межі не лише свого «кола друзів», а й національні чи етнічні розмежування.

«СОЛІДАРНІСТЬ ПОНЕВОЛЕНИХ»

Попри те, що шістдесятництво як культурний рух має яскраво виражений національний характер, а творчість, зокрема поетів-шістдесятників, представляла національну самобутність української культури всупереч радянському «інтернаціоналізму», — мотив солідарності з іншими народами та культурами залишався для них одним із ключових.

Попри усі досить-таки сумні тенденції в українській політиці й культурному мейнстрімі, варто пам’ятати, що такі цінні голоси колишніх дисидентів все ще тут, поряд із нами. Справа кожного, чи ми зуміємо до них дослухатись і переосмислити їхній спадок. Вацлав Гавел колись став президентом своєї країни з лозунгом «Правда і любов повинні перемогти брехню і ненависть». Лозунг, звичайно, романтичний та ідеалістичний, який важко собі уявити в українському політичному просторі. Але водночас гасло, яке без сумніву варте того, щоб за нього боротися

Етика шістдесятників перегукувалася з тезою, яку ще задовго до їхньої появи висловив Адам Міцкевич: «Моя батьківщина там, де хтось страждає». Виступ Івана Дзюби в Бабиному Яру став лише одним із багатьох жестів солідарності з іншим народом, цього разу єврейським. Творчість шістдесятників насправді пронизана цим мотивом, який часто набував антиколоніального звучання, від самого початку їхньої діяльності. Найвідоміший і, мабуть, найяскравіший приклад такого тексту — це вірш «Курдському братові» Василя Симоненка:

...Веди із ними кулями розмову:

Вони прийшли не тільки

за добром,

Прийшли забрати ім’я твоє,

мову.

Пустити твого сина

байстрюком.

З гнобителем не житимеш

у згоді:

Йому «панять», тобі тягнути

віз.

Жиріє з крові змучених народів

Наш ворог найлютіший —

шовінізм.

Він віроломство заручив

з ганьбою,

Він зробить все, щоби скорився

ти.

О курде! Бережи свої набої —

Без них тобі свій рід не вберегти.

Навколо цього тексту до сьогодні панують спекуляції та містифікації: мовляв, він був заборонений до друку через свій «колоніальний мотив». Так само можна дискутувати, чи насправді Симоненко мав на увазі алюзію на тогочасну Україну, чи то щиро висловлював підтримку курдському народові. Поняття «колоніалізму» однозначно не було чужим у тогочасній культурі, адже, хоч як це парадоксально, в СРСР, який сам за своєю суттю був саме колоніальною імперією, — боротьба з колоніалізмом та пригнобленням інших народів була на позір ледь не головною метою міжнародної політики. Риторика про «звільнення народів від імперіалістичного гніту» була частим гостем на сторінках радянських газет та журналів. Тому, загалом, немає нічого дивного в тому, що й Василь Симоненко використав цей мотив. Однак декілька специфічних моментів у цьому тексті дають немовби «підказки», що саме хотів висловити в цьому тексті 28-річний поет.

Епіграф до свого вірша Симоненко взяв із Шевченкового «Кавказу» («Борітеся — поборете») — на той чи не найвиразнішого прикладу в українській літературі з мотивом «солідарності поневолених». Характерно також, що гнобитель у вірші Симоненка визначається русизмом («Йому «панять», тобі тягнути віз».) До речі, таке ж характерне використання русизмів траплялося й у тогочасних віршах Ліни Костенко («Загартований, заґратований, прикиданий землею, снігами, кременем, досі був би реабілітований. Хоч посмертно, зате — своєвременно...») Таке використання «титульної» мови СРСР у власних віршах саме по собі могло звучати як виклик метрополії, адже може прочитуватись як своєрідний натяк або навіть глузування.

Мотив «солідарності поневолених» у шістдесятників, так чи інакше, був пов’язаний з пошуком власної Батьківщини, тієї України, котру молоді люди плекали немовби «в собі». Молоді поети досить швидко усвідомили штучність «незалежності» радянської України. Тому в різних текстах шістдесятників відчувається певне відчуження від тієї радянської України, в якій їм довелося жити. У листі до Андрія Малишка в грудні 1962 року Василь Стус написав:

«...Я радів за нього, радів за землю і, грішний, одночасно думав про те, що Донбас — то не така вже і Україна, і Україна — то не така вже й Україна...»

Схоже відчуття в поетичній формі трапляється й у Миколи Вінграновського («В суцільних ворогах пройшли роки-рої / Руїна захлинається руїною. / Ми на Вкраїні хворі Україною, / На Україні в пошуках її...»). Чи згодом у «Берестечку» Ліни Костенко: «Світ за очі, покидавши своє. / Шукати Україну в Україні. / Десь має ж бути, десь вона та є! / Своя. Свобідна. Ще не занапащена».

Відчуття власної, ще насправді не здобутої вільної України у шістдесятників природно поєднане з відчуттям солідарності з іншими народами, які перебували у схожих обставинах. Прикметно, уже в другій збірці Ліни Костенко «Вітрила» (1958) цей мотив гостро звучить в образі естонської поетеси XIX століття Лідії Койдули («Лідія Койдула на чужині»). Іван Дзюба згодом відзначив, що цей вірш започаткував один із найпродуктивніших у творчості Ліни Костенко «мотив солідарного переживання долі й жертовного покликання поетес, які стали голосом своїх пригноблених або зневажених народів». Саме цей мотив Костенко розвинула вже через декілька років у вірші «Іма Сумак»:

Ти де взялася, Іма Сумак?!

В оцей блюзнірський камуфляж

як проросли твої молитви,

той клекіт древнього жерця?

Чи плем’я, знищене для битви,

помстилось голосом співця? —

Щоб він сопрано, мецо, басом

усіх немислимих октав

ячав, метався диким барсом

і нот ні в кого не питав!

Йому під силу велич опер,

врочистий грім чужих молитв.

А він, могутній, чинить опір,

співає те, що кров велить!

Співає гімни смертна жінка.

А в ній — чи знає і сама? —

безсмертно тужить плем’я —

інки.

Те плем’я, котрого нема...

Так само, як і у випадку із солідарністю «всередині» когорти шістдесятників, їхнє співпереживання з поневоленими народами не обмежувалося лише поетичними текстами. Симптоматична в цьому сенсі згадана на початку промова Івана Дзюби в Бабиному Яру 1966 року. Кияни пам’ятали про страшний злочин Бабиного Яру, і попри те, що радянська влада не особливо сприяла меморіалізації подій 1941 року, люди щорічно збиралися на місці тих трагічних подій. Отже, саме тоді була річниця — минало 25 років від масових вбивств у Бабиному Яру, де зібралися сотні людей. Іван Дзюба пізніше згадував, що хтось вигукнув: «Письменники прийшли». Малися на увазі Борис Антоненко-Давидович, Віктор Некрасов і сам Іван Дзюба.

Дзюба говорив спонтанно, але в його короткій промові прозвучали базові цінності українського шістдесятництва:

«Я хочу звернутися до вас як до людей — як до своїх братів по людству. Я хочу звернутися до вас, євреїв, як українець — як член української нації, до якої я з гордістю належу. Бабин Яр — це трагедія всього людства, але сталася вона на українській землі. І тому українець не має права забувати про неї так само, як і єврей. Бабин Яр —  це наша спільна трагедія, трагедія перш за все єврейського і українського народів».

Голокост був трагедією світового масштабу, і солідарність з єврейським народом була цілком природною реакцією серед молодого покоління. Однак у середині шістдесятих  років в СРСР, після сумнозвісних кампаній «проти космополітів» часів пізнього сталінізму, знову поширювався антисемітизм, про що Іван Дзюба відкрито говорив того осіннього дня в Бабиному Яру. Хоча євреї були не єдиним народом, який у XX століття зазнавав утисків.

Важливим імпульсом для українських дисидентів виявилася славнозвісна «Празька весна» 1968-го. «Соціалізм з людським обличчям» давав надію, що подібний розвиток країни стане можливим і в Радянській Україні. Із затамованим подихом за подіями в Празі стежили всі дисиденти — від поміркованого Івана Дзюби до радикальнішого Євгена Сверстюка. Тим більшим шоком для них стало серпневе вторгнення радянських танків у Прагу. Петро Григоренко, тоді вже позбавлений генеральського звання, а згодом ключова постать не лише українського, а й усього радянського дисидентського руху, написав листа Александрові Дубчекові, в якому в завуальованій формі давав поради, як вберегти Чехословаччину під час можливого вторгнення. Євген Сверстюк згадував, що серпневе вторгнення в Чехословаччину 1968 року виявилося для нього «кінцем рештки ілюзій» щодо радянського режиму, а правління Брежнєва остаточно стало нелегітимним та морально неприйнятним.

З притаманною їй різкістю відреагувала на ситуацію Ліна Костенко. Радянська влада намагалася створити бачення одностайної підтримки серпневої окупації. Пресу в Радянській Україні заполонили «рішення» різноманітних спілок, які схвалювали вторгнення в Чехословаччину. Після того як Спілка письменників оприлюднила аналогічну заяву, Костенко прийшла у Спілку й заявила: «Ви написали, що всі радянські письменники підтримують окупацію Чехословаччини. Я — проти. Якщо є хоча б один голос проти, значить, ви не маєте права говорити, що Спілка «за».

Відчайдушно відреагував на ситуацію й колишній боєць УПА Василь Макух, який вчинив акт самоспалення на Хрещатику 5 листопада 1968-го на знак протесту проти підневільного становища України та радянської агресії в Чехословаччині. Будь-які жести солідарності не могли мати реального безпосереднього ефекту, адже замовчувалися і були маловідомими не те що за кордоном, а й у самому українському суспільстві. Однак дисиденти слідували власній етичній логіці «солідарності поневолених».

Ця ж логіка торкнулася й трагічної долі кримських татар, яких депортували із Криму ще 1944 року і які відтоді домагалися права на повернення додому. Одним із найактивніших учасників руху за права кримських татар став генерал Петро Григоренко. Він так само, як і Мустафа Джемілєв — лідер кримськотатарського руху, увійшов в український дисидентських рух. У сімдесятих роках солідарність між представниками різних народів особливо чітко проявилася в радянських таборах. Зокрема, й тісною дружбою та співпрацею між українцями та євреями. Спільні протести і колективні голодування довели, що лозунг «За вашу і нашу свободу» — це не лише гасло одного політичного протесту, але ключовий елемент дисидентського руху, його етичний імператив, який поєднує всіх, переступаючи через національні та етнічні кордони.

*  *  *

Після здобуття незалежності 1991 року українські дисиденти ніколи по-справжньому не перебували на чолі політичних і культурних процесів. Проблема не лише в поразці В’ячеслава Чорновола на перших президентських виборах — у контрасті з Вацлавом Гавелом в Чехословаччині та Лехом Валенсою в Польщі. Після проголошення незалежності поступово сформувалася тенденція скептичного ставлення до шістдесятників і дисидентів. Їхнє місце, в кращому разі, обмежилося сторінками в підручниках історії. У гіршому — частою критикою та іронією у виступах і дописах представників молодшого покоління. Мовляв, вони щось недопрацювали, не так боролися, передали «не такий» спадок. Цей, по суті, дивний і нездоровий розрив поколінь, внаслідок якого колишні дисиденти немовби знову опинилися в опозиції до панівної культури та суспільства, позначився й на загальному культурному тлі України.

Якщо в Чехії Вацлав Гавел зумів продовжити етос правозахисту і солідарності в політичний мейнстрім, відкрито говорив про права людини та їх порушення у світі, запрошував до Праги Далай-ламу та інших представників народів, які опинилися під колоніальним тиском, то в Україні політична культура немовби одразу перейшла на рейки «здорового прагматизму», в якому не було місця таким «ефемерним», але близьким для колишніх дисидентів поняттям, як права людини та «солідарність поневолених». Мейнстрім української культури дедалі впевненіше прямував до «кварталу». Голоси Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, Ліни Костенко тонули в інформаційному хаосі й часто супроводжувались саркастичними коментарями та іронічними посмішками. Для етичного компасу дисидентства в новій Україні, здавалось, не знайшлося місця.

Яскравим прикладом такого «прагматизму» сучасних українських можновладців є загальна тенденція зближення з Китаєм. Показовою виглядає нещодавня історія з відкликанням підпису України з-під заяви більш ніж 40 країн-членів ООН із закликом до Китаю дозволити негайний доступ незалежних спостерігачів у Сіньцзян. Саме в цій провінції КНР організував «табори перевиховання» для національної меншини уйгурів. Західні правозахисні організації вже протягом кількох років повідомляють про численні порушення прав людини, тортури та сексуальне насильство в таборах для уйгурів, які занадто вже скидаються на концентраційні табори. Однак саме Україна, яка сама тривалий час перебувала під колоніальним гнітом метрополії, відкликала свій голос солідарності на підтримку уйгурів. «Солідарність поневолених» була замінена на «здоровий прагматизм».

Попри всі досить-таки сумні тенденції в українській політиці й культурному мейнстрімі, варто пам’ятати, що такі цінні голоси колишніх дисидентів все ще тут, поруч з нами. Питання до кожного, чи ми зуміємо до них дослухатися й переосмислити їхній спадок. Вацлав Гавел колись став президентом своєї країни з лозунгом: «Правда і любов мають перемогти брехню і ненависть». Лозунг, звичайно, романтичний та ідеалістичний, який важко собі уявити в українському політичному просторі. Але водночас це гасло, без сумніву, гідне того, щоб за нього боротися.