Iдеї в «обгортці» детективу

Мартин ЯКУБ: «Найголовніше нині завдання для книжкового ринку — як дістатися до читача»

Письменник Мартин Якуб дебютував в українській літературі в цілком дорослому віці. Що спонукало його, на той час успішного бізнесмена, з головою поринути у світ сучасної української літератури? Запитаємо у нього самого не тільки про це, а й про особисті кордони, ідеї, що приховані за «обгорткою»-детективною фабулою, та книжковий ринок.

«ПСЕВДОНІМ — ЦЕ ІМЕНА МОЇХ ПРАДІДІВ»

— Твоя нова книжка має назву «Не твоє собаче діло». Бачила, що тобі закидають, ніби в ній забагато собак. Це правда?

— Це не закид, а радше констатація факту — в романі й справді повно собак. І не просто різних порід, а й навіть людей, які поводяться, як пси. Наше ставлення до тварин є центральною темою «Не твоє собаче діло». Проте не варто сприймати це аж так буквально. Адже несправедливість, з якою зіштовхуються наші сусіди по планеті, є не чим іншим, як відображенням тієї великої несправедливості, яку породили люди. І поклик до встановлення гармонійного порядку речей є рушійною силою, яка штовхає людство до розвитку. А ось методи, якими користуються люди, аби відновити справедливість, іноді вважаються просто варварськими й здатні обрушити усю дійсність у тотальний хаос. Ось про це книжка: про те, чи можна покарати зло ще більшим злом. А детективна фабула — це так, красива обгортка.

— Наскільки я знаю, раніше ти займався фотографією. У чому ти успішніший — у фотографії чи письменництві? І чому взагалі вирішив писати?

— Так, я співвласник невеличкої продакшн студії. Ми займаємося реалізацією рекламних та іміджевих проєктів, здебільшого наші клієнти — іноземці. Я не женуся за успішністю — моя компанія дає мені можливість відчувати себе... незалежним чи що. А письменництво — це те заняття, яке зі мною найдовше. Перший свій текст я написав у вісім років. До речі, це також був детектив. Потім увесь час у школі вигадував якісь історії й розказував друзям так, ніби я сам був свідком цих подій. І було дуже приємно відчувати, що мені вірять.

Потім, уже під час навчання у Києво-Могилянській академії, я відвідав курс Сергія Іванюка «Основи літературної творчості» й почав писати все більше. Навіть вигадав для себе вправу «20 хвилин на день». Я писав коротенькі оповідання і публікував їх у «Живому журналі». Потім було кілька років роботи журналістом, аналітиком — напевно, я там і виписався.

А далі почався бізнес, і я забув про письменництво. Згадав про нього у 2015 році. І в 2017-му народився Мартин Якуб. До речі, це ім’я не просто вигадка. Це імена моїх прадідів із маминої й татової ліній. А потім, як у тому анекдоті про басиста, який взяв один урок у вчителя і зник на рік, а коли повернувся, на питання вчителя «ти де був?» відповів: «Гастролі, концерти».

— Твоя перша книжка називається «Мертві моделі». Моделі, зйомки — це відгомін минулого життя ?

— Ну, письменники десь же мають брати матеріал. Чому не взяти його там, де він лежить на поверхні. Мене завжди бентежило ставлення до моделей у рекламному бізнесі. Бентежила закомплексованість самих моделей. І відверто дивували ідеали, які є взірцями для цього бізнесу. От власне я спробував усе це помістити в роман. Так з’явилася серія вбивств у одній київській модельній агенції.

МЕДІЙНИЙ МАЙДАНЧИК ДЛЯ ПИСЬМЕННИКІВ

— У тебе є канал у «Ютубі» Martyn Yakub Sho. Кого туди запрошуєш? І для чого взагалі це робиш — для популяризації сучасної української літератури чи власного піару?

— Українських письменників майже не існує в медійному просторі. Навіть коли звуть когось, хто називає себе письменником, на національний канал, його чи її просять дати коментарі про що завгодно, але не про книжки чи творчість. Скоріше про політику запитають.

І я зрозумів, що потрібно дати авторам майданчик, де вони зможуть говорити про творчість, про те, що їх хвилює, про те, врешті-решт, чому вони цим займаються. Для мене творчість невід’ємна від особистості автора. Якщо хтось мені імпонує, має схожі думки, то з вірогідністю 99% мені сподобається його текст. І, до речі, навпаки. Наразі я вже провів близько 20 інтерв’ю й упевнився у цій тезі. А те, що завдяки цьому хтось дізнається про «Мартина Якуба», — це приємний бонус.

— Ти викинув у сміттєвий кошик книжку Оксани Забужко. Тобі вона справді настільки не сподобалася? Чи очікував ти хвилю хейту, яка піднялася після того?

— Є багато книжок, які мені не подобаються. І я чесний у цьому, передусім перед самим собою. Навіщо себе силувати.

Я не надто цікавився українськими авторами до Революції Гідності. А потім вирішив надолужити. Читав запоєм і класику на зразок Федьковича чи Нечуя-Левицького. Читав авторів початку століття, наприклад, Підмогильного чи Багряного. Читав і теперішніх. Серед сучасників Забужко була, напевно, найрозрекламованішою. Але коли я взявся за «Польові дослідження з українського сексу», майже з перших рядків зрозумів — це не моє. Домучив її до кінця, але нічого не змінилося. Ну, і власне написав про це пост. Мовляв, прочитав «ПДЗУС», мені не сподобалося. І якщо ця книжка (як вказано на звороті обкладинки) є візитною карткою української літератури у світі, то мене не дивує, чому українська література у такому стані.

Ну, написав і написав. Написав би ще раз, бо я і справді так вважаю. Але тут почалося несподіване. У той пост почали приходити люди. Там близько триста коментарів. Дехто казав, що я висловив їхні думки. Але досить багато людей намагалися образити особисто мене. Причому використовували для цього ганебне матюччя. І це говорили не просто якісь інтернет-тролі, а цілком реальні представники української культурної еліти. Забужко в тих коментарях поставала мало не пророком української нації, а я неграмотним невігласом, який посягнув на святе.

Я купив гарненький кошик і сфотографував у ньому ту книжку на фоні панорами міста. Це був мій протест проти диктату. Ніхто, чуєте, ніхто не має вказувати іншому, що йому любити і, тим паче, що йому читати. Бо це аж надто тхне радянщиною, де були «акредитовані» ідеологією автори, а були ті, кого забороняли і кого знищували з народної пам’яті.

Оксана Стефанівна — талановита письменниця і справжній інтелектуал. І я поважаю її за той внесок, який вона зробила в українську культуру. Від того, зайшла чи не зайшла мені її книжка, Забужко не стає менш важливою для нашої культури. Але те, чи подобається мені щось, буде залежати від мене, від мого світогляду та моїх інтересів, але аж ніяк не від того, про що буде волати натовп. Це і є демократія.

— Чи була в курсі про всі ці пристрасті сама Оксана Забужко?

— Я зателефонував Оксані Стефанівні за кілька днів після того перфомансу. Вона, звісно, засудила мою дію, ввічливо пояснила мені, чому таке ставлення до будь-якої книги є неприпустимим. І вона точно не скочувалася до емоцій та образ. А ту книжку я, до речі, подарував читачці, яка мене про це попросила. І ще кілька замовив із доставкою іншим людям.

КОНСОЛІДАЦІЯ ЗАРАДИ ВИСОКОЇ МЕТИ

— Сучукрліт — для тебе це про що? Якщо розбирати на частини, це суч, укр чи літ?

— Перш за все, цей термін мені не подобається. Він також містить ось ту махрову радянщину, про яку я казав. Коли креативності було абсолютний мінімум, а будь-який вільний вияв творчості оголошувався контркультурним. Ну, подивіться на радянські назви! «Главрыба», «Гиппроцветмет», «Электроноргтехника», «Военторг»... «Про шо віжу, про то і пою». Туди й той «сучукрліт».

А якщо говорити про «сучасну українську літературу», то моя відповідь витікатиме з попереднього питання. Це має бути розмаїття творчості. І розумної, і розважальної, будь-якої, аби української. Ми зараз у тому стані, коли нам ще тільки не вистачало сваритися між собою. Має бути повага навіть до того, що тобі не подобається. Це називається консолідація суспільства заради високої мети — збереження, відновлення і розвитку України.

— Припустімо, через кілька десятків років Мартин Якуб отримає міжнародного Букера. Про що і про кого він згадає у своїй вдячній промові?

— «Мартин Якуб» хоче багато читачів. Щоб його тексти читали люди. Щоб їм було цікаво, щоб вони плакали та сміялися, і в найкращому разі, щоб вони на секунду зупинили час і задумалися. І якщо так трапиться, що мене будуть висувати на престижні премії, я буду дякувати передусім читачам, бо без них письменник — це просто тотальний симулякр.

— Твій топ-5 книжок, прочитаних за останній рік.

— Валер’ян Підмогильний «Місто»; Гільєрмо Арр’яга «Дикий»; Анатолій Дністровий «Пацики»; Олександр Михед «Я змішаю твою кров із вугіллям»; Іван Нечуй-Левицький «Бурлачка».

— Яким бачиш зараз український книжковий ринок і яким би хотів його бачити в ідеалі?

— Український книжковий ринок розвивається, як і будь-яка нова сфера, вибудовуються свої правила. Для його розвитку не варто шукати тих, хто винен у теперішньому стані. Це все зрозуміло. Варто шукати шляхи, як цю ситуацію змінити.

Найголовніше нині завдання — як дістатися до читача. На всю країну в нас всього 200 книжкових магазинів. Саме тому майже в кожному місті зараз є свій культурно-книжковий фестиваль. А от хто дістанеться не тільки до великих міст, а й до маленьких і до сіл, той і стане безперечним лідером ринку. Бо ну, чесне слово, у нас достатньо людей, які читають, а ще більше тих, які хочуть читати, але вони просто не в курсі, де купити книжку.