Ніч перша

У моєму дитинстві були

три ночі,

що закарбувалися болем

і жахом

у моїй свідомості

і вплинули потім

на мій світогляд

і розуміння життя.

Софія Денисенко

Софія Денисенко (1925 — 2014)  — українська філологиня-германістка, професорка, докторка філологічних наук, академікиня Академії наук Вищої школи, нагороджена орденом Ярослава Мудрого 3-го ступеня. Народилася на Харківщині, походила з козацького роду. Після Другої світової війни й до кінця життя жила у Львові, де викладала німецьку мову в трьох університетах.

У 2002 і у 2005 роках вийшло два видання її повісті «Тіні незабутих предків» — гірка та страшна правда про дві великі кривди, вчинені комуністичною владою над українським народом — розкуркулення та Голодомор 1932 — 1933 років. На щедрій родючій українській землі люди пухли й масово помирали від голоду, до того ж їх часто ще виганяли з батьківської хати у степ, а їхню землю, реманент і худобу забирали до колгоспу. Що сама пережила маленькою дитиною, а що зібрала з розповідей своєї родини.

Нижче подаємо уривок «Перша ніч» з цієї повісті:

Прокидаюся від нестямного крику — то кричить моя мама, будячи мою старшу сестричку Маню і її шкільну подружку Катю, яка заночувала у нас по дорозі зі школи додому. Вони сплять на печі. Одночасно мама зриває мене з постелі разом з рядном, на якому ми з нею спали. Обгортаючи мене тим рядном, мама вибігає з хати, увесь час кличе дівчаток, щоб бігли за нею.

Перше, що залишилося у пам’яті на все життя, після пробудження — це червоно-оранжеве світло, що наповнює все навкруги. Те світло сліпуче горить у вікнах, то вже впав палаючий солом’яний дах. І тепер солома горить, піднявшись вогненним стовпом навколо хати. Отой стовп вогню вдарив мені у вічі, корчем пройняв все моє маленьке тільце, і я зайшлася нестримним скривдженим дитячим плачем. Багато років потім я здригалася кожного разу від уявлення того вогняного стовпа і довго після того не могла заспокоїтися.

Далі події розвивалися так: мама вибігла з хати, винесла мене у рядні — одні ніжки залишилися невкритими і обгоріли, місяць по тому не могла ходити, — і кинула у садку на землю, а сама повернулася до дівчаток. Ті пробудилися від її крику, схопилися з постелі і побігли в одних сорочечках за нею. Сінешні двері хати виходили на піддашки, з них можна було ступити прямо на подвір’я, а можна й вийти на причілок вправо чи вліво. Але вогонь бушував навколо хати, і вихід був лише один — через піддашки, і то вліво, бо хатні двері були ближче до цього кута будинку, у садок, куди і винесла мене мама. Катя побігла за нею, а Маня, перелякана зі сну, зашпорталася на порозі і впала з піддашок у двір, у полум’я. Хата стояла під горою, і подвір’я являло собою схил донизу. Отож Маня, ступивши у полум’я, що тут же збило її з ніг, упала в те тріскуче, палаюче пекло, і не залишилася лежати, а покотилася вниз, що дало їй прожити ще три дні.

Викинувши мене у рядні в садку та вивівши Катю, мама кинулася назад шукати Маню, але сил вже не було, і вона впала, знепритомнівши.

...Мама прокинулася перша від стогону та тріску ревучого вогню і простоволоса, босоніж, в одній сорочці вибігла надвір. Полум’я вдарило її по ногах, обличчю, обпекло все тіло, зайнялося волосся. Тоді вона сахнулася назад, і свідомість та материнський інстинкт наказали їй взути на ноги чоботи, щоб вивести дітей. Повернувшись у хату, мама взула чоботи, розбуджуючи нас, і поки вона двічі пробігала через вогонь, згоріло волосся, обпеклося обличчя, а чоботи вже не зберегли ніг, вони обгоріли майже до кісток.

Тим часом прибігли нарешті люди і почали гасити вогонь. Витягли Маню з догораючого полум’я і підняли маму. У Мані обгоріло все, що могло згоріти на тільці дитини. Дівчинка ледве дихала і не подавала голосу. Згодом вона опритомніла і, як та мишка у нірці, лише жалібно пищала тоненьким голоском.

Ні роки, ні життя не стерли з моєї пам’яті той жалібний, ледве чутний, наповнений неймовірним стражданням писк маленької істоти у її передсмертний час.

Мані було дванадцять рочків, вона вчилася у четвертому класі. Це була напрочуд обдарована дитина, добра душею, мала блискучу пам’ять, перша учениця в класі і незамінна мамина помічниця по господарству: доїла корову, годувала домашню живність, поралася на городі і, звичайно, доглядала мене, молодшу сестричку.

Як сталася пожежа? Це були тяжкі, страхітливі часи колективізації. 1930 рік, на Полтавщині, Шишацький район, хутір Ковердина Балка.

Усіх селян заганяли в колгоспи. Люди у розпачі не знали, що робити: хто мав корову чи коня, якесь господарство — все мусив усуспільнити, тобто віддати. У бідолашного селянина не вкладалося в голові, як це віддати те, що нажив своїм потом і кров’ю, своїми руками вивести з двору плекану скотину, вірну годувальницю корівчину, невтомного помічника, улюбленця всієї родини, вирощеного зі шматочка хлібця на долоні, рідного коника, — і поставити на чуже недбайливе око, щоб та скотина стояла голодна, вчасно непоєна і недоєна, без свого господаря, — бо вона тепер колгоспна, нічия. А як же залишити, дітей без молока, бо до нього тепер багато хазяїв, то що йти в колгосп і просити зі своєї корови кухоль молока? Почувалися спокійно і задоволено лише ті, кому нічого було віддавати до колгоспу. І скільки трагедій відбувалося на очах! Люди сходили з розуму, накладали на себе руки, не знали де подітись, бо якщо віддати, то чекає голодна смерть...

Не обійшла та біда і нашу родину. Тато був майстром по дереву, теслював, столярував. У господарстві все зробив своїми руками, Робив усе неквапливо, розсудливо, добротно. Був надзвичайно лагідною, доброю людиною. Як хто помирав на хуторі, то йшли тільки до нього. Він майстрував і домовину, і хрест, та так старанно, що рівного йому майстра не було, як і обов’язково брав активну участь у похоронах. Зроблений ним хрест ніс на цвинтар тільки він... А над його безіменною могилкою зімкнулася чорна плашка асфальту і нікому було сказати над ним добре слово та закрити очі.

Мама була протилежністю татові: енергійна, швидка в роботі, надзвичайно працьовита, доладна, красуня, на яку всі задивлялися. Мама славилася своєю майстерністю виготовляти полотно — один з найцінніших скарбів селянської родини на той час. Сіяла коноплі, вибирала, вимочувала їх у ставку, сушила, тіпала, пряла, ткала і так уміла його відбілити, що білішого і тонкішого — а це найголовніші якості полотна — не було ні в кого.

Господарство було влаштоване, доглянуте. Посаджений молодий садок. Тримали корову, свиню чи двоє свиней і всяку птицю, особливо — курей. Тато завжди кохався на курях.

На зиму заготовили всього необхідного, щоб і перезимувати, і святки зустріти, особливо всякого квасива та солива, готувати яке мама добре уміла. На горищі, в скрині в холодній хаті та коморі у мами зберігалося багато вишиваних торочок, рушників, плахот, малих хусток до запинання голови, платків з китицями та бахромою — найкращий убір для прохолодних пір року, всякої одежі, полотна.

Сорочки і рушники мама вишивала сама. Які то були узори! Ще недавно у мене зберігалася одна така полотняна, вишита вирізуванням чорною та синьою заполоччю сорочка та декілька рушників. Недавно я все те віддала до погорілого музею Тараса Шевченка в його рідному селі.

Батьків записали середняками — найманих робітників у господарстві не тримали, великих маєтків теж не мали, і після тяжких переживань та гірких роздумів вони таки вступили до колгоспу. А щоб не віддати корову, вирішили продати її. Так і зробили.

Проте тато не переніс ту гірку годину і почав забалакуватися. Бачили: так далі не можна, треба їхати до лікарні лікуватися, і тато поїхав у Полтаву, за сімдесят кілометрів від Ковердиної Балки. Вдома залишилася тридцятисемилітня мама з дітьми і «грошима за корову». Насправді ніяких грошей не було, корову погнали в Полтаву, гроші ще не одержали.

Це все не могло залишитися поза увагою найближчих сусідів, по-хуторянському їх називали Ісакови, колись дід їхній звався таким дивним для цієї місцевості ім’ям, Ісак, — Грицька і Митрофана. Вони були членами комітету незаможників, скорочено комнезаможу, відданого стража комуністичної перебудови села, голота до останнього коліна. Ніколи не господарювали, грали в карти, крутили цигарки та поглядали зажерливими очима на таких трударів, як батьки. А тепер пішли в активісти і взялися заганяти людей до колгоспу, щоб і собі поживитися чужим.

Загальне напруження посилювалося ще й «класовим сознанием» — знищити куркуля як клас, вирвати з корінням!

Хоч батьки числилися ніби середняками, та на думку комнезаможу, не поспішали проводити в життя лінію комуністичної партії, підтримують куркулів, а тому заслуговують і їхньої долі. Цьому була ще одна вагома підстава: мама походила з далеко знаного роду тих вільних полтавських козаків, які не знали кріпацтва, Водяників. Ці вже були дійсно куркулі — «кровопийці». Мамин батько, а мій дід, Іван Дмитрович Водяник, перед революцією тяжкою працею усієї родини, а мав шестеро синів, своєю кмітливістю та талантом господарювати докупився до ста десятин землі. Це, мабуть, результати столипінської реформи, в степових районах України. Родина тата теж була близька до них, з тих самих полтавських козаків, але мала лише сорок десятин землі.

Як розповідала мама, потім з’ясувалося, а на хуторі дуже швидко все таємне стає явним, Ісакови вирішили дістатися до тих «коров’ячих грошей», а заодно і погребтися в куркульських маєтках, тим більше, що батька вдома не було.

Хата була збудована всього три роки тому, і ще не встигли обшалювати дах, отож, на горище можна було легко вилізти знадвору. Це і використали грабіжники. План був такий: залізти на горище, звідти спуститися у сіни, а потім у кімнату, і, знищивши сім’ю, заволодіти грішми та усім іншим. Глухої ночі 12 грудня 1930 року, пробравшись на горище, черкнули сірник, не втримали в руках, сірник упав на підлогу, де лежало пір’я — у хаті росте дві дівчини, потрібні подушки на посаг, так велося в усіх селянських подвір’ях — воно й загорілося. Побачивши вогонь, ті нелюди не пробували погасити його, а швиденько забралися геть. Хай горять куркулі! Туди їм і дорога!

І коли вже згорів дах та упав полум’ям кругом хати, і мама борсалася у вогні, а Маня конала у ньому, вони першими прибігли «на пожежу».