Державність, яка не захистила кримських татар від геноциду

Виповнилося 100 років від дня проголошення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки

Сто років тому, 18 жовтня 1921 року, Володимир Ленін підписав Декрет «Про Кримську Автономну Радянську Соціалістичну Республіку». У такому вигляді вона проіснувала до 1945 року, коли після депортації кримськотатарського народу була ліквідована, а Крим отримав статус області. У квітні 1954 року Кримську область передано зі складу РСФСР до Української Радянської Соціалістичної Республіки. 12 лютого 1991 року КримАРСР була відновлена в складі УРСР за рішенням Кримського референдуму1991 року, хоч не проіснувала й місяця, і 24 лютого, всупереч рішенню кримчан, на референдумі була перетворена в не передбачену жодним законом Республіку Крим у складі незалежної держави Україна, пізніше перетворену на Автономну Республіку Крим, яка за міжнародним правом існує і досі в складі України, але є тимчасово окупованою Росією територією. 

У РОСІЯН НЕ БУЛО ПОВНОЇ ПЕРЕМОГИ В ГРОМАДЯНСЬКІЙ ВІЙНІ...

Настав час поговорити про значення подій столітньої давності в історії півострова у світлі загроз нинішнього часу. Як виявляється, оцінки російських політиків і експертів значно розходяться з об’єктивними висновками зі 100-літньої історії, яких дійшли українські історики.

Так, голова Ради Федерації Росії Валентина Матвієнко привітала чомусь лише керівників Криму Сергія Аксьонова та Володимира Константинова зі 100-річчям КримАРСР. Вона поєднує створення автономії виключно з інтересами росіян Криму: «Настільки значуща подія представляє чудову можливість згадати славну історію республіки, підбити підсумки і намітити плани на майбутнє. Крим вносить вагомий внесок у вирішення загальнонаціональних завдань і зміцнення економічного потенціалу нашої країни, зміцнення єдності народів Росії... Республіка Крим динамічно розвивається...»

Зі свого боку російський глава Криму Сергій Аксьонов на своїй сторінці у «Фейсбук» пише, що «рішення про створення автономії приймалося на тлі важких наслідків громадянської війни. І треба сказати, що це рішення виявилося оптимальним. Воно відповідало історичним, географічним, етнокультурним особливостям багатонаціонального Криму. Республіка увійшла до складу РСФСР, а державними мовами були оголошені російська і кримськотатарська. Події вікової давнини ще раз нагадують нам про спадкоємність вітчизняної історії, про важливість збереження історичної пам’яті, про єдність народів Криму, засновану на загальних цілях і цінностях, на взаємній повазі й любові до рідної землі. Невипадково події 1921 року луною відгукнулися в січні 1991-го, коли кримчани під час першого в історії СРСР референдуму одностайно проголосували за відновлення Кримської автономії в складі Союзу. Це стало першим кроком на шляху до повернення Криму додому, в Росію».

Їхні опоненти не згодні з тим, що «історія — республіка славна», а також з твердженням про «єдність» Криму. Кримський історик, кандидат історичних наук Сергій ГРОМЕНКО на ток-шоу в ефірі сайта Крим.Реалії сказав, що в Росії єдиного плану створення державності в Криму не було. Вона створювалася стихійно. «Ще в листопаді 1917 року в Севастополі було організовано радянські органи влади, потім вони після кривавої громадянської війни, в січні 1918-го, захопили весь Крим і вже в березні проголосили Радянську соціалістичну республіку «Таврида». Можна сказати, що в 1921 році експерименти закінчилися і відбувся перехід від хаосу до унормованого радянського будівництва. Було проголошено автономію зі своєю конституцією, яка потім двічі змінювалася, з особливим ставленням і двомовністю — все тому, що, хоч як дивно це звучить, радянська влада не повністю виграла громадянську війну. Вона перемогла основних противників, але більшість населення вельми двоїсто до неї ставилося. Так, що 1921 рік став роком великих поступок радянської влади скореному населенню: взяти хоча б НЕП, коли дозволили торгівлю і приватну власність. Тому ж і почалося національне будівництво».

Сергій Громенко підкреслює, що кримська автономія 1921 року була фактично орієнтована на кримських татар, а не на росіян, як це зараз роблять вигляд.  Історик твердить: «З одного боку, були національні республіки у складі СРСР, а з іншого, менші народи і нації, що не досягли міжнародного визнання, але мали політичні структури, як кримські татари, врешті отримали свої національні автономії... Кримські татари очолювали республіку до самого початку Другої світової війни. Зараз же, в сучасній Росії, фокус зміщують зі змісту національної автономії на її форму. Дуже зручно, з точки зору нинішнього кримського керівництва, вибудувати таку лінію: автономія 1921 року в складі Росії — автономія 1991 року в складі України — і повернення до автономії в складі Росії в 2014-му. Однак це абсолютно помилково: в 1921 році відбувся компроміс радянської влади не з росіянами, а з кримськими татарами». На думку Сергія Громенка, таке трактування пов’язане з тим, що нинішня російська влада відмовляє кримським татарам у політичній суб’єктності.

КРИМ МІГ БИ ВЖЕ ТОДІ СТАТИ УКРАЇНСЬКИМ...

Водночас слід вважати, що в 1917-1920 роках, за часів УНР, у Криму були великі шанси стати регіоном України, і лише через збіг фатальних факторів він не був використаний. Сприяло цьому те, що в Криму було значне українське населення, українці були то другою, то третьою за чисельністю спільнотою на півострові. І воно постійно збільшувалось від 8% в кінці другої десятирічки до 10,8% за переписом 1926 року.

Представники кримськотатарського курултаю допускали входження Криму до складу України, і лише відсутність послідовності та наполегливості в українських політиків, які значною мірою сповідували ідею російської федерації, спричинила втрату цього шансу.


ПОЛКОВНИК БОЛБОЧАН УСПІШНО ДІЙШОВ ДО СІМФЕРОПОЛЯ І БУВ ГОТОВИЙ ВЗЯТИ СЕВАСТОПОЛЬ

Понад те похід полковника Болбочана, який успішно дійшов до Сімферополя і був готовий взяти Севастополь, а також підняття прапорів України над кораблями Чорноморського флоту довели, що Україна в змозі прийняти до свого складу і за потреби захистити Крим від експансії інших держав. Однак вдалий похід Болбочана був перерваний штучними заходами німецьких союзників, і експансія російських більшовиків-матросів на Крим почалася саме з невзятого Болбочаном Севастополя, який став опорною базою російського більшовизму. А кораблі Чорноморського флоту стали загрожувати всьому узбережжю півострова.

Кримський історик Андрій Іванець дослідив проблему в книжці «Кримська проблема в діяльності УНР періоду Директорії (кінець 1918 — 1920 р.)» Автор доходить висновку, що протягом 1917 — 1918 років українська еліта і керівництво українських державних утворень пройшли шлях від невизначеності щодо статусу Криму до співпраці з кримськотатарським національним рухом у прагненні включити Кримський півострів до складу Української держави. При цьому керівництво державних структур говорило про необхідність забезпечення спеціальних культурних прав кримчан і схилялося до надання Криму автономії.

Уже наприкінці 1918 року Директорія і державні структури після зречення гетьмана Павла Скоропадського розглядали Крим як частину Української держави. Свідченням цього є надання в січні 1919 року очільнику Надзвичайної дипломатичної місії УНР на Кавказі Красковському повноважень сприяти утворенню Чорноморської федерації у складі «України з Кримом, Кубані та Кавказу». Але антиукраїнська налаштованість десанту Антанти і Добровольчої армії, що діяли на півдні, збройна агресія зі сходу більшовицьких сил, війна з поляками на заході, внутрішні заворушення не дозволили Директорії закріпитися в Причорномор’ї. До того ж у Криму встановився режим Кримського крайового уряду Соломона Крима, який декларував своїм завданням відновлення єдиної Росії та спирався на війська добровольців. Представники Врангеля у Франції та Польщі заявили про визнання уряду УНР де-факто. Однак захоплення Криму в середині листопада більшовицькими військами, залишення військами УНР Наддніпрянської України наприкінці листопада 1920 року зробили українсько-врангелівську співпрацю, за великим рахунком, неактуальною.

Особливої гостроти для УНР кримська проблема набула під час спроби частини кримськотатарських діячів на чолі з Джафером Сейдаметом ініціювати видання Лігою Націй мандата Польщі на управління Кримом. Однак складність кримської проблеми і важкий стан власної держави призвели до того, що керівництво Другої Речі Посполитої зрештою не підтримало цей проєкт і рекомендувало кримськотатарському діячеві домовлятися з лідером і урядом УНР про статус Кримського півострова. Автор вважає, що на фінальному етапі національно-визвольної революції та боротьби за суверенну державність 1917 — 1920 років політична еліта України твердо переконалася у необхідності включення Криму до складу УНР, хоча вона і не мала реальних можливостей реалізувати такий підхід.

...ХОЧ КРИМСЬКІ ТАТАРИ ЙШЛИ СВОЇМ ШЛЯХОМ

Однак від самого початку кримської революції кримські татари йшли своїм шляхом. Про нього розповідає історикиня Гульнара Бекірова. Кримські татари — корінний народ Кримського півострова, що сформувався тут в XIII — XV століттях в результаті тривалих асиміляційних процесів стародавнього населення півострова з більш пізніми народами. З 1441 року і до анексії Криму Російською імперією в 1783 р. у кримських татар існувала державність — Кримське ханство, що утворилося в період розпаду Золотої Орди на основі її Кримського улусу. На початку ХХ століття російське мусульманство переживає інтелектуальний підйом. Як писав в 1920-х роках сходознавець Володимир Гордльовський, «Ісмаїл бей Гаспринський з 1881 року перетворив повітове містечко Бахчисарай на центр розумового життя мусульманського світу». І зовсім не випадково, зазначає вже сучасний історик Салават Ісхаков у книжці «Російські мусульмани і революція. 1917-1918», «кримські татари випереджали російських татар по багатьох позиціях».

Необхідно сказати про зрілість нового покоління кримськотатарської політичної еліти. Вже 25 березня 1917 року в Сімферополі було скликано Всекримський мусульманський з’їзд, який обрав Тимчасовий Кримсько-Мусульманський виконавчий комітет на чолі з Нoманом Челебіджіханом. А на минулому в листопаді 1917 року Курултаї було вирішено передати йому всі повноваження Мусульманського виконкому. На засіданнях Курултаю в грудні 1917 року розглядалися питання державного устрою Криму, політики уряду, вироблення законів, які визначали різні сфери суспільного життя.


25 БЕРЕЗНЯ 1917 РОКУ В СІМФЕРОПОЛІ БУЛО СКЛИКАНО ВСЕКРИМСЬКИЙ МУСУЛЬМАНСЬКИЙ З’ЇЗД, ЯКИЙ ОБРАВ ТИМЧАСОВИЙ КРИМСЬКО-МУСУЛЬМАНСЬКИЙ ВИКОНАВЧИЙ КОМІТЕТ НА ЧОЛІ З НOМАНОМ ЧЕЛЕБІДЖІХАНОМ

«Наше завдання, — ще тоді відзначав Номан Челебіджіхан, — створення такої держави, як Швейцарія. Народи Криму є прекрасний букет, і для кожного народу необхідні рівні права і умови, бо нам йти рука об руку».

І — що було вже зовсім незвично і дуже прогресивно — в цей період розвивався жіночий рух кримських татарок, причому, що особливо важливо, за підтримки Національного виконавчого комітету. На засіданні Курултаю 7 грудня 1917 року, де головували жінки, виступив Асан Сабрі Айвазов: «Попри те, що на всій земній кулі відбувалася боротьба з приводу подання прав жінкам, все ж ніде не було видно, щоб жінки головували на зборах депутатів... Для того, щоб нація могла летіти в світі цивілізації як нація, вона повинна мати два крила, а ми ж маємо одне лише крило і в справі прогресу потребували ще іншого, тобто жінки».

Курултай задовго до рішення Леніна проголосив створення Кримської народної республіки, прийняв Конституцію, державну символіку і оголосив себе парламентом. Головою парламенту став Асан Сабрі Айвазов, уряд очолив муфтій Криму Нoман Челебіджіхан. Але більшовики не визнали Кримську Народну Республіку. Після кровопролитних боїв у січні 1918 року національний уряд було повалено. У лютому Номан Челебіджіхан був заарештований і убитий... Бездержавним Крим був до указу Леніна 1921 року.

БУКЕТ НАЦІЙ У КРИМУ

Причому ця поступка росіян зі створенням автономії була не тільки стосовно кримських татар. Російський історик і публіцист Борис Соколов вважає, що «з одного боку, кримськотатарська мова була однією з державних мов, з іншого боку, на півострові було багато національних автономних районів — шість кримськотатарських, два єврейські, два німецькі, один український...» Все це були поступки російської влади так званим націоналам.

Разом із тим проголошена тоді політика коренізації мала подвійне дно. По-перше, вона начебто піднімала до життя національні сили, відповідала національним інтересам, але з другого боку, сталінізм цим шляхом просто виявляв усе національно свідоме, щоб згодом припинити коренізацію і оголосити репресії. Так була винищена інтелігенція практично всіх національностей, які жили в тодішньому СРСР.

Борис Соколов: «Політику коренізації в СРСР почали згортати на початку 1930-х років, у тому числі в Україні. Вже потім, в 1944-му, радянська влада депортувала кримських татар, та й взагалі вирішила позбутися тих автономій, чиї народи здавалися їй не цілком лояльними: була знищена не тільки кримськотатарська, а й німецька автономія в Поволжі, а також Чечня, Інгушетія, Калмикія. При цьому в Сибіру залишилися бурятська і татарська автономії. Таким чином, досі нічого подібного Кримській АРСР на півострові немає, вона не сприймається урядом Росії як кримськотатарська автономія, мова корінного народу використовується вкрай обмежено...»

Своєю чергою кримський історик Олександр Севастьянов вказує на те, що, оскільки формально Кримська АРСР не була створена для кримських татар, це в подальшому дозволило не оформляти подібний статус у 1991-му. Він зауважує, що «з одного боку, події 1991 року були безпосередньо пов’язані з подіями 1921, оскільки кримську автономію тоді відтворювали. Інша справа, що імплементація результатів референдуму відбувалася ще в радянській правовій системі, плюс автономія 1921-го ніде в документах не була названа національно-територіальною. Мови державні були дві, але говорити про те, що одна якась національність виділяється, було не можна. Просто більшовики тоді бачили, що в Криму унікальна ситуація: жодна етнічна група не становила більшість населення — тому вони і прийняли таке рішення про автономію в складі РРФСР... Але я б не міг провести паралелі між Кримською АРСР того періоду і сьогоднішньою Республікою Крим — це абсолютно різні юридичні площини».

З формальних привітань Валентини Матвієнко і Сергія Аксьонова видно, що сучасних кримських і російських політиків окупованого Криму не цікавить реальна історія кримської автономії 1921 року. Наприклад, українська історикиня, доктор історичних наук Лариса ЯКУБОВА вважає, що «це банальна інструменталізація історії, коли сучасні функціонери використовують подібні приводи, щоб сказати і все, і нічого одночасно. Виступ Аксьонова демонструє традиційну лінію імперської російської бюрократії: спроба ідеологічно зв’язати в єдине ціле сучасну історію Росії і Криму, обілити анексію і підвести під неї зручну підставу. Це такий політично переварений сурогат історії. Насправді історія радянської автономії в Криму — це колосальне поле нерозв’язних проблем і протиріч, які найчастіше розв’язувалися методом фізичного знищення. Всі ці сьогоднішні алюзії на спадкоємність — бажання створити для себе видимість потуги сучасної російської держави...» Причина цього, на її думку, в тому, що в сучасній Росії політику історичної пам’яті формують переважно політики без участі професійних істориків, і риторика з приводу заснування Кримської АРСР — яскраве того підтвердження.

КРИМАРСР — «ПЕРЕДИШКА» ДЛЯ ТОГО, ЩОБ РОСІЯ НАБРАЛАСЯ СИЛИ ПРОТИ ІНШИХ НАЦІЙ

Створивши КримАРСР, і Ленін, і пізніше Сталін не дбали про зміцнення її національної основи. Вони вичікували, коли можна буде вдарити і знищити досягнення націй.

Гульнара Бекірова зазначає, що навесні 1921 року в Криму побував видатний політичний діяч, член колегії Наркомнацу Мірсаід Султан-Галієв. Реальність, яку він спостерігав у Криму, жахнула його. Після завершення поїздки він направив Сталіну доповідь, в якій у жорсткій формі написав про численні помилки, які були допущені більшовицькою владою в Криму: «Національне питання в корені вирішено неправильно. Неправильно вирішено і земельне, а також продовольче питання. Місцеве населення ображене в усіх відношеннях... При буржуазно-капіталістичному ладі татари мали можливість оренди поміщицьких земель і на цьому заробляли собі шматок хліба; при радянському ж ладі їх малоземельність лише посилилася; в давні часи кримські татари мали свої національні військові частини. Радянська влада ліквідувала не тільки національні військові частини, але навіть випробувані в боях татарські інтернаціональні червоноармійські частини з добровольців; в давні часи буржуазні курорти давали татарам гроші на прожиття, а червона здравниця не тільки нічого не дає, а й побічно відбирає у них останні гроші на прожиття... за старого режиму татари мали можливість вільного обміну вироблених ними товарів на хліб і мануфактуру. Радянська влада забрала у них всі запаси вина, тютюну і фруктів, а натомість нічого не дала...»

У доповіді «Про національне будівництво в Криму» на Шостому Об’єднаному пленумі Обласного комітету та Обласної контрольної комісії в 1931 році відомий партійний функціонер Іван Козлов, висвітлюючи суть національного питання, говорив, що нацбудівництво в Криму — це в основному питання, пов’язане з корінною національністю Криму. Але вже через кілька сторінок у доповіді Козлова читаємо: «Парторганізація розправилася з ібраїмівщиною, по-більшовицькому взялася за партбудівництво». Велі Ібраїмов очолював кримський уряд. Тут же, в доповіді, піддався критиці його наступник, голова КримЦВК Мемет Кубаєв, який наважився відкрито на сесії КримЦВК заявити про те, що політика рад призвела «до розорення татарського населення». Кубаєва спіткала та ж доля, що і Велі Ібраїмова, а слідом за Кубаєвим загинув і Абдураїм Самедінов, голова Раднаркому Криму, який пішов на невиконання московських директив. Така ж доля спіткала і Султан-Галієва. Поступово було репресовано і знищено весь цвіт кримськотатарської інтелігенції.

Уже в 1930-х роках стало очевидно — сталінський курс на практиці рішуче дрейфував до відродження великодержавності. З другої половини 1920-х тривали перманентні репресії під гаслом боротьби з місцевим «націоналізмом», причому настільки люті, що в передвоєнні роки національної інтелігенції практично не залишилося. Не варто забувати і період колективізації — коли кілька тисяч сімей так званих куркулів були знищені або вислані з території півострова.

І, напевно, значною мірою логічним завершенням цього сталінського курсу стала депортація кримських татар у 1944 році й скасування автономії. Так закінчилася коротка чвертьстолітня історія життя Кримської АРСР у складі радянської Росії та СРСР. Сталінський режим однією рукою гладив, іншою — знищував; сьогодні — давав привілеї, а завтра — відбирав останнє, щоб не сказати останнє — найголовніше — батьківщину і життя...» На жаль, автономія в тій формі, яка була створена в 1921 році й проіснувала до 1945-го, не змогла захистити корінний народ ані від репресій, ані від геноциду.

Гульнара Бекірова вважає, що «досвід існування Кримської автономії зразка 1921 року не повинен бути забутий і безумовно вимагає вивчення сучасним українським політикумом і громадянським суспільством». В Україні вже чимало зроблено на цьому шляху — s1прийнято Закон про визнання кримських татар корінним народом, рішення про визнання депортації геноцидом, про розвиток кримськотатарської мови. Треба йти далі, шлях ще не пройдено.