Українська діаспора

Історико-теоретичний абрис

Найрізноманітніші питання, пов’язані з українською діаспорою, ось уже понад 30 років — з часів перебудови — перебувають у центрі уваги вітчизняних народознавців, публіцистів, політологів, демографів, етнологів, культурологів, літературознавців та фахівців інших соціогуманітарних дисциплін. Опубліковано десятки наукових і науково-популярних книг, довідників, у тому числі енциклопедичного характеру, тисячі газетних статей про тих чи інших діячів діаспори, про організації, які існували й існують нині в ній, про історичні трансформації різних складових діаспори.

Обсяг інформації про українську діаспору сьогодні несумірний з тим, що було наявне до перебудови та відновлення незалежності України. Проте нерозв’язаними залишається низка проблем — не в останню чергу тому, що сам феномен діаспори досить динамічно змінюється. В тому числі зазнає змін і сам об’єкт, описуваний поняттям «діаспора». Відтак це поняття в сув’язі зі спорідненими вимагає концептуального осмислення та переосмислення. У цій статті, ясна річ, я зможу лише окреслити абриси актуальних проблем.

Поняття «діаспора» є, вочевидь, одним із найуживаніших в українській соціогуманітарній науці й у публіцистиці. Далеко не завжди воно вживається доречно, часом обсяг позначеного ним явища звужують, часом розширюють. Щоби мати змогу розібратися в пов’язаних з поняттям «діаспора» питаннях, варто звернутися до історії її формування. Але спочатку — про саме поняття.

«Діаспора (від грецьк. — розсіяння) — 1) частина певної етнічної спільноти (народу), яка постійно проживає поза межами історичної батьківщини в іноетнічному чи інонаціональному середовищі на правах або зі статусом національно-культурної меншини; 2) етнічна меншина, яка зберігає зв’язок зі своєю батьківщиною, національні традиції тощо». Так визначає діаспору «Енциклопедія історії України». Інші визначення назагал кореспондуються з цим. Утім, у сучасній західній науці останнім часом з розумінням діаспори (як і з іншими засадничими поняттями) відбуваються дивні речі. Скажімо, авторитетний енциклопедичний тлумачник Merriam-Webster, упорядкований 1828 р., подає лише два значення слова «діаспора»: розселення євреїв із давньої Палестини по світу та розселення чорношкірих африканців по світу й місця, де вони живуть. Інших діаспор, виходить, не існує чи вони не варті уваги.

Втім, будемо керуватися наукою, а не модною ідеологією. І тут одразу ж виникає низка питань, які мають як теоретичне, так і практичне значення. Скажімо, у Словаччині (Пряшівщина) станом на сьогодні проживає близько 10 тисяч осіб, які ідентифікують себе як українці. Вони є там автохтонами, а водночас мають статус національно-культурної меншини (загалом у Словаччині офіційно проживає 55 тисяч українців, реально — близько 100 тисяч). Загалом автохтонів-українців у Словаччині приблизно вдвічі більше, ніж 10 тисяч (це не рахуючи т. зв. русинів та словаків греко-католицького віросповідання; останні зазвичай є асимільованими українцями). Тому українців Словаччини дослідники слушно поділяють на три категорії: автохтони, чиї предки мешкали на землях з переважно українським населенням до утворення і проголошення Словацької Республіки; емігранти, тобто українці, які переселилися на терени Словаччини або за часів Чехословаччини, або після відновлення незалежності Словаччини 1993 року; діаспора — всі інші, в тому числі нащадки політичних емігрантів 1920 — 1930-х років та громадяни України і держав ЄС українського походження. Втім, в усіх групах можуть бути (і є) персоналії, які не підтримують зв’язків з Україною й не заявляють про своє походження, виглядаючи асимільованими, хоч вони чи їхні нащадки можуть у майбутньому стати активістами української діаспори.

На цьому прикладі ми бачимо, яким складним є визначення конкретних груп населення, які належать як до української діаспори, так і до зарубіжного українства — такий термін зазвичай уживається для позначення тих груп осіб українського етнічного походження за межами України, які визначають себе як українці, в тому числі й тих, хто мешкає на традиційних українських етнічних теренах чи на територіях дифузного розселення.

«Вперше термін діаспора було застосовано щодо єврейської спільноти, яка після Вавилонського полону — насильницького переселення євреїв у VI ст. до н.е. вавилонським царем Навуходоносором II до Вавилонії — розселилася поза межами Палестини. Згодом це визначення поширилося й на інші еміграційні групи та релігійні громади. Діаспора як певна етнічна меншина в тій чи іншій країні може існувати як закрита територіальна громада, наприклад китайська, або як міграційна група, яка прагне до швидкої асиміляції з місцевим населенням, або як община зі сталими, тривалими та розгалуженими зв’язками з історичною батьківщиною та спорідненими діаспорами в інших країнах (єврейська, грецька та ін.)», — зазначає «Енциклопедія історії України». І тут також виникають певні питання. Так, справді, історично першою діаспорою були розсіяні по різних країнах євреї. А потім, очевидно, наймасштабнішою класичною діаспорою стала вірменська. В обох випадках ішлося про втрату державності історичною батьківщиною: для вірмен це сталося 1375 року, хоч і до того значні вірменські громади існували в багатьох країнах, у тому числі й на українських теренах. Єврейська та вірменська діаспори доволі стійкі, хоч утворені задовго до формування відповідних націй; інтегруючим чинником тут виступав етнорелігійний — юдаїзм у євреїв та Апостольська церква у вірмен. При цьому євреї на розсіянні виробили декілька мов, проте їх об’єднували релігія і сформована на її основі історична пам’ять (нехай з істотними домішками міфології); у вірмен в основі єдності лежали мова й писемність, релігія і традиції. Що впадає в очі: жодних зв’язків, крім духовних, з історичною батьківщиною юдейська діаспора не мала впродовж більш ніж тисячі років; вірмени діаспори також таких зв’язків не мали кілька століть, проте зберегли свою окремішність.

А тепер звернімося безпосередньо до української діаспори.

У часи формування модерної української нації українські землі були розділені між двома державами: Російською імперією та імперією Габсбургів — Австрійською імперією (пізніше Австро-Угорщиною, Двоїстою монархією). Останню вирізняла певна специфіка: Східна Галичина та Буковина належали до коронних земель Австрії, Закарпаття — до Угорщини. У перших двох коронних краях становище українців було в національно-культурному сенсі не ідеальним, хоч і цілком прийнятним, а от у соціально-економічному плані далеко не найкращим. На Закарпатті (на теренах нинішньої України, Словаччини, Румунії) українці були об’єктом колонізації та мадяризації.

Натомість підросійська Україна була, умовно кажучи, «колонією європейського типу». Термін «внутрішня колонія», який популярний серед нинішніх російських аналітиків, тут не годиться — внутрішньою колонією, всередині російських земель, був і є Татарстан. Крім того, не слід плутати колонію з поняттям «заморська територія», як це нерідко робиться. З цього приводу донині зберігає актуальність характеристика відмінності цих явищ, зроблена 1928 року Михайлом Волобуєвим-Артемовим, який зазначав також, що в економічному та культурному плані деякі колонії можуть бути розвиненішими за метрополію: «Уся плутанина виникає через те, що вважають, ніби колонія має бути обов’язково відсталішою порівняно з метрополією, і що колоніяльна політика обмежується лише «експлуатацією відсталого господарства колонії», натомість «суть наслідків колоніяльної залежності для колонії «європейського типу» полягає передусім у відхиленні розвитку продуктивних сил на користь економіки метрополії».

На думку автора цієї статті, діаспора утворилася у часи формування модерної української нації та під впливом цього формування — це ХІХ і початок ХХ століття. До того належність до шляхетського і чернецького стану визначала одні правила самоототожнення, до селянського — інші, до козацького — ще якісь, а загалом різниця між станами була більшою, ніж різниця між українцями та іншими народами. Формування модерної нації пов’язане з кодифікацією «живої» мови як новітньої літературної; з діяльністю тієї частини шляхти, яка дбала про поширення освіти серед простолюду; з освоєнням земель Причорномор’я, Приазов’я та Криму, в тому числі силами втікачів із володінь поміщиків та вільними селянами й козаками; з революцією в Австро-Угорщині, в якій узяли участь українці-русини як самостійна потуга; з початком діяльності на Наддніпрянщині перших таємних товариств, які мали на меті здобуття Україною самостійності і встановлення конституційного правління; з поширенням ідей правової рівності всіх верств суспільства. І це лише в першій половині ХІХ століття, а в другій половині процеси українського націєтворення стали незрівнянно потужнішими.

У другій половині ХІХ століття розпочалася т. зв. трудова міграція із Галичини та Буковини за океан, переважно до Канади, але не тільки. Стала осердям цієї хвилі міграції й Велика Британія. Там першою громадою етнічних українців виявилися емігранти, які не доїхали до Америки; комусь із них не вистачило грошей, а хтось віддав перевагу роботі на британських фабриках і шахтах, а не на канадських цілинних землях. Так само «трудовою» (тобто селянською) стала масова міграція українців на російський Далекий Схід, до Маньчжурії та Середнього Сибіру. Формувалася українська діаспора у вигляді певних громад, переважно культурницька та адміністративна, в Петербурзі й Москві. У Європі з’явилася також українська політична еміграція, відомі представники якої — М. Драгоманов, С. Подолинський, С. Степняк-Кравчинський. Уже в ті часи постало питання, яке стало нагальнішим пізніше: наскільки релевантно вважати належними до діаспори студентів і докторантів, які проходять навчальний курс за межами етнічних українських земель, або ж сезонних робітників і працівників, які на рік-два виїхали в інші країни (як зробив під час першої російської революції Г. Петровський, котрий переїхав із політичних мотивів на певний час до Рура і там працював на металургійному заводі)?

І ще таке питання. У Вікіпедії (стаття Українська діаспора) Малиновий, Жовтий, Сірий і Зелений Клини названі осідками української діаспори в СРСР. Натомість у статті «Малиновий Клин» в Енциклопедії історії України термін «діаспора» відсутній, як й інші означення цих земель. Там ідеться про райони компактного проживання українців на Північному Кавказі, які українці колонізували впродовж кількох хвиль переселення. Натомість Ф. Заставний зараховує їх до східної діаспори. Жовтий Клин у Поволжі зветься «українською етнічною територією», заселення якої розпочалося ще в XVII столітті. Сірий і Зелений Клин масштабно заселялися українцями пізніше, у ХІХ — на початку ХХ століття, хоча перші переселенці з’явилися там ще в XVI столітті.

Далі, який час і які умови потрібні, щоб територія переважного розселення українців (із політичною визначеністю, до речі, — були ж Чорноморське, Азовське, Кубанське та Волзьке козацьке військо як самоврядні структури зі своєю територією та звичаєм, а протягом 1917 — 1922 рр. — Кубанська Народна Республіка та автономні структури в Сибіру й на Далекому Сході) вважалася українською етнічною територією чи бодай територією дво— чи триетнічного дифузного розселення, а не поселенським анклавом? Малиновий і Жовтий Клин заселялися українцями одночасно з Причорномор’ям та Приазов’ям, а то й дещо раніше, а на Зеленому Клині українці з’явилися значно раніше, ніж на Кубані. Наразі із усіх наведених українською етнічною територією вважають лише Кубань, де до Другої світової війни українці становили переважну більшість населення і де в добу українізації діяли українські культурно-освітні інституції та преса. Але... Кубань нині є осердям російського шовінізму, де українцями вважає себе зникома меншість, хоча кубанський «козацький» сепаратизм живий донині.

«Найдавнішою, тобто найпершою, українською діаспорою є малознані в Україні бачванські руснаки, або русини-українці Бачки та Срему. Їхня 20-тисячна громада нині живе головним чином у Бачці, Сримі (Сремі) й Славонії — регіонах сучасних Сербії та Хорватії. Це нащадки переселенців із північно-східної Пряшівщини і Закарпаття, які в середині XVIII ст., гнані злиднями та безземеллям, переселилися на Балкани». Такі відомості містяться у Вікіпедії. Але чи була це одразу ж власне українська діаспора? Навряд чи. Адже українські сюжети з’явилися там, наскільки авторові відомо зі спілкування з деякими інтелектуалами цієї субетнічної групи, лише з початку ХХ століття.

Події Першої світової війни мали наслідком вибухове зникнення аж чотирьох імперій (Російська, Австро-Угорська, Германська, Османська), не менш вибухове прискорення процесів націєтворення та утворення кількох десятків нових або відтворених незалежних держав. Одним із цих держав удалося втриматися, другим — ні, треті зберегли формальну державність на урізаному територіально просторі. До останніх належала Україна, яка до початку 1930-х мала певну, не лише формальну, автономію у складі СРСР. Процеси т. зв. українізації охопили не лише радянську Україну, а й Кубань і Зелений Клин на Тихоокеанському узбережжі. Були спроби приєднати українські землі на Далекому Сході до Української держави; Далекосхідна республіка 1920 — 1922 рр. до певної міри була українською, з різних боків фронту діяли українські формування й існували самоврядні структури, але в середині 1920-х українізація припинилася, затим українці там перетворилися із меншини на територіях дифузного розселення на діаспору.

Події 1918 — 1921 років мали наслідком новий переділ України. Останню було поділено між чотирма державами; автономія радянської України, як уже було сказано, зникла на початку 1930-х, хоча номінально УСРР залишалася «державою» у складі СРСР. Лев Троцький, один із руйнівників УНР, але водночас один із ініціаторів комуністичної «українізації» в якнайширших формах — аж до запровадження української мови в територіальних військових формуваннях, створення шкіл червоних старшин (офіцерів) та вироблення української військової термінології, — на еміграції в другій половині 1930-х писав: «Розіп’ята між чотирма державами, Україна нині посіла в долі Європи те становище, яке займала в минулому Польща». Нагадаємо, Польща в ХІХ столітті набула образного позначення «розіп’ятий Христос Європи». А тому невірним є визначення українських інтелектуалів та митців, які проживали поза межами УСРР, як діаспори. Ні Донцов, ні Теліга, ні Липа не були представниками діаспори. Проте як у цьому плані трактувати тодішнє празьке осердя українських науковців, митців та освіти? Видається, що діаспорою слід вважати його постійний склад. А як тоді щодо студентів і докторантів, які приїздили туди із українських земель на рік-два-три? І до речі, приїздять до Західної Європи й Америки зараз?

Ту обставину, що Волинь та Галичина — це українські землі (а Берестейщина — дифузні українсько-білоруські терени), було підтверджено на міжнародному рівні одразу після закінчення Першої світової війни. Так, 8 грудня 1919 року Верховна рада Антанти ухвалила «Декларацію з приводу тимчасового східного кордону Польщі», згідно з якою лінія кордону мала проходити від Неману до середньої частини річки Буг (тобто від Гродно через Брест), а далі по Бугу. Щодо Галичини, яку на той час було вже окуповано польськими військами, Антанта, не визнавши офіційно польських анексій на сході, пропонувала два варіанти: або «лінія А» — кордон проходить західніше Львова, переважно по Сяну; або «лінія Б» — дещо східніше Львова й аж до Карпат. А влітку 1920-го британський міністр закордонних справ лорд Керзон від імені Антанти остаточно визнав варіант «лінії А» східною межею Польської держави («лінія Керзона»). Інакше кажучи, всі території, що на схід від цієї лінії, стали колоніальними володіннями другої Речі Посполитої. Тож українців, які між двома світовими війнами проживали на схід від «лінії Керзона» (в тому числі на Берестейщині), не можна вважати українською діаспорою. Так само й з українцями Буковини і Закарпаття («Срібної землі»), де в 1918 — 1919 роках місцеві владні структури проголошували приєднання цих земель до Великої України і захищали цей вибір збройним шляхом.

Варто зазначити, що в ті часи й у Закерзонні існували як фрагменти українських етнічних земель, так і доволі значні землі дифузного розселення. Проте після «обміну населенням» 1944 — 1945 років між уже комуністичною на той час Польщею та УРСР, а також операції «Вісла» таких земель не залишилося: українців було депортовано або до радянської України, або на західні землі Польщі, на місце виселених німців, причому не компактно, а малими групами. Тобто українці в Польщі ще наприкінці 1940-х стали діаспорою в буквальному сенсі слова, зазнавши примусового розсіяння. А потім додалися сотні тисяч (якщо брати реальні цифри) представників новітньої трудової міграції, які працюють на постійній основі, а часом і беруть громадянство.

Українська діаспора в Америці й Австралії — це окрема тема. Зауважу лише, що з нею якнайбільшою мірою пов’язана досить складна в теоретичному і практичному сенсі проблема, а саме — поєднання об’єктивного і суб’єктивного у феномені діаспори. Адже осіб українського походження на цих двох частина світу живе приблизно втричі більше, ніж тих, хто зараховує себе до світового українства. Багато хто асимілювався (навіть у першому поколінні), дехто зараховує себе до росіян. Причому тут не було тиску з боку влади місцевих держав — процеси деукраїнізації тут відбувалися самопливом, хіба що під впливом економічних та соціальних обставин. І тиску з боку Росії не було, на відміну від країн Євросоюзу, де певна частина українських організацій дотримується промосковської політичної орієнтації, аж до підтримки агресії РФ проти України, хоч і зберігає етнофольклорні традиції. Отож маємо як теоретичні, так і передусім практичні проблеми.

Українська діаспора в Росії — теж окрема тема. За переписом населення 2002 року, коли він був науково обґрунтований і з мінімальним політичним тиском, українці перебували на третьому місці (за росіянами і татарами) — 2,9 млн, 2% населення. Було зафіксовано і понад 140 тис. козаків (донських. кубанських), серед яких певне число належало до етнічних українців. Але все одно ці дані були удвічі, а то й утричі меншими, ніж експертні оцінки: схоже, визнання себе українцем уже тоді могло стати на заваді успішній кар’єрі або якось принижувало в очах оточення (інакше з якого дива унікальна «династія космонавтів» батька й сина Романенків писалася б росіянами?). Натомість за результатами перепису 2010 року, до проведення якого було чимало претензій з боку незалежних науковців, українців залишилося 1,9 млн, що становить 1,4% загального числа населення Російської Федерації. А графа самовизначення «козак» зникла. Все це наслідок шаленого політично ангажованого асиміляційного тиску з боку влади на всіх рівнях, унаслідок чого навіть визнавати своє українське походження стає небезпечним.

Візьмімо лише один, але яскравий приклад щодо справедливості цієї тези. Нині в Росії навіть українська культурно-етнографічна діяльність є об’єктом політичних утисків, бо сама її наявність — виклик для російської імперіалістичної системи. За радянських часів, 1979 року, у Владивостоці завдяки Анатолію Крилю з’явився український хор «Горлиця». А. Криль позиціонував себе як громадський і культурний діяч Зеленого Клину. Крім керівництва хором «Горлиця», він став головою першої зареєстрованої на Далекому Сході парафії Української православної церкви Київського патріархату. І зовсім не випадково 2004 року Анатолій Криль загинув від жорстокого побиття невідомими злочинцями. А невдовзі після вбивства А. Криля діяльність УПЦ КП у Владивостоці було заборонено. Висновок один: бути свідомим українцем у РФ за правління Путіна стало смертельно небезпечно. «Хор зберігся; з вересня 2005-го керівництво ним прийняла уродженка Черкащини Лариса Москаленко. Проте нині зв’язки з Україною в хору відсутні; ще до 2014-го від спілкування з українськими журналістами чи громадянами України люди, які в українських народних костюмах співають українські пісні, ухилялися. А «профілактична робота» влади з українськими колективами — від просто бесіди до шантажу і залякування — нині є в Росії правилом. Отож відновлення активності українських організацій у Росії та зникнення остраху називати себе українцем можливі лише в разі радикальних політичних змін у цій державі.

Варто позначити, бодай ескізно, ще дві проблеми, як теоретичні, так і практичні. Що діаспора формується за етнічною ознакою — родоводом, це більш-менш зрозуміло. Хоч і тут є питання: як бути з далекими нащадками тих, хто у складі «трудової еміграції» виїхав із Галичини, Буковини чи Закарпаття (в тому числі й із українських земель, які не стали частиною Української держави) ще тоді, коли їхнє самовизначення не було і бути не могло українським — внаслідок певного запізнення українського націєтворення? А головне — як бути з неукраїнцями за суто етнічною ознакою? Скажімо, зрозуміло з Аркасами — то був зукраїнщений грецький рід (на контакт з останнім із відомих Аркасів автор цих рядків вийшов, готуючи передачу для «Радіо Свобода», 15 років тому в США; цікаво, що він теж був музикант). А як бути з генералами та полковниками УНР/ЗУНР неукраїнського походження: Бізанц, Дельвіг, Кравс, Поджіо, Сінклер, Сафонов, Кудрявцев, Ніконов, Комнін-Палеолог, Алмазов, Рябінін, Астаф’єв, Булатов, Кануков, Губер та ін., які подалися в еміграцію й більшість серед яких залишилися вірними тим прапорам, під якими вони воювали, і з їхніми нащадками? Або з родинами, в яких у перші десятиліття ХХ століття один брат був щирим українцем, а другий — запеклим русотяпом чи переконаним поляком? Можна назвати чимало таких осіб — українців за культурно-політичним самовизначенням — як «першої величини», так і «середньої», котрі мали нащадків на еміграції, куди вони втекли від червоного терору.

З іншого боку, в Росії вже пару десятиліть активно діє донбаське земляцтво, яке на наднаціональному і надгромадянському рівнях об’єднує тих, для кого Донбас — це щось інше, ніж Україна. Це земляцтво — своєрідна «діаспора народу Донбасу»; останній активно плекали РПЦ і ФСБ після приходу Путіна до влади, і, як бачимо, успішно. Чи можна вважати тих, хто ототожнює себе з «народом Донбасу», проживаючи в Росії, Білорусі, Казахстані та інших колишніх радянських республіках, нехай і маючи українське походження, українською діаспорою?

І як підсумок: в Ізраїлі є нечисленна, але досить активна група репатріантів із України, які активно обстоювали і обстоюють українські інтереси, а деякі з них навіть воювали добровольцями на Донбасі й позиціонують себе як українських націоналістів. Нечисленні представники таких поглядів були і в США за часів «холодної війни» серед емігрантів із СРСР, і в ФРН. Тут маємо реальну проблему, адже йдеться про людей, котрих можна назвати біпатридами особливого типу, а за Грушевським вони можуть претендувати на належність до українців: «Але не тільки хто природжений Українець, а також і всякий той, хто щиро хоче бути з Українцями, і почуває себе їх однодумцем і товаришем, членом українського народу, бажає працювати для його добра. Якого б не був він роду, віри чи звання — се не важно. Його воля і свідомість рішає діло». Можливо, і серед етнічних росіян, які виїхали із України на Захід, також є люди зі схожими настановами. Все це має бути осмисленим і концептуалізованим для ефективної практичної роботи.