Чи є країна поза олігархами?

Якщо є, то яка вона?! Відповідають експерти «Дня»

Топ-тема останнього часу — можлива подальша агресія Росії проти України і захоплення нових територій. Цій небезпечній ситуації присвячено більшість новин в інформаційному просторі, суть якої, насправді, зводиться до наступного — Москва прагне остаточно вирішити «українське питання », знищивши її державність, а дехто мріє і про знищення українців як нації. Чи вистоїмо ми, залежить від внутрішньої стійкості, грамотної самоорганізації і відмови від набутих і нав’язаних нам хвороб. Одна з них — кланово-олігархічна система.

Поняття «олігархія» було визначене ще в давньогрецькі часи і буквально означає «влада небагатьох». В Україні ця система укорінилася невдовзі після відновлення незалежності в 90-х рр. за часів президенства Леоніда Кучми, зокрема одним з членів породженого ним «клубу супербагатих» став його зять Віктор Пінчук. За минулі десятиліття в Україні відбулося багато різних подій, в тому числі масові протести, які були покликані зруйнувати старі правила, проте кожного разу олігархат перезасновувався, відповідно сьогодні ті самі люди з 90-х продовжують впливати і здебільше контролювати економічні та політичні процеси в країні, послаблюючи її можливість розвиватися і протистояти російській агресії.

Якщо пригадати 2014 рік, коли Москва активно реалізовувала так звану «русскую весну» в Україні, стояла задача — захистити країну. І тодішня постмайданна влада на чолі з виконуючим обов’язки президента України Олександром Турчиновим виступила з ініціативою (про це згодом в ЗМІ неодноразово писали) «розподілити» південно-східні області України між конкретними олігархами, які б, маючи ресурси, очолили облдержадміністрації, курували і захищали ці регіони. З точки зору державного управління ідея погана, але виходячи з тодішньої реальної ситуації, це був один з робочих варіантів. З усіх, як відомо, погодився лише Ігор Коломойський, очоливши Дніпропетровську область, інші фактично відмовилися. По Донецькій був певний компроміс — замість Ріната Ахметова, який так і не наважився, область очолив Сергій Тарута.

В результаті Крим і частину Донецької та Луганської областей Україна таки втратила, але самі олігархи нікуди не ділися. Всі вони продовжують свою діяльність, паразитуючи на тілі України. І це одна з головних проблем, яку потрібно вирішувати. Про деолігархізацію в Україні говорять багато років з різних трибун, але досі ніхто не наважився піти проти системи. Тому виникає питання — наскільки це взагалі реально в наших умовах? А головне — що може прийти на заміну олігархату, якщо ця конструкція таки впаде? По суті — чи є країна поза олігархами? Якщо є, то яка вона?!

«ЩО БУДЕ ПІСЛЯ ЕРИ ОЛІГАРХАТУ? МОЖЕ БУТИ І ТОТАЛЬНИЙ ХАОС, І ДИКТАТУРА, І ЕКОНОМІЧНЕ ЧУДО»

Віктор НЕБОЖЕНКО, політолог:

— Якщо говорити про олігархат, то треба розуміти що при розпаду СРСР з’явились ті, хто отримав доступ до великих ресурсів. До них вже потім примкнули так звані «бандити в малинових піджаках». Коли термін «олігархи», який почали культивувати журналісти, почав активно використовуватись, то, як не дивно, це олігархам сподобалось. Тобто сам термін «олігархи» — це не частина ідеологічної боротьби або форма ненависті народу до багатих. Самі олігархи почали ототожнювати себе з європейськими олігархами, з відомими світовими бізнесменами, магнатами, не розуміючи, що в наших реаліях це не одне і теж. Той же знаменитий новий курс Рузвельта на 30% формувався як антиолігархічна революція. Тодішні олігархи подавали на нього до суду, називали і соціалістом, і фашистом. Але Рузвельт добре розумів, що між державою і бізнесом має бути встановлений закон.

У нас все навпаки — ніякого закону, ніякої біржі, лише корупція. Тому за ЗО років породивши величезні статки Україна не наважилась навіть створити публічний ринок цінних паперів. Таким чином ми, починаючи з часів правління Леоніда Кучми, живемо в олігархічній республіці, а не капіталістичній. Поєднання великих грошей і влади до певного етапу можливо було терпимим, але наші олігархи мають дуже слабке місце — вони не вміють виживати під час війни. Коли відбувається мобілізація населення, то держава бере своє і примушує в тому числі олігархів брати участь в мобілізаційних планах. А у олігархів все тримається на хабарах. Вони звикли, що можна купувати будь-які посади, на будь-яких керівних постах, що все і всі у них в кишені. Війна змушує олігархів ділитись з державою, а вони принципово не можуть цього робити. Олігарх — не чиновник і не політик. Він живе між владою і грошима. Поєднуючи ці два фактори, він вирішує свої завдання.

Але держава не може розвиватись через олігархат. У нас немає ста років, щоб вже третє покоління пройшло ті етапи, які пройшли інші країни Заходу. Там онуки олігархів живуть зовсім по іншим принципам ніж ті за якими жили їхні дідусі. На Заході в свій час відбулась так звана революція менеджерів, коли олігархи свідомо акціонували свої статки і залучали власників, адже усвідомили, що не тягнуть модерну Америку. Зрештою це стало частиною політичної культури, мовляв, «нам подобається Microsoft, але якщо треба буде, то ми його поділимо на шматки, щоб запобігти монополії». Ми ж перебуваємо десь на рівні 1930-х років Європи і СІЛА. Тільки наші олігархи зараз не знають, що робити в нинішній ситуації. Тим більше вперше вони не мають олігархічного консенсусу. Таким чином вони не можуть допомогти ні демократії, ні авторитаризму. Час олігархату закінчується, але не тому що український народ їх скине, а тому що вони самі ізживають себе і, більш того, бачать це.

Окремо хочу зафіксувати дуже важливий момент — діти українських олігархів принципово не можуть підтримувати той рівень боротьби з демократією, корупції, як це робили їхні батьки. Це моє особисте спостереження. їхні батьки спокійно закопували в штольнях своїх конкурентів та ворогів, влаштовували аварії, труїли, тощо. Тих, хто залишився з них в наші дні можна назвати просто — це ті, хто вижив. їхні діти до цього вже не пристосовані. Вони ведуть європейський образ життя, бачать світ, навчаються та відпочивають за кордоном, спостерігають як влаштовані стосунки в бізнесі, в державі, в суспільстві там. Але жоден з них не зможе втримати ті величезні капітали, які створили їхні батьки в 1990-х роках в Україні, адже для цього треба застосовувати інші методи. Для наших олігархів це особиста трагедія, яка проявиться в їхніх дітях.

Але що буде після ери олігархату? Цього я не знаю. Може бути і тотальний хаос, і диктатура, і економічне чудо. Все що завгодно. Унікальність ситуації в тому, що ми маємо пройти цей шлях екстерном.

«САМЕ МАЛИЙ ТА СЕРЕДНІЙ БІЗНЕС, ЗАХИЩЕНИЙ ДЕРЖАВОЮ, ЗДАТНИЙ ПРОТИДІЯТИ ОЛІГАРХАТУ»

Сергій ЛАПШИН, кандидат історичних наук, доцент Вінницького державного педагогічного університету імені М. Коцюбинського:

— Поява олігархату пов’язана зі зміною форми власності із державної на приватну в середині 90-х років XX століття й активним сприянням політиків вищого ешелону, які прагнули збагатитися самі або лобіювали інтереси окремих фінансово-промислових (іноді й кримінальних) груп. А відмінність між підприємницькою діяльністю і олігархією полягає у використанні владних зв’язків, що має визначення корупційних дій. Боротьба з олігархами декларувалася з часів Помаранчевої революції, однак реальних заходів вчинено так і не було. Це призвело до зосередження в руках олігархів цілих галузей економіки, промисловості та виробництва, в тому числі життєвоважливих — енергетики, зв’язку тощо.

Олігархат сконцентрував у своїх руках не лише економічні ресурси. Розуміючи, що без лобіювання власних інтересів у сфері політики, неможливо збільшувати статки, вони почали створювати власні політичні проекти, висувати на керівні посади в органах державної влади та місцевого самоврядування своїх представників. Також значна увага олігархату присвячувалася створенню власних засобів масової інформації: телеканали, газети, журнали. Метою цієї діяльності був (і залишається) вплив на громадську думку, настрої громадян. І на сьогодні, на жаль, але факт — олігархат в Україні функціонує вкрай продуктивно.

Революція гідності, яка в тому числі пройшла під гаслами боротьби з олігархією, відкрила нові можливості для нашої держави. Зокрема, прийняті зміни до нормативно-правових актів, ухвалений виборчий кодекс, введене державне фінансування політичних партій, посилений контроль з боку НКЗПТіР за діяльністю ЗМІ, при міністерствах та великих державних компаніях створені наглядові ради — всі ці заходи покликані нівелювати вплив олігархату на всі сфери життя українського суспільства. Важливе значення також має і вплив громадянського суспільства, рівень політичної свідомості та культури. Якщо громадяни напередодні виборів отримують грошову винагороду за голосування чи введені в оману маніпулятивними ЗМІ, — то навряд чи вони можуть розраховувати, що цей політик реалізовуватиме саме їхні інтереси.

Нещодавно до процесу зменшення впливу олігархату долучилася РНБО, що передбачає накладання санкцій на окремих осіб, припинення функціонування телеканалів. Проте вважати такі дії перспективними, на жаль, не можна. Набагато ефективнішими засобами, на мою думку, мають стати комплексні реформи: законодавства, прозорості механізмів реалізації державної політики, оподаткування, закупівель, підприємницької діяльності, виборчих процедур тощо. А результатом має стати формування потужного середнього класу, який би став надійною основою сильної перспективної держави. Досвід демократичних країн свідчить, що саме малий та середній бізнес, який функціонує у вільному середовищі, захищений з боку правоохоронної та судової системи, належного контролю з боку фіскальних органів і, власне, здатний протидіяти олігархату.

«У ПРАВОВІЙ І ДЕМОКРАТИЧНІЙ ДЕРЖАВІ ОЛІГАРХИ ПРОСТО НЕ МОЖУТЬ ІСНУВАТИ»

Олесь СТАРОВОЙТ, аналітик, Львів:

— Спершу домовимось, що під олігархами ми розуміємо особливо багатих людей, які через залежні від них політичні проекти намагаються захопити або контролювати легітимну політичну владу в країні, а через належні їм засоби масової інформації намагаються формувати громадську думку та суспільну свідомість. Причому чинять вони (олігархи) переважно у конституційному та правовому полі.

Будь-яке суспільство — це дуже складний комплекс взаємодії велетенської кількості людських особистостей. У ньому є місце для працьовитих і для ледарів; для розумних і для дурнів; для праведників і для злочинців; для героїв і для боягузів; для доброзичливців і для заздрісників.

Усі спроби заборонити або знищити в суспільстві якусь групу приречені на неуспіх. На місце лідера протесту з’явиться новий лідер, але й на місце ватажка злочинного угруповання неодмінно з’явиться новий мафіозі. Чи олігарх замість олігарха. Єдиний шлях — обмежити, маргіналізувати їх вплив.

Тобто перший висновок: просто боротися з конкретними олігархами нераціонально. На місце ув’язненого чи вигнаного олігарха в наявних обставинах неодмінно прийде інший. А руками «борців з корупцією» просто усувають конкурента.

Існування олігархів — точно не найбільша і не найгостріша проблема в Україні. Я взагалі проти зміщення акцентів — замість боротися з бідністю, хтось намагається боротися з багатими людьми. Це ми уже проходили 100 років тому, результат експерименту виявився дуже неуспішним.

Однак визнаю, що вплив особливо багатих людей на політику, а особливо — на суспільну свідомість потрібно негайно і різко обмежити. Це і повинні зробити громадяни — не голосувати за олігархічні партії, не дивитися олігархічні телеканали. Причому не голосувати за усі олігархічні партії і не дивитися усі олігархічні телеканали.


Суспільство завжди буде жити за тими законами, які воно прийме або які принаймні не відторгне. І у здоровому суспільстві злочинці чи збоченці не відіграють значущої ролі, тобто вони мало впливають на суспільні взаємини, бо обмежені законом і суспільною нетерпимістю.

Для того, щоби олігархи не мали значного впливу на суспільство, недостатньо приймати «правильні» закони. Неодмінно має бути сформований відповідний суспільний настрій. І кожний громадянин сам мусить жити за законом і ставитися нетерпимо до усіх порушень законів іншими.

Тому висновок другий: у правовій і демократичній державі олігархи просто не можуть існувати, бо це суперечить і законодавству (у тому числі — монопольному), і домінуючим суспільним настроям.

У світі є чимало країн, де немає олігархів. І навіть транснаціональні фінансово-промислові корпорації не мають там значущого впливу. Вибір широкий — від Північної Кореї до Швеції. Якщо справді Україна хоче стати подібною до якоїсь з цих країн, нашим політикам і правникам не треба вигадувати велосипед чи оголошувати хрестові походи проти олігархів. Треба сумлінно переписати чинне там антимоно-польне та інформаційне законодавство, акцептувати його в Україні, самим дотримуватись його, а головне — пояснити нарешті нашим громадянам (і особливо — нашій владі), що боротися треба не з олігархами, а із самим явищем олігархії.

Але от як зможе це зробити нинішня влада, яка сама є продуктом життєдіяльності олігархів?

«ТРЕБА ЗАЛИШАТИСЯ ВІДКРИТИМИ ДО СВІТУ І ВЧИТИСЯ ЖИТИ ЗА ПРАВИЛАМИ»

Антон БУГАЙЧУК, політолог (Луцьк):

— Перехід від «влади небагатьох» у такому контексті має два виходи: до «влади багатьох» або до «влади дуже небагатьох», а то і «влади одного». За цим доволі простим логічним висновком криється відповідь на запитання, якою може бути Україна без них. Реалістичність усунення олігархів від важелів впливу варто оцінювати у двох сценаріях — залежно від того, хто отримає ці важелі натомість.

Перший сценарій — «авторитарний» , і тут можна проводити паралелі із Росією, де диктатор жорстоко усунув від влади нелояльних олігархів та приручив лояльних, в результаті сам ставши чи не найбільшим олігархом країни у корупційно-бюрократичній системі. Схожі спроби ми бачили в Україні за часів Віктора Януковича, проте, як писав «фундатор» українського олігархізму Леонід Кучма, «Україна — не Росія».

Що може змінитися, аби замість олігархату ми мали «сильного» авторитарного лідера? Приводом може стати загострення конфлікту із Росією, поєднане із пасивністю західних партнерів. У часи небезпеки люди схильні гуртуватися через страх і невпевненість. І в цій ситуації потреба мобілізувати країну може спровокувати перехід до жорсткішого управління, а суспільство почне серйозніше сприймати меседжі «не розхитуйте човен», «не час для дискусій» тощо. Трагічність цього сценарію у тому, що сильне зосередження влади в корупційній системі частіше веде до самозбагачення лідерів, а не ефективної мобілізації країни. Крім того, умовна «свободолюбність» частини українців, яка швидше є схильністю не поважати владу, та «втома від війни» стоять на заваді нової мобілізації країни, і відповідно — згуртування навколо умовного сильного лідера.
Другий сценарій, більш бажаний для нас — це «влада багатьох». Одна із фундаментальних її основ — сильні демократичні інституції. На жаль, в сучасному світі часто трапляються кризи навіть у, здавалося б, стабільних, «еталонних» демократіях, як то США чи Великобританія. Проте їх тримають на плаву інституції. Саме вони, наприклад, стримували популістичні пориви Трампа і невпевненість після Брекситу. Україна із об’єктивних причин не має вікових сталих інституцій у багатьох сферах, не згадуючи вже про Майдани та російську агресію, які стали шоком і для тих інституцій, які є.

Демократичний транзит для України видається більш імовірним, допоки ми як держава протиставляємо себе Росії, беремо кредити на Заході, а суттєва частина населення не готова до жертовності заради держави і єднання навколо сильного лідера. І це не стільки заслуга нашої влади чи громадянського суспільства, скільки наслідок об’єктивних обставин: повсюдний та відносно вільний інтернет, відносно слабка система силових структур, тіньова економіка та слабкість багатьох офіційних інституцій.

Так, олігархи досі контролюють енергетичні активи, володіють агрохолдингами, телеканалами і мають гроші на яскравіші рекламні кампанії для підконтрольних політиків. Проте у такій громіздкій системі далеко не всі з них здатні адаптуватися до повільної, але впевненої глобалізації. А ті з олігархів, які таки адаптовуються, мусять переймати правила, за якими живе великий бізнес принаймні у Польщі чи країнах Балтії. Тож, щоб отримати «країну поза олігархами» , треба залишатися відкритими до світу, проективними у боротьбі за верховенство права, вчитися жити за правилами і бути обережними перед «шармом» чергового популіста.

«ОЛІГАРХАТ ЖИВИТЬСЯ КОРУПЦІЄЮ, І ЦЕ-АКСІОМА»

В'ячеслав ГУСАКОВ, журналіст, Херсон:

— Зараз можна певною мірою казати про природну доволі значну деолігархізацію України. Можливо, спрацював якийсь механізм самоочищення. У чому це проявилося? У істотному зниженні політичного впливу олігархів.

Олігарх — це передусім багата людина, яка завдяки певній корупційній схемі має значний політичний вплив на усіх рівнях: і державному, і регіональному (у першу чергу — у регіонах, де має економічні інтереси). Що ми маємо зараз? Напряму з конкретним олігархом в Україні зараз пов’язують лише одну партію — «За майбутнє», яке хоч і має своїх нардепів та представництво у місцевих радах, але не є дуже впливовою політичною силою у державі загалом. А, враховуючи загальновідомі проблеми у Ігоря Коломойського, з яким пов’язують партію, її завтрашній день взагалі під питанням.

Усі інші українські олігархи зараз змушені «розкладати яйця у різні кошики». У ЗМІ можна знайти чимало інформації про підтримку тими чи іншими «грошовими мішками» певних партій. Пишуть і про «Батьківщину», і про «Голос», і про «Європейську солідарність», і про ОПЗЖ, і про «Слугу народу». У лавах кожної з цих партій є впливові люди, яких можна назвати представниками певних олігархів. Хоча партії і заперечують олігархічний вплив, а деякі навіть, попри інформацію про їх зв’язок з олігархами, декларують серед програмних цілей деолігархізацію країни.

Але на цьому тлі дуже важливе те, що зараз в Україні немає жодної впливової політичної сили, яку можна було б назвати суто олігархічно орієнтованим проектом. Зараз співпраця олігархів з партіями переважно носить характер ситуативних мезальянсів. На щастя, в Україні принаймні зараз немає, на відміну від Росії, людей, вплив яких на політичному рівні можна було б порівняти з Дерипаскою чи Потаніним.

Повторюся, зараз політичний вплив українських олігархів не дуже значний. І для влади це — можливість взагалі м’яко звести його майже до нульового рівня. Як? Провести масштабні антикорупційні перетворення: довести до пуття судову реформу, реформу виборчої системи, реформу системи держслужби, реформу правоохоронних органів, інші реформи. Бо олігархат живиться корупцією, і це — аксіома.

Так, певний вплив багатих людей на рішення органів влади є усюди, і тут не може бути ілюзій. Але у здорових країнах — це вплив лобістського характеру, коли «замовник» певного рішення органу влади на тому чи іншому рівні має враховувати чимало чинників, які, може, і не дуже вигідні для нього, але без цього урахування нічого не вийде. Серед таких чинників — екологічні, соціальні. Український олігархат — це вплив пахана: «Я даю гроші, і тому має бути тільки так, як я хочу! І плювати мені на наслідки для інших!». Це було донедавна, це зараз намагаються повернути певні сили, але це неприпустимо у цивілізованому суспільстві.

Але, дивлячись на останні події в Україні, я дуже боюся, що влада не скористається можливістю м’яко деолігархізувати країну. Не вистачить політичної волі, а певні проблеми, зокрема, щодо виборів, влада взагалі використовує у своїх цілях, як усі це бачили на 87-му окрузі.

Боюся, що Україна може знову скотитися в олігархат-паханат. А хотілося б жити у країні, де є заможні люди, які «тягнуть» економіку, створюють робочі місця, наповнюють бюджет податками, але не керують країною. А керують нею політики, обрані свідомими громадянами на дійсно вільних і прозорих виборах. Маю наївне таке бажання.


«РУЙНІВНИМ ФАКТОРОМ ДЛЯ УКРАЇНСЬКОГО ОЛІГАРХАТУ БУДЕ МАТИ ІННОВАЦІЙНА СТРУКТУРА ЕКОНОМІКИ»

Олег ПОСТЕРНАК, політолог:

— Формування кланово-олігархічної моделі відбулося в часи пізнього Кучми — кінець 1990-х років. Факт такого формування був визначений самою структурою української економіки, яка залишилась нам у спадок від Радянського Союзу. Перевага важкої індустрії, закриті цикли великого виробництва, значна концентрація цього виробництва, наявність цілих моделей кооперації і зв’язків вимагали того, щоб відновити діяльність та відновити позиції України на зовнішніх ринках, потрібен був великий власник. Тому, як це не дивно, олігархат на певний час фактично став фактором утримання економічного суверенітету України.

Але звісно трапилось неадекватне зростання ролі олігархату в політичному житті. На жаль, це було прогнозовано. Якщо порівнювати з Польщею, то там інша ситуація. По-перше, там інша традиція. По-друге, там високу роль грає католицька церква, тобто йдеться про виховані моральні аспекти. По-третє, Польща, як не дивно, залишалась переважно аграрно-індустріальною країною не дивлячись на такий, наприклад, промисловий регіон як Сілезія. Україна дійсно була промисловим гігантом. Причому диспропорційно, половина України — це індустріальні райони, а друга половина — це переважно аграрний пояс. Цей фактор, до речі, вплинув і на електоральну карту виборців.

Разом з тим і Помаранчева революція, і Революція гідності свідчили про те, що з’явилась нова середня буржуазія, підприємницькі кола та пов’язані з ними політичні сили, які також хотіли доступу до політичної влади. Таким чином у нас відбувся політичний конфлікт між різними групами впливу, але олігархат залишився визначальним чинником, в тому числі при обранні голови держави.

Треба зауважити, що структура власностівУ країні на даний момент є майже визначеною. Будь-які рухи держави в напрямку реприватизації, дроблення власності чи запуск жорсткого антимонопольного законодавства може призвести до економічної дестабілізації. Говорити про те, що зараз можна «вимити» велику власність з-під олігархату і тим самим позбавити його політичного впливу — це теорія. У мене інша думка. Руйнівним фактором для українського олігархату буде мати інноваційна структура економіки. Підприємці навіть середньої ланки, які зараз максимально адаптують свої підприємства до нових умов ринку, які швидше інтегруються до Європейського Союзу, які впроваджують нові моделі управління, будуть поступово, але ефективно руйнувати старий кланово-олігархічний механізм економіки.

Однак існує і важливе зауваження. Зараз саме український олігархат забезпечує провідні позиції України в сировині. І саме сировина була фактором стабільно працюючої олігархічної економіки до пандемії. Тому, коли ми говоримо про перспективу змін, то необхідно це робити досить обережно і поступово. Наприклад, якщо ми інтегруємось в європейську «зелену угоду» — європейський зелений курс, то він вимагає, що в майбутньому перевага на європейському ринку буде лише у тих підприємств, які зараз вже впроваджують відповідні ЕКО-інновації та екологічні ініціативи виробництва. Такий підхід, який закладається, фактично є руйнівним, вбивчим для нашого олігархату. І це лише питання часу.

Чи є країна поза олігархами?

Чи є країна поза олігархами?

Якщо є, то яка вона?! Відповідають експерти «Дня»

Топ-тема останнього часу — можлива подальша агресія Росії проти України і захоплення нових територій. Цій небезпечній ситуації присвячено більшість новин в інформаційному просторі, суть якої, насправді, зводиться до наступного — Москва прагне остаточно вирішити «українське питання », знищивши її державність, а дехто мріє і про знищення українців як нації. Чи вистоїмо ми, залежить від внутрішньої стійкості, грамотної самоорганізації і відмови від набутих і нав’язаних нам хвороб. Одна з них — кланово-олігархічна система.

Поняття «олігархія» було визначене ще в давньогрецькі часи і буквально означає «влада небагатьох». В Україні ця система укорінилася невдовзі після відновлення незалежності в 90-х рр. за часів президенства Леоніда Кучми, зокрема одним з членів породженого ним «клубу супербагатих» став його зять Віктор Пінчук. За минулі десятиліття в Україні відбулося багато різних подій, в тому числі масові протести, які були покликані зруйнувати старі правила, проте кожного разу олігархат перезасновувався, відповідно сьогодні ті самі люди з 90-х продовжують впливати і здебільше контролювати економічні та політичні процеси в країні, послаблюючи її можливість розвиватися і протистояти російській агресії.

Якщо пригадати 2014 рік, коли Москва активно реалізовувала так звану «русскую весну» в Україні, стояла задача — захистити країну. І тодішня постмайданна влада на чолі з виконуючим обов’язки президента України Олександром Турчиновим виступила з ініціативою (про це згодом в ЗМІ неодноразово писали) «розподілити» південно-східні області України між конкретними олігархами, які б, маючи ресурси, очолили облдержадміністрації, курували і захищали ці регіони. З точки зору державного управління ідея погана, але виходячи з тодішньої реальної ситуації, це був один з робочих варіантів. З усіх, як відомо, погодився лише Ігор Коломойський, очоливши Дніпропетровську область, інші фактично відмовилися. По Донецькій був певний компроміс — замість Ріната Ахметова, який так і не наважився, область очолив Сергій Тарута.

В результаті Крим і частину Донецької та Луганської областей Україна таки втратила, але самі олігархи нікуди не ділися. Всі вони продовжують свою діяльність, паразитуючи на тілі України. І це одна з головних проблем, яку потрібно вирішувати. Про деолігархізацію в Україні говорять багато років з різних трибун, але досі ніхто не наважився піти проти системи. Тому виникає питання — наскільки це взагалі реально в наших умовах? А головне — що може прийти на заміну олігархату, якщо ця конструкція таки впаде? По суті — чи є країна поза олігархами? Якщо є, то яка вона?!

«ЩО БУДЕ ПІСЛЯ ЕРИ ОЛІГАРХАТУ? МОЖЕ БУТИ І ТОТАЛЬНИЙ ХАОС, І ДИКТАТУРА, І ЕКОНОМІЧНЕ ЧУДО»

Віктор НЕБОЖЕНКО, політолог:

— Якщо говорити про олігархат, то треба розуміти що при розпаду СРСР з’явились ті, хто отримав доступ до великих ресурсів. До них вже потім примкнули так звані «бандити в малинових піджаках». Коли термін «олігархи», який почали культивувати журналісти, почав активно використовуватись, то, як не дивно, це олігархам сподобалось. Тобто сам термін «олігархи» — це не частина ідеологічної боротьби або форма ненависті народу до багатих. Самі олігархи почали ототожнювати себе з європейськими олігархами, з відомими світовими бізнесменами, магнатами, не розуміючи, що в наших реаліях це не одне і теж. Той же знаменитий новий курс Рузвельта на 30% формувався як антиолігархічна революція. Тодішні олігархи подавали на нього до суду, називали і соціалістом, і фашистом. Але Рузвельт добре розумів, що між державою і бізнесом має бути встановлений закон.

У нас все навпаки — ніякого закону, ніякої біржі, лише корупція. Тому за ЗО років породивши величезні статки Україна не наважилась навіть створити публічний ринок цінних паперів. Таким чином ми, починаючи з часів правління Леоніда Кучми, живемо в олігархічній республіці, а не капіталістичній. Поєднання великих грошей і влади до певного етапу можливо було терпимим, але наші олігархи мають дуже слабке місце — вони не вміють виживати під час війни. Коли відбувається мобілізація населення, то держава бере своє і примушує в тому числі олігархів брати участь в мобілізаційних планах. А у олігархів все тримається на хабарах. Вони звикли, що можна купувати будь-які посади, на будь-яких керівних постах, що все і всі у них в кишені. Війна змушує олігархів ділитись з державою, а вони принципово не можуть цього робити. Олігарх — не чиновник і не політик. Він живе між владою і грошима. Поєднуючи ці два фактори, він вирішує свої завдання.

Але держава не може розвиватись через олігархат. У нас немає ста років, щоб вже третє покоління пройшло ті етапи, які пройшли інші країни Заходу. Там онуки олігархів живуть зовсім по іншим принципам ніж ті за якими жили їхні дідусі. На Заході в свій час відбулась так звана революція менеджерів, коли олігархи свідомо акціонували свої статки і залучали власників, адже усвідомили, що не тягнуть модерну Америку. Зрештою це стало частиною політичної культури, мовляв, «нам подобається Microsoft, але якщо треба буде, то ми його поділимо на шматки, щоб запобігти монополії». Ми ж перебуваємо десь на рівні 1930-х років Європи і СІЛА. Тільки наші олігархи зараз не знають, що робити в нинішній ситуації. Тим більше вперше вони не мають олігархічного консенсусу. Таким чином вони не можуть допомогти ні демократії, ні авторитаризму. Час олігархату закінчується, але не тому що український народ їх скине, а тому що вони самі ізживають себе і, більш того, бачать це.

Окремо хочу зафіксувати дуже важливий момент — діти українських олігархів принципово не можуть підтримувати той рівень боротьби з демократією, корупції, як це робили їхні батьки. Це моє особисте спостереження. їхні батьки спокійно закопували в штольнях своїх конкурентів та ворогів, влаштовували аварії, труїли, тощо. Тих, хто залишився з них в наші дні можна назвати просто — це ті, хто вижив. їхні діти до цього вже не пристосовані. Вони ведуть європейський образ життя, бачать світ, навчаються та відпочивають за кордоном, спостерігають як влаштовані стосунки в бізнесі, в державі, в суспільстві там. Але жоден з них не зможе втримати ті величезні капітали, які створили їхні батьки в 1990-х роках в Україні, адже для цього треба застосовувати інші методи. Для наших олігархів це особиста трагедія, яка проявиться в їхніх дітях.

Але що буде після ери олігархату? Цього я не знаю. Може бути і тотальний хаос, і диктатура, і економічне чудо. Все що завгодно. Унікальність ситуації в тому, що ми маємо пройти цей шлях екстерном.

«САМЕ МАЛИЙ ТА СЕРЕДНІЙ БІЗНЕС, ЗАХИЩЕНИЙ ДЕРЖАВОЮ, ЗДАТНИЙ ПРОТИДІЯТИ ОЛІГАРХАТУ»

Сергій ЛАПШИН, кандидат історичних наук, доцент Вінницького державного педагогічного університету імені М. Коцюбинського:

— Поява олігархату пов’язана зі зміною форми власності із державної на приватну в середині 90-х років XX століття й активним сприянням політиків вищого ешелону, які прагнули збагатитися самі або лобіювали інтереси окремих фінансово-промислових (іноді й кримінальних) груп. А відмінність між підприємницькою діяльністю і олігархією полягає у використанні владних зв’язків, що має визначення корупційних дій. Боротьба з олігархами декларувалася з часів Помаранчевої революції, однак реальних заходів вчинено так і не було. Це призвело до зосередження в руках олігархів цілих галузей економіки, промисловості та виробництва, в тому числі життєвоважливих — енергетики, зв’язку тощо.

Олігархат сконцентрував у своїх руках не лише економічні ресурси. Розуміючи, що без лобіювання власних інтересів у сфері політики, неможливо збільшувати статки, вони почали створювати власні політичні проекти, висувати на керівні посади в органах державної влади та місцевого самоврядування своїх представників. Також значна увага олігархату присвячувалася створенню власних засобів масової інформації: телеканали, газети, журнали. Метою цієї діяльності був (і залишається) вплив на громадську думку, настрої громадян. І на сьогодні, на жаль, але факт — олігархат в Україні функціонує вкрай продуктивно.

Революція гідності, яка в тому числі пройшла під гаслами боротьби з олігархією, відкрила нові можливості для нашої держави. Зокрема, прийняті зміни до нормативно-правових актів, ухвалений виборчий кодекс, введене державне фінансування політичних партій, посилений контроль з боку НКЗПТіР за діяльністю ЗМІ, при міністерствах та великих державних компаніях створені наглядові ради — всі ці заходи покликані нівелювати вплив олігархату на всі сфери життя українського суспільства. Важливе значення також має і вплив громадянського суспільства, рівень політичної свідомості та культури. Якщо громадяни напередодні виборів отримують грошову винагороду за голосування чи введені в оману маніпулятивними ЗМІ, — то навряд чи вони можуть розраховувати, що цей політик реалізовуватиме саме їхні інтереси.

Нещодавно до процесу зменшення впливу олігархату долучилася РНБО, що передбачає накладання санкцій на окремих осіб, припинення функціонування телеканалів. Проте вважати такі дії перспективними, на жаль, не можна. Набагато ефективнішими засобами, на мою думку, мають стати комплексні реформи: законодавства, прозорості механізмів реалізації державної політики, оподаткування, закупівель, підприємницької діяльності, виборчих процедур тощо. А результатом має стати формування потужного середнього класу, який би став надійною основою сильної перспективної держави. Досвід демократичних країн свідчить, що саме малий та середній бізнес, який функціонує у вільному середовищі, захищений з боку правоохоронної та судової системи, належного контролю з боку фіскальних органів і, власне, здатний протидіяти олігархату.

«У ПРАВОВІЙ І ДЕМОКРАТИЧНІЙ ДЕРЖАВІ ОЛІГАРХИ ПРОСТО НЕ МОЖУТЬ ІСНУВАТИ»

Олесь СТАРОВОЙТ, аналітик, Львів:

— Спершу домовимось, що під олігархами ми розуміємо особливо багатих людей, які через залежні від них політичні проекти намагаються захопити або контролювати легітимну політичну владу в країні, а через належні їм засоби масової інформації намагаються формувати громадську думку та суспільну свідомість. Причому чинять вони (олігархи) переважно у конституційному та правовому полі.

Будь-яке суспільство — це дуже складний комплекс взаємодії велетенської кількості людських особистостей. У ньому є місце для працьовитих і для ледарів; для розумних і для дурнів; для праведників і для злочинців; для героїв і для боягузів; для доброзичливців і для заздрісників.

Усі спроби заборонити або знищити в суспільстві якусь групу приречені на неуспіх. На місце лідера протесту з’явиться новий лідер, але й на місце ватажка злочинного угруповання неодмінно з’явиться новий мафіозі. Чи олігарх замість олігарха. Єдиний шлях — обмежити, маргіналізувати їх вплив.

Тобто перший висновок: просто боротися з конкретними олігархами нераціонально. На місце ув’язненого чи вигнаного олігарха в наявних обставинах неодмінно прийде інший. А руками «борців з корупцією» просто усувають конкурента.

Існування олігархів — точно не найбільша і не найгостріша проблема в Україні. Я взагалі проти зміщення акцентів — замість боротися з бідністю, хтось намагається боротися з багатими людьми. Це ми уже проходили 100 років тому, результат експерименту виявився дуже неуспішним.

Однак визнаю, що вплив особливо багатих людей на політику, а особливо — на суспільну свідомість потрібно негайно і різко обмежити. Це і повинні зробити громадяни — не голосувати за олігархічні партії, не дивитися олігархічні телеканали. Причому не голосувати за усі олігархічні партії і не дивитися усі олігархічні телеканали.


Суспільство завжди буде жити за тими законами, які воно прийме або які принаймні не відторгне. І у здоровому суспільстві злочинці чи збоченці не відіграють значущої ролі, тобто вони мало впливають на суспільні взаємини, бо обмежені законом і суспільною нетерпимістю.

Для того, щоби олігархи не мали значного впливу на суспільство, недостатньо приймати «правильні» закони. Неодмінно має бути сформований відповідний суспільний настрій. І кожний громадянин сам мусить жити за законом і ставитися нетерпимо до усіх порушень законів іншими.

Тому висновок другий: у правовій і демократичній державі олігархи просто не можуть існувати, бо це суперечить і законодавству (у тому числі — монопольному), і домінуючим суспільним настроям.

У світі є чимало країн, де немає олігархів. І навіть транснаціональні фінансово-промислові корпорації не мають там значущого впливу. Вибір широкий — від Північної Кореї до Швеції. Якщо справді Україна хоче стати подібною до якоїсь з цих країн, нашим політикам і правникам не треба вигадувати велосипед чи оголошувати хрестові походи проти олігархів. Треба сумлінно переписати чинне там антимоно-польне та інформаційне законодавство, акцептувати його в Україні, самим дотримуватись його, а головне — пояснити нарешті нашим громадянам (і особливо — нашій владі), що боротися треба не з олігархами, а із самим явищем олігархії.

Але от як зможе це зробити нинішня влада, яка сама є продуктом життєдіяльності олігархів?

«ТРЕБА ЗАЛИШАТИСЯ ВІДКРИТИМИ ДО СВІТУ І ВЧИТИСЯ ЖИТИ ЗА ПРАВИЛАМИ»

Антон БУГАЙЧУК, політолог (Луцьк):

— Перехід від «влади небагатьох» у такому контексті має два виходи: до «влади багатьох» або до «влади дуже небагатьох», а то і «влади одного». За цим доволі простим логічним висновком криється відповідь на запитання, якою може бути Україна без них. Реалістичність усунення олігархів від важелів впливу варто оцінювати у двох сценаріях — залежно від того, хто отримає ці важелі натомість.

Перший сценарій — «авторитарний» , і тут можна проводити паралелі із Росією, де диктатор жорстоко усунув від влади нелояльних олігархів та приручив лояльних, в результаті сам ставши чи не найбільшим олігархом країни у корупційно-бюрократичній системі. Схожі спроби ми бачили в Україні за часів Віктора Януковича, проте, як писав «фундатор» українського олігархізму Леонід Кучма, «Україна — не Росія».

Що може змінитися, аби замість олігархату ми мали «сильного» авторитарного лідера? Приводом може стати загострення конфлікту із Росією, поєднане із пасивністю західних партнерів. У часи небезпеки люди схильні гуртуватися через страх і невпевненість. І в цій ситуації потреба мобілізувати країну може спровокувати перехід до жорсткішого управління, а суспільство почне серйозніше сприймати меседжі «не розхитуйте човен», «не час для дискусій» тощо. Трагічність цього сценарію у тому, що сильне зосередження влади в корупційній системі частіше веде до самозбагачення лідерів, а не ефективної мобілізації країни. Крім того, умовна «свободолюбність» частини українців, яка швидше є схильністю не поважати владу, та «втома від війни» стоять на заваді нової мобілізації країни, і відповідно — згуртування навколо умовного сильного лідера.
Другий сценарій, більш бажаний для нас — це «влада багатьох». Одна із фундаментальних її основ — сильні демократичні інституції. На жаль, в сучасному світі часто трапляються кризи навіть у, здавалося б, стабільних, «еталонних» демократіях, як то США чи Великобританія. Проте їх тримають на плаву інституції. Саме вони, наприклад, стримували популістичні пориви Трампа і невпевненість після Брекситу. Україна із об’єктивних причин не має вікових сталих інституцій у багатьох сферах, не згадуючи вже про Майдани та російську агресію, які стали шоком і для тих інституцій, які є.

Демократичний транзит для України видається більш імовірним, допоки ми як держава протиставляємо себе Росії, беремо кредити на Заході, а суттєва частина населення не готова до жертовності заради держави і єднання навколо сильного лідера. І це не стільки заслуга нашої влади чи громадянського суспільства, скільки наслідок об’єктивних обставин: повсюдний та відносно вільний інтернет, відносно слабка система силових структур, тіньова економіка та слабкість багатьох офіційних інституцій.

Так, олігархи досі контролюють енергетичні активи, володіють агрохолдингами, телеканалами і мають гроші на яскравіші рекламні кампанії для підконтрольних політиків. Проте у такій громіздкій системі далеко не всі з них здатні адаптуватися до повільної, але впевненої глобалізації. А ті з олігархів, які таки адаптовуються, мусять переймати правила, за якими живе великий бізнес принаймні у Польщі чи країнах Балтії. Тож, щоб отримати «країну поза олігархами» , треба залишатися відкритими до світу, проективними у боротьбі за верховенство права, вчитися жити за правилами і бути обережними перед «шармом» чергового популіста.

«ОЛІГАРХАТ ЖИВИТЬСЯ КОРУПЦІЄЮ, І ЦЕ-АКСІОМА»

В'ячеслав ГУСАКОВ, журналіст, Херсон:

— Зараз можна певною мірою казати про природну доволі значну деолігархізацію України. Можливо, спрацював якийсь механізм самоочищення. У чому це проявилося? У істотному зниженні політичного впливу олігархів.

Олігарх — це передусім багата людина, яка завдяки певній корупційній схемі має значний політичний вплив на усіх рівнях: і державному, і регіональному (у першу чергу — у регіонах, де має економічні інтереси). Що ми маємо зараз? Напряму з конкретним олігархом в Україні зараз пов’язують лише одну партію — «За майбутнє», яке хоч і має своїх нардепів та представництво у місцевих радах, але не є дуже впливовою політичною силою у державі загалом. А, враховуючи загальновідомі проблеми у Ігоря Коломойського, з яким пов’язують партію, її завтрашній день взагалі під питанням.

Усі інші українські олігархи зараз змушені «розкладати яйця у різні кошики». У ЗМІ можна знайти чимало інформації про підтримку тими чи іншими «грошовими мішками» певних партій. Пишуть і про «Батьківщину», і про «Голос», і про «Європейську солідарність», і про ОПЗЖ, і про «Слугу народу». У лавах кожної з цих партій є впливові люди, яких можна назвати представниками певних олігархів. Хоча партії і заперечують олігархічний вплив, а деякі навіть, попри інформацію про їх зв’язок з олігархами, декларують серед програмних цілей деолігархізацію країни.

Але на цьому тлі дуже важливе те, що зараз в Україні немає жодної впливової політичної сили, яку можна було б назвати суто олігархічно орієнтованим проектом. Зараз співпраця олігархів з партіями переважно носить характер ситуативних мезальянсів. На щастя, в Україні принаймні зараз немає, на відміну від Росії, людей, вплив яких на політичному рівні можна було б порівняти з Дерипаскою чи Потаніним.

Повторюся, зараз політичний вплив українських олігархів не дуже значний. І для влади це — можливість взагалі м’яко звести його майже до нульового рівня. Як? Провести масштабні антикорупційні перетворення: довести до пуття судову реформу, реформу виборчої системи, реформу системи держслужби, реформу правоохоронних органів, інші реформи. Бо олігархат живиться корупцією, і це — аксіома.

Так, певний вплив багатих людей на рішення органів влади є усюди, і тут не може бути ілюзій. Але у здорових країнах — це вплив лобістського характеру, коли «замовник» певного рішення органу влади на тому чи іншому рівні має враховувати чимало чинників, які, може, і не дуже вигідні для нього, але без цього урахування нічого не вийде. Серед таких чинників — екологічні, соціальні. Український олігархат — це вплив пахана: «Я даю гроші, і тому має бути тільки так, як я хочу! І плювати мені на наслідки для інших!». Це було донедавна, це зараз намагаються повернути певні сили, але це неприпустимо у цивілізованому суспільстві.

Але, дивлячись на останні події в Україні, я дуже боюся, що влада не скористається можливістю м’яко деолігархізувати країну. Не вистачить політичної волі, а певні проблеми, зокрема, щодо виборів, влада взагалі використовує у своїх цілях, як усі це бачили на 87-му окрузі.

Боюся, що Україна може знову скотитися в олігархат-паханат. А хотілося б жити у країні, де є заможні люди, які «тягнуть» економіку, створюють робочі місця, наповнюють бюджет податками, але не керують країною. А керують нею політики, обрані свідомими громадянами на дійсно вільних і прозорих виборах. Маю наївне таке бажання.


«РУЙНІВНИМ ФАКТОРОМ ДЛЯ УКРАЇНСЬКОГО ОЛІГАРХАТУ БУДЕ МАТИ ІННОВАЦІЙНА СТРУКТУРА ЕКОНОМІКИ»

Олег ПОСТЕРНАК, політолог:

— Формування кланово-олігархічної моделі відбулося в часи пізнього Кучми — кінець 1990-х років. Факт такого формування був визначений самою структурою української економіки, яка залишилась нам у спадок від Радянського Союзу. Перевага важкої індустрії, закриті цикли великого виробництва, значна концентрація цього виробництва, наявність цілих моделей кооперації і зв’язків вимагали того, щоб відновити діяльність та відновити позиції України на зовнішніх ринках, потрібен був великий власник. Тому, як це не дивно, олігархат на певний час фактично став фактором утримання економічного суверенітету України.

Але звісно трапилось неадекватне зростання ролі олігархату в політичному житті. На жаль, це було прогнозовано. Якщо порівнювати з Польщею, то там інша ситуація. По-перше, там інша традиція. По-друге, там високу роль грає католицька церква, тобто йдеться про виховані моральні аспекти. По-третє, Польща, як не дивно, залишалась переважно аграрно-індустріальною країною не дивлячись на такий, наприклад, промисловий регіон як Сілезія. Україна дійсно була промисловим гігантом. Причому диспропорційно, половина України — це індустріальні райони, а друга половина — це переважно аграрний пояс. Цей фактор, до речі, вплинув і на електоральну карту виборців.

Разом з тим і Помаранчева революція, і Революція гідності свідчили про те, що з’явилась нова середня буржуазія, підприємницькі кола та пов’язані з ними політичні сили, які також хотіли доступу до політичної влади. Таким чином у нас відбувся політичний конфлікт між різними групами впливу, але олігархат залишився визначальним чинником, в тому числі при обранні голови держави.

Треба зауважити, що структура власностівУ країні на даний момент є майже визначеною. Будь-які рухи держави в напрямку реприватизації, дроблення власності чи запуск жорсткого антимонопольного законодавства може призвести до економічної дестабілізації. Говорити про те, що зараз можна «вимити» велику власність з-під олігархату і тим самим позбавити його політичного впливу — це теорія. У мене інша думка. Руйнівним фактором для українського олігархату буде мати інноваційна структура економіки. Підприємці навіть середньої ланки, які зараз максимально адаптують свої підприємства до нових умов ринку, які швидше інтегруються до Європейського Союзу, які впроваджують нові моделі управління, будуть поступово, але ефективно руйнувати старий кланово-олігархічний механізм економіки.

Однак існує і важливе зауваження. Зараз саме український олігархат забезпечує провідні позиції України в сировині. І саме сировина була фактором стабільно працюючої олігархічної економіки до пандемії. Тому, коли ми говоримо про перспективу змін, то необхідно це робити досить обережно і поступово. Наприклад, якщо ми інтегруємось в європейську «зелену угоду» — європейський зелений курс, то він вимагає, що в майбутньому перевага на європейському ринку буде лише у тих підприємств, які зараз вже впроваджують відповідні ЕКО-інновації та екологічні ініціативи виробництва. Такий підхід, який закладається, фактично є руйнівним, вбивчим для нашого олігархату. І це лише питання часу.