Що не так із вищою освітою

Чому зразок тексту для пробного ЗНО з української мови та літератури збурив соціальні мережі

Цього року Міносвіти включило у програму пробного ЗНО з української мови та літератури фрагмент статті Дмитра Семенова «Українська вища освіта — мертва. Тримайтесь від неї подалі» , який був опублікований ще у 2016 році. Тоді публікацію переглянуло щонайменше пів мільйона людей і передрукували різні ЗМІ. І на цьому скінчилося. Але тепер (до слова, без погодження з автором) фрагмент публікації протиставили тексту Мирослави Ґонґадзе про важливість освіти. І якщо випускники у переважній своїй частині поставилися до цього завдання без особливої уваги, то академічна і педагогічна спільноти вибухнули емоціями. Одні критикували текст і висловлювали своє непогодження з автором, інші вказували на те, що така ситуація нагадує фейковість української вищої освіти. Та насправді річ не стільки у поверховості тексту чи «мертвості» вищої освіти, як у тому, хто і для чого підсунув його у зошит із пробного ЗНО, каже перший проректор  Донецького національного університету імені Василя Стуса Тетяна НАГОРНЯК. Адже назвати це випадковістю, неуважністю, некомпетентністю наразі не доводиться.

— Сам автор визнає, що частину висловлених думок він уже переосмислив і змінив своє ставлення. І, якщо зараз коментувати його текст, то певне зерно правди у ньому є, але є і водночас позиції, з яким я категорично не згодна. Я поділяю думку, що інтернет усе змінив. Це правда. Вища освіта має підлаштовуватися під сучасні умови й ми вже не будемо такі, як до пандемії. Якщо ми хочемо залишатися освітньою установою, то якість освіти і випускник освітньої програми з його результатами навчання і компетентостями як наш продукт діяльності має бути конкурентоздатним висококласним спеціалістом, інтегрованим до суспільства. Тому сьогодні на порядку денному ЗВО, зокрема і нашого, стоїть завдання розробки стратегії цифровізації освіти. Ми маємо використовувати змішаний формат навчання: лекції в он-лайні, але практикуми, лабораторні, наукові дослідження, командотворчі та проєктні зустрічі мають відбуватися в аудиторії чи інших реальних просторах. То має бути живе спілкування.

Категорично не погоджуюся з автором у тому, що 90% всієї освіти, яку надає університет, проходить через запам’ятовування. Це не так, бо запам’ятати це одне, а змогти використати, застосувати — інше. Знання здобувача про те, в якій книжці слід оперативно знайти формулу, алгоритм, інформацію — це вже пів справи. Але друга половина — це пам’ять їх практичного застосування, бо формула — це лише один із інструментів для розв’язання реального кейса, наприклад, для політолога, економіста, фінансиста, міжнародника. Тобто якщо тебе просять спрогнозувати вибори чи падіння національної валюти, фахівець має розуміти, якими інструментами це можна зробити і які тенденції — чинники прогнозного фону впливатимуть на цифру, що він отримає за формулою. Сенсу запам’ятовувати саму формулу аж нуль. Найкращим навчанням є те, що відбувається через дослідження, а не через просте запам’ятовування. І провідним ЗВО України є чим пишатися. Наша співпраця з бізнесом, владою і низкою ГО це теж доводить. Наші конкурсні наукові роботи студентів, що оцінені призовими позиціями, теж тому доказ. Їх предметом часто стає вирішення конкретних прикладних задач.

І другий момент, з яким я не згодна, що всі викладачі діляться на два типи: «святі меценати» і «лузери». Якби автор мав практичний досвід роботи у вищій освіті чи керував би власною командою, то розумів би, що кардинально розділяти людей на добрих і поганих, світлих і темних не вдасться.

Незалежно від того, школа це, університет, партія, парламент, уряд, корпорація чи маленька фірма — будь-яку команду формує чотири типи людей. Перші — це стажери, які приходять, щоб подивитися на ймовірні соціальні ліфти, колектив і матеріальні/нематеріальні можливості. Іноді такі «стажери» з прискіпливим поглядом зовнішньої оцінки, хоча самі є членами колективу, можуть працювати на одному місці 30 років і постійно критикувати. Другі — це «молода кров», у яких палають очі, які хочуть навчатися і навіть не здогадуються, що вони теж нас навчають, бо мають сучасний набір інструментів і мотивацій. Утримати таких людей і стати їм корисними наставниками після того, як вони тебе переростуть — це мудрість  керівника. Третя категорія — це командні гравці, мотивовані фахівці, експерти-практики — кадрове ядро команди, її двигун. Берегти їх і розвивати — завдання кожного управлінця. Працювати разом з другими і третіми, умовно, то — професійне щастя. Четверта — найбільш болюча  для мене, бо це прекрасні фахівці, проте демотивовані, фактично внутрішньо звільнені люди, які не вірять у покращення системи вищої освіти, які розчарувалися у керівниках, іноді в собі, які не можуть запалити інші серця, бо самі не горять. Тому текст пана Семенова я б назвала досить поверховим.

«ЗА ОСТАННІ 5 РОКІВ ОСВІТНЯ МІГРАЦІЯ ЗБІЛЬШИЛАСЯ НА 130%»

— Але чому він потрапив у пробне ЗНО? До того ж у ЗНО з української мови і літератури, яке є наймасовішим?

— Спочатку спростили процедуру ДПА, тепер ЗНО стало добровільним, у пробному тестуванні текст «про мертву вищу освіту» — такі кроки, як на мене, це ланцюжок послідовних дій антидержавної позиції осіб, які мають бути далекоглядними і соціально відповідальними. Різними шляхами ми приходимо до того, що перетворюємо державу на донора для інших країн. І в першу чергу прикордонних, де агресивна зовнішня політика, передусім освітня, яка призводить до того, що за останні 5 років освітня міграція збільшилася на 130%. До прикладу Польща вже сьогодні офіційно заявляє, що вони приймають студентів без ЗНО та орієнтовані на український ринок.  Паралельно з тим, ми маємо приклади, коли наші вступники, які не проходять до нас у магістратуру, абсолютно спокійно закінчують польські освітні магістерські програми.

Ми маємо інтегруватися до європейського простору освіти, маємо переймати кращі практики, імплементувати принципи ЄПВО, зберігаючи свою аутентику і кращі традиції. Виграє завжди той, хто не тільки вчиться на помилках й успіхах інших, але й той, хто зберігає та розвиває себе. Наша вища освіта має прекрасний бекграунд з кращими практиками небайдужості до здобувача та підготовки якісних кадрів для світу. Так, вони мають адаптуватися до сьогоднішніх умов, до принципів європейської вищої освіти, і почати краще з локальних систем забезпечення якості вищої освіти, відповідаючи чесно собі на 4 питання: хто навчає, кого навчаємо, чому і як?

— Власне, до теми освітньої міграції. Як і що треба зробити, щоб наша освіта стала мотивацією залишатися в Україні — навчатися, жити і працювати?

— У листопаді минулого року я місяць стажувалася у Варшавському і Ягеллонському університетах. До освітніх мігрантів у Польщі ставляться не так зверхньо, як до трудових, бо вони платять гроші і фактично утримують університети, у той час, як поляки їдуть навчатися у західніші університети. Направду сказати, якість освіти у Польщі теж різна і викладачі є різні. Я бачила прекрасні приватні заклади з модерновою практичною підготовкою, і брендові університети, викладачі яких, чесно кажучи, значно поступаються викладачам наших закладів. Рентабельність освітніх програм, що для нас сьогодні є важливим маркетинговим чинником освітньої діяльності в умовах формульного фінансування та індикативної собівартості, польський освітній ринок поки не хвилює.

У цьому контексті, боюся, що зараз ми отримаємо ще один демотиваційний чинник. Відповідна постанова КМУ призведе до підняття вартості навчання в українських ЗВО. Для розуміння: верхня межа індикативної собівартості — це оплата року навчання контрактниками, які навчаються на бакалаврських освітніх програмах, яка формується як сума трьох середніх місячних зарплат у регіоні, де розташований заклад. Якщо взяти Вінниччину, то середня зарплата у нас становить 10300 грн, рік навчання — це 30900 грн. Відповідно за чотири роки бакалаврату будемо мати понад 120 тисяч гривень. І це у той час, як навчання у Варшавському університеті це 80 тисяч.

— Можливо, не всім варто здобувати вищу освіту, особливо вступати до магістратури без мотивації. Іноді складається враження, що замість того, щоб створювати дієздатних професіоналів, вища освіта б’ється за кількість студентів та університетів на душу населення. Для чого це перевантаження наукою тих, кому вона не потрібна?

— Тут справді є питання. Але я можу говорити про Стусівський університет і останнім часом спостерігається тенденція, коли до нашої магістратури вступають у більшості студенти з інших вишів, а не тільки наші бакалаври. Цей дедалі вищий відсоток — показник довіри, який ми цінуємо. Є програми, де навчаються 100% здобувачів — випускників інших ЗВО. Йдеться про «спеціальні програми для спеціальних людей», як я називаю підготовку магістрів ДонНУ з публічного управління, менеджменту судової охорони, МБА, аспірантів — практиків, які свідомо приходять для наукової підготовки та написання дисертації за тими кейсами, що вже напрацювали у своїй професійній сфері. Тобто на таких програмах ми формуємо освітній продукт під конкретних людей відповідно до запиту ринку і спеціалізації.

Що стосується наукових аспірантських програм, то число іноземців серед наших аспірантів і докторантів зростає. Через це ми змушені перейти на англійську мову викладання. І більшість дисциплін в аспірантурі зараз викладається англійською мовою. Наші аспіранти є слухачами модулів у європейських університетах, результати яких ми перезараховуємо і трансформуємо в результати наукових експериментів. Більше того, ми маємо на окремих ОНП практику подвійного наукового керівництва аспірантами і докторантами, коли один керівник — це професор з України, а другий — з європейського університету. Так, ми приймаємо на роботу зарубіжних викладачів. І це нам дозволяє випускати кандидата наук чи доктора філософії, не відірваного від європейської мережі дослідників, а активного її учасника. Тобто ми нікого за вуха не тягнемо. Не всім, як ви і питали, судилося займатися наукою. Це, дійсно, штучний продукт. Адже наукою треба займатися або не займатися нею взагалі.

ОПТИМІЗАЦІЯ ЗАКЛАДІВ ВИЩОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ — НЕМИНУЧА

— Але не у всіх так. Власне, вишів «розмножилося» скільки, що окремі не тягнуть навіть на порядну сільську школу. Як ви оцінюєте таку ситуацію і чим це загрожує?

— Якщо повертатися до питання, що робить вищу освіту «мертвою», то питання відсутності достатньої критичної маси студентів і дослідників, гідної експериментальної бази для досліджень та умовність профілю ЗВО — це одна з першочергових причин. Пропоную статистику для порівняння: у Канаді на сьогодні 93 заклади вищої освіти, де навчаються 2 млн осіб, у Києві — 96 вишів і навчаються там 370 тисяч. Фінляндія — 14 закладів вищої освіти, а у Вінниці — 23. А у Кропивницькому взагалі 9 закладів вищої освіти, які навчають загалом 8 тисяч студентів, це менше ніж по тисячі студентів на один виш. Тому на часі — оптимізація. Естонія, наприклад, за останні 5 років скоротила кількість закладів вищої освіти з 41 до 29. Талліннський університет об’єднав 8 закладів вищої освіти. Оптимізація закладів вищої освіти в Україні — це неминучий процес. Проте українські виші до цього не готові. А питання про критичну масу дослідників, студентів, відсутність лабораторної бази для них навіть не стоїть.

Друге питання — це галузеві заклади. Донецький університет не випускає педагогів чи аграріїв, бо ми не педагогічний і не аграрний університет, але чому тоді педагогічний університет випускає юристів? Торговельно-економічний випускає філологів, а аграрний — держслужбовців і юристів. Та найбільше я була здивована, коли дізналася, що в університеті Поплавського хореографію дають заочно. Це як?

Та водночас на цьому «полі» є флагмани, які попри все тримають планку і бережуть репутацію. Наприклад, Сумський державний університет, сумський аграрний, Львівська політехніка, Український католицький університет — це ті заклади вищої освіти, які на фоні всі оцих незрозумілостей підіймають рівень наших досліджень у науковометричних базах, демонструють показники диверсифікації джерел фінансування, демонструють прекрасні приклади якості. Тому назвати вищу освіти в Україні «мертвою» не можна, поки діють такі потужні центри лідерської позиції якості.

«СУЧАСНИЙ УНІВЕРСИТЕТ — ЦЕ СВОГО РОДУ БІЗНЕС-СТРУКТУРА, НАДАВАЧ ПОСЛУГ З ЧІТКИМИ КРИТЕРІЯМИ ОЦІНКИ ЯКОСТІ РОБОТИ»

— Якщо підсумувати, то які першочергові завдання треба поставити перед вищою освітою, щоб «оживити» і «підсилити»? Як цього можна досягти?

— По-перше, вища освіта України повинна мати стратегію свого розвитку. Вона напрацьовується академічною спільнотою, разом із Міносвіти та Національним агентством якості вищої освіти, Державною службою якості. В останні роки ця тріада напрацювала кілька корисних документів. Вийшов професійний стандарт викладача. Прийняті зміни до закону України «Про вищу освіту». Затверджено, що у контракті ректора будуть чіткі КРІ, це те, що ми започаткували в університеті ще чотири роки тому. Адже сучасний університет — це свого роду бізнес-структура, надавач послуг з чіткими критеріями оцінки якості роботи (кількість наукових робіт, кількість контингенту, кількість фахівців з науковим ступенем, інвестиції, додаткові освітні послуги тощо). Щойно вийшли вимоги до затвердження міждисциплінарних програм. Усе це правильні і потрібні кроки. Але для того, щоб система була дієздатною, усі мають працювати як один механізм — і міністерство, і НАЗЯВО, і академічна спільнота. Одна справа затвердити, а інша — зрозуміти важливість і реалізувати.

На превеликий жаль, зараз ще багато неузгоджених моментів у національному законодавстві, що стримують реальну фінансову автономію ЗВО, наприклад, оптимізація ЗВО майже не рухається, а репутація вищої освіти нівелюється. І час тут грає не на користь, бо конкуренція за сильних і розумних дітей зростає. За нинішніх карантинних обставин вони спокійно можуть втупити до польського закладу і, не виїжджаючи із Вінниці, навчатися закордоном. А якщо пандемія буде тривати, то навіть закінчити його і отримати диплом, залишаючись удома.

Університет має ставати підприємливим, креативним простором зростання якісних кадрів для національної і світової економіки, цінністю/соціальним благом, що дає сигнальну функцію про готовність виховувати нову генерацію фахівців — масштабних особистостей з широкими соціальними скілами та потужним набором спеціальних (фахових) знань.

Що не так із вищою освітою

Що не так із вищою освітою

Чому зразок тексту для пробного ЗНО з української мови та літератури збурив соціальні мережі

Цього року Міносвіти включило у програму пробного ЗНО з української мови та літератури фрагмент статті Дмитра Семенова «Українська вища освіта — мертва. Тримайтесь від неї подалі» , який був опублікований ще у 2016 році. Тоді публікацію переглянуло щонайменше пів мільйона людей і передрукували різні ЗМІ. І на цьому скінчилося. Але тепер (до слова, без погодження з автором) фрагмент публікації протиставили тексту Мирослави Ґонґадзе про важливість освіти. І якщо випускники у переважній своїй частині поставилися до цього завдання без особливої уваги, то академічна і педагогічна спільноти вибухнули емоціями. Одні критикували текст і висловлювали своє непогодження з автором, інші вказували на те, що така ситуація нагадує фейковість української вищої освіти. Та насправді річ не стільки у поверховості тексту чи «мертвості» вищої освіти, як у тому, хто і для чого підсунув його у зошит із пробного ЗНО, каже перший проректор  Донецького національного університету імені Василя Стуса Тетяна НАГОРНЯК. Адже назвати це випадковістю, неуважністю, некомпетентністю наразі не доводиться.

— Сам автор визнає, що частину висловлених думок він уже переосмислив і змінив своє ставлення. І, якщо зараз коментувати його текст, то певне зерно правди у ньому є, але є і водночас позиції, з яким я категорично не згодна. Я поділяю думку, що інтернет усе змінив. Це правда. Вища освіта має підлаштовуватися під сучасні умови й ми вже не будемо такі, як до пандемії. Якщо ми хочемо залишатися освітньою установою, то якість освіти і випускник освітньої програми з його результатами навчання і компетентостями як наш продукт діяльності має бути конкурентоздатним висококласним спеціалістом, інтегрованим до суспільства. Тому сьогодні на порядку денному ЗВО, зокрема і нашого, стоїть завдання розробки стратегії цифровізації освіти. Ми маємо використовувати змішаний формат навчання: лекції в он-лайні, але практикуми, лабораторні, наукові дослідження, командотворчі та проєктні зустрічі мають відбуватися в аудиторії чи інших реальних просторах. То має бути живе спілкування.

Категорично не погоджуюся з автором у тому, що 90% всієї освіти, яку надає університет, проходить через запам’ятовування. Це не так, бо запам’ятати це одне, а змогти використати, застосувати — інше. Знання здобувача про те, в якій книжці слід оперативно знайти формулу, алгоритм, інформацію — це вже пів справи. Але друга половина — це пам’ять їх практичного застосування, бо формула — це лише один із інструментів для розв’язання реального кейса, наприклад, для політолога, економіста, фінансиста, міжнародника. Тобто якщо тебе просять спрогнозувати вибори чи падіння національної валюти, фахівець має розуміти, якими інструментами це можна зробити і які тенденції — чинники прогнозного фону впливатимуть на цифру, що він отримає за формулою. Сенсу запам’ятовувати саму формулу аж нуль. Найкращим навчанням є те, що відбувається через дослідження, а не через просте запам’ятовування. І провідним ЗВО України є чим пишатися. Наша співпраця з бізнесом, владою і низкою ГО це теж доводить. Наші конкурсні наукові роботи студентів, що оцінені призовими позиціями, теж тому доказ. Їх предметом часто стає вирішення конкретних прикладних задач.

І другий момент, з яким я не згодна, що всі викладачі діляться на два типи: «святі меценати» і «лузери». Якби автор мав практичний досвід роботи у вищій освіті чи керував би власною командою, то розумів би, що кардинально розділяти людей на добрих і поганих, світлих і темних не вдасться.

Незалежно від того, школа це, університет, партія, парламент, уряд, корпорація чи маленька фірма — будь-яку команду формує чотири типи людей. Перші — це стажери, які приходять, щоб подивитися на ймовірні соціальні ліфти, колектив і матеріальні/нематеріальні можливості. Іноді такі «стажери» з прискіпливим поглядом зовнішньої оцінки, хоча самі є членами колективу, можуть працювати на одному місці 30 років і постійно критикувати. Другі — це «молода кров», у яких палають очі, які хочуть навчатися і навіть не здогадуються, що вони теж нас навчають, бо мають сучасний набір інструментів і мотивацій. Утримати таких людей і стати їм корисними наставниками після того, як вони тебе переростуть — це мудрість  керівника. Третя категорія — це командні гравці, мотивовані фахівці, експерти-практики — кадрове ядро команди, її двигун. Берегти їх і розвивати — завдання кожного управлінця. Працювати разом з другими і третіми, умовно, то — професійне щастя. Четверта — найбільш болюча  для мене, бо це прекрасні фахівці, проте демотивовані, фактично внутрішньо звільнені люди, які не вірять у покращення системи вищої освіти, які розчарувалися у керівниках, іноді в собі, які не можуть запалити інші серця, бо самі не горять. Тому текст пана Семенова я б назвала досить поверховим.

«ЗА ОСТАННІ 5 РОКІВ ОСВІТНЯ МІГРАЦІЯ ЗБІЛЬШИЛАСЯ НА 130%»

— Але чому він потрапив у пробне ЗНО? До того ж у ЗНО з української мови і літератури, яке є наймасовішим?

— Спочатку спростили процедуру ДПА, тепер ЗНО стало добровільним, у пробному тестуванні текст «про мертву вищу освіту» — такі кроки, як на мене, це ланцюжок послідовних дій антидержавної позиції осіб, які мають бути далекоглядними і соціально відповідальними. Різними шляхами ми приходимо до того, що перетворюємо державу на донора для інших країн. І в першу чергу прикордонних, де агресивна зовнішня політика, передусім освітня, яка призводить до того, що за останні 5 років освітня міграція збільшилася на 130%. До прикладу Польща вже сьогодні офіційно заявляє, що вони приймають студентів без ЗНО та орієнтовані на український ринок.  Паралельно з тим, ми маємо приклади, коли наші вступники, які не проходять до нас у магістратуру, абсолютно спокійно закінчують польські освітні магістерські програми.

Ми маємо інтегруватися до європейського простору освіти, маємо переймати кращі практики, імплементувати принципи ЄПВО, зберігаючи свою аутентику і кращі традиції. Виграє завжди той, хто не тільки вчиться на помилках й успіхах інших, але й той, хто зберігає та розвиває себе. Наша вища освіта має прекрасний бекграунд з кращими практиками небайдужості до здобувача та підготовки якісних кадрів для світу. Так, вони мають адаптуватися до сьогоднішніх умов, до принципів європейської вищої освіти, і почати краще з локальних систем забезпечення якості вищої освіти, відповідаючи чесно собі на 4 питання: хто навчає, кого навчаємо, чому і як?

— Власне, до теми освітньої міграції. Як і що треба зробити, щоб наша освіта стала мотивацією залишатися в Україні — навчатися, жити і працювати?

— У листопаді минулого року я місяць стажувалася у Варшавському і Ягеллонському університетах. До освітніх мігрантів у Польщі ставляться не так зверхньо, як до трудових, бо вони платять гроші і фактично утримують університети, у той час, як поляки їдуть навчатися у західніші університети. Направду сказати, якість освіти у Польщі теж різна і викладачі є різні. Я бачила прекрасні приватні заклади з модерновою практичною підготовкою, і брендові університети, викладачі яких, чесно кажучи, значно поступаються викладачам наших закладів. Рентабельність освітніх програм, що для нас сьогодні є важливим маркетинговим чинником освітньої діяльності в умовах формульного фінансування та індикативної собівартості, польський освітній ринок поки не хвилює.

У цьому контексті, боюся, що зараз ми отримаємо ще один демотиваційний чинник. Відповідна постанова КМУ призведе до підняття вартості навчання в українських ЗВО. Для розуміння: верхня межа індикативної собівартості — це оплата року навчання контрактниками, які навчаються на бакалаврських освітніх програмах, яка формується як сума трьох середніх місячних зарплат у регіоні, де розташований заклад. Якщо взяти Вінниччину, то середня зарплата у нас становить 10300 грн, рік навчання — це 30900 грн. Відповідно за чотири роки бакалаврату будемо мати понад 120 тисяч гривень. І це у той час, як навчання у Варшавському університеті це 80 тисяч.

— Можливо, не всім варто здобувати вищу освіту, особливо вступати до магістратури без мотивації. Іноді складається враження, що замість того, щоб створювати дієздатних професіоналів, вища освіта б’ється за кількість студентів та університетів на душу населення. Для чого це перевантаження наукою тих, кому вона не потрібна?

— Тут справді є питання. Але я можу говорити про Стусівський університет і останнім часом спостерігається тенденція, коли до нашої магістратури вступають у більшості студенти з інших вишів, а не тільки наші бакалаври. Цей дедалі вищий відсоток — показник довіри, який ми цінуємо. Є програми, де навчаються 100% здобувачів — випускників інших ЗВО. Йдеться про «спеціальні програми для спеціальних людей», як я називаю підготовку магістрів ДонНУ з публічного управління, менеджменту судової охорони, МБА, аспірантів — практиків, які свідомо приходять для наукової підготовки та написання дисертації за тими кейсами, що вже напрацювали у своїй професійній сфері. Тобто на таких програмах ми формуємо освітній продукт під конкретних людей відповідно до запиту ринку і спеціалізації.

Що стосується наукових аспірантських програм, то число іноземців серед наших аспірантів і докторантів зростає. Через це ми змушені перейти на англійську мову викладання. І більшість дисциплін в аспірантурі зараз викладається англійською мовою. Наші аспіранти є слухачами модулів у європейських університетах, результати яких ми перезараховуємо і трансформуємо в результати наукових експериментів. Більше того, ми маємо на окремих ОНП практику подвійного наукового керівництва аспірантами і докторантами, коли один керівник — це професор з України, а другий — з європейського університету. Так, ми приймаємо на роботу зарубіжних викладачів. І це нам дозволяє випускати кандидата наук чи доктора філософії, не відірваного від європейської мережі дослідників, а активного її учасника. Тобто ми нікого за вуха не тягнемо. Не всім, як ви і питали, судилося займатися наукою. Це, дійсно, штучний продукт. Адже наукою треба займатися або не займатися нею взагалі.

ОПТИМІЗАЦІЯ ЗАКЛАДІВ ВИЩОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ — НЕМИНУЧА

— Але не у всіх так. Власне, вишів «розмножилося» скільки, що окремі не тягнуть навіть на порядну сільську школу. Як ви оцінюєте таку ситуацію і чим це загрожує?

— Якщо повертатися до питання, що робить вищу освіту «мертвою», то питання відсутності достатньої критичної маси студентів і дослідників, гідної експериментальної бази для досліджень та умовність профілю ЗВО — це одна з першочергових причин. Пропоную статистику для порівняння: у Канаді на сьогодні 93 заклади вищої освіти, де навчаються 2 млн осіб, у Києві — 96 вишів і навчаються там 370 тисяч. Фінляндія — 14 закладів вищої освіти, а у Вінниці — 23. А у Кропивницькому взагалі 9 закладів вищої освіти, які навчають загалом 8 тисяч студентів, це менше ніж по тисячі студентів на один виш. Тому на часі — оптимізація. Естонія, наприклад, за останні 5 років скоротила кількість закладів вищої освіти з 41 до 29. Талліннський університет об’єднав 8 закладів вищої освіти. Оптимізація закладів вищої освіти в Україні — це неминучий процес. Проте українські виші до цього не готові. А питання про критичну масу дослідників, студентів, відсутність лабораторної бази для них навіть не стоїть.

Друге питання — це галузеві заклади. Донецький університет не випускає педагогів чи аграріїв, бо ми не педагогічний і не аграрний університет, але чому тоді педагогічний університет випускає юристів? Торговельно-економічний випускає філологів, а аграрний — держслужбовців і юристів. Та найбільше я була здивована, коли дізналася, що в університеті Поплавського хореографію дають заочно. Це як?

Та водночас на цьому «полі» є флагмани, які попри все тримають планку і бережуть репутацію. Наприклад, Сумський державний університет, сумський аграрний, Львівська політехніка, Український католицький університет — це ті заклади вищої освіти, які на фоні всі оцих незрозумілостей підіймають рівень наших досліджень у науковометричних базах, демонструють показники диверсифікації джерел фінансування, демонструють прекрасні приклади якості. Тому назвати вищу освіти в Україні «мертвою» не можна, поки діють такі потужні центри лідерської позиції якості.

«СУЧАСНИЙ УНІВЕРСИТЕТ — ЦЕ СВОГО РОДУ БІЗНЕС-СТРУКТУРА, НАДАВАЧ ПОСЛУГ З ЧІТКИМИ КРИТЕРІЯМИ ОЦІНКИ ЯКОСТІ РОБОТИ»

— Якщо підсумувати, то які першочергові завдання треба поставити перед вищою освітою, щоб «оживити» і «підсилити»? Як цього можна досягти?

— По-перше, вища освіта України повинна мати стратегію свого розвитку. Вона напрацьовується академічною спільнотою, разом із Міносвіти та Національним агентством якості вищої освіти, Державною службою якості. В останні роки ця тріада напрацювала кілька корисних документів. Вийшов професійний стандарт викладача. Прийняті зміни до закону України «Про вищу освіту». Затверджено, що у контракті ректора будуть чіткі КРІ, це те, що ми започаткували в університеті ще чотири роки тому. Адже сучасний університет — це свого роду бізнес-структура, надавач послуг з чіткими критеріями оцінки якості роботи (кількість наукових робіт, кількість контингенту, кількість фахівців з науковим ступенем, інвестиції, додаткові освітні послуги тощо). Щойно вийшли вимоги до затвердження міждисциплінарних програм. Усе це правильні і потрібні кроки. Але для того, щоб система була дієздатною, усі мають працювати як один механізм — і міністерство, і НАЗЯВО, і академічна спільнота. Одна справа затвердити, а інша — зрозуміти важливість і реалізувати.

На превеликий жаль, зараз ще багато неузгоджених моментів у національному законодавстві, що стримують реальну фінансову автономію ЗВО, наприклад, оптимізація ЗВО майже не рухається, а репутація вищої освіти нівелюється. І час тут грає не на користь, бо конкуренція за сильних і розумних дітей зростає. За нинішніх карантинних обставин вони спокійно можуть втупити до польського закладу і, не виїжджаючи із Вінниці, навчатися закордоном. А якщо пандемія буде тривати, то навіть закінчити його і отримати диплом, залишаючись удома.

Університет має ставати підприємливим, креативним простором зростання якісних кадрів для національної і світової економіки, цінністю/соціальним благом, що дає сигнальну функцію про готовність виховувати нову генерацію фахівців — масштабних особистостей з широкими соціальними скілами та потужним набором спеціальних (фахових) знань.