«Цифра» в музеї

Як осучаснити етнографічні колекції

Нещодавно відбулася науково-практична онлайн-конференція «Майбутнє етнографічних музеїв та колекцій», організована НЦНК «Музей Івана Гончара». Тема актуальна, оскільки, як зазначив Ігор ПОШИВАЙЛО, етнолог, генеральний директор Національного меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні — Музей Революції Гідності: «Етнографічні, етнологічні, антропологічні музеї, які по-різному називають у різних країнах світу, сьогодні переживають не найкращий період». Раніше, коли етнологічні студії цікавили громадян, ці музеї були у розквіті, проте тепер, зауважив Ігор Пошивайло, такі установи нерідко «несправедливо потрапляють десь на задвірки, а тому прагнуть віднайти власну ідентичність, стати сучасними, актуалізувати свої колекції». Ускладнюється ситуація ще й тим, що, окрім викликів, які постають перед етнографічними музеями ХХІ століття, вони мають також давати раду задавненим проблемам. «Українські музеї переживають зараз дуже важливий період трансформації з музеїв радянських, які раніше слугували інструментом ідеології та пропаганди, у сучасні, європейські музеї світового рівня, які прагнуть слугувати суспільству, бути цікавими та впливовими», — наголошує Ігор Пошивайло. Які існують рішення, аби актуалізувати колекції етнографічних музеїв, обговорили, зокрема, на секції конференції «Етнографічний музей майбутнього». Наведемо її основні тези.

«ВАРТІСТЬ КОЛЕКЦІЙ ЗРОСТАЄ»

Доктор історичних наук, відома етнологиня, керівниця наукових проєктів НЦНК «Музей Івана Гончара» Марина ГРИМИЧ наголосила, що завданням музеїв є запропонувати нове прочитання традиційної культури, котра нині стала ніби іншою мовою, іншою знаковою системою, яку суспільство потрібно навчити розуміти. Водночас є і добрі новини. Оскільки виклик переосмислити традиційну культуру постав не тільки перед українцями, а й багатьма іншими народами, — маємо значний досвід, який можна використати. Тим більше, що, як наголошує Марина Гримич, зараз для цього вдалий момент. Як доказ цього дослідниця навела книжку соціолога, футуролога Елвіна Тоффлера «Третя хвиля». У ній науковець виокремлює три етапи розвитку суспільства: аграрний (домінує ручна праця і предмети, зроблені вручну); індустріальний (механізоване, конвеєрне виробництво, а отже, знецінення предметів, зроблених вручну) і постіндустріальний, інформаційний. На цьому третьому етапі цінність речей, зроблених вручну, значно зростає: «Зараз воркшопи з ручної праці в західному світі — супердорогі розваги. У 1990-х я застала, як у США банкіри, юристи, лікарі, ліплячи горщики, знімають стрес. Тобто вартість етнографічних колекцій і явищ нематеріальної спадщини в добу «цифри» зростає в арифметичній прогресії, порівняно з ХХ ст., причому щодня. Проте цінність не всякої колекції, а лише правильно описаної, паспортизованої, атрибутованої». І важливо, зазначає дослідниця, навчитися її правильно представляти відвідувачам. А для цього потрібно розуміти ті тенденції, які вже стали реальністю у сучасному світі.

«ВІД УЧАСТІ ДО КУЛЬТУРИ СПІВУЧАСТІ»

Американський дослідник медіа Генрі Дженкінс у співавторстві з іншими вченими підготував працю «Партисипативна культура в епоху Інтернету». Що мають на увазі під цим терміном? «Раніше виробником культурного продукту, культурних і соціальних смислів були обрані люди, еліта, у той час як звичайні люди були їхніми споживачами. Але з появою і розвитком інтернету й соціальних мереж з’явився новий культурний досвід: колишній споживач стає виробником контенту чи то текстового, чи то візуального, — пояснює Марина Гримич. — Відвідувач музею ХХІ століття вже не хоче бути пасивним споживачем інформації, яку йому дають екскурсоводи й яка наявна в інтернеті, він воліє бути співучасником дії в музейному просторі, й це називається партисипація. Тобто найбільш прийнятним визначенням на сьогодні є партисипація як культура участі й співучасті». Як розповідає Марина Гримич, ця ідея стала рятівною для багатьох музеїв, адже потреба змін турбувала менеджерів культури ще в кінці ХХ ст. Знаковою для розуміння цього явища є книга «Партисипативний музей» Ніни Саймон. У ній наведено досвід маленького провінційного музею, чинником відродження якого стала співпраця з громадою через її залучення до музейної діяльності.

Тож як можна імплементувати цю партисипативність у діяльність музею? Перший крок — це культура участі, і в ній ми маємо певні успіхи. Зокрема, НЦНК «Музей Івана Гончара» реалізує принцип «жива традиція» через такі події, як «Ніч традиційного танцю», дитячий фестиваль «Орелі», а також фестиваль «Кобзарська Трійця», де відвідувачі не просто слухають музику, а й беруть участь у виготовленні музичних інструментів. Дослідниця впевнена, що цікаві ідеї для таких проєктів є в багатьох музеїв. Традиційно у цьому контексті постає питання: а де брати кошти на їхню реалізацію? «Усі успішні партисипативні музейні практики за кордоном, досвід яких нині вивчається, виникали спершу на громадських засадах, — розповідає Марина Гримич. — Просто люди, які працюють у музеях і люблять музейну справу, гуртують навколо себе громаду за допомогою цікавих подій. А потім приходять гроші — з грантів, державної підтримки, завдяки правильному управлінню музеєм, підтримці прихильників музею».

Для того, щоб отримати підтримку громадян, необхідним є перехід до наступного етапу: від культури участі до культури співучасті. Адже, як наголошує Марина Гримич, справжня партисипативність з’являється тоді, коли музей створює навколо себе спільноту. Різниця добре помітна на таких прикладах. Коли вчителі або батьки приводять школярів у музей і ті мають змогу не лише подивитися, як працює майстер, а й, наприклад, помалювати писанки, — це інтерактивність, культура участі. Інший приклад — в Естонському національному музеї в Тарту спеціалістка з народного одягу два роки поспіль разом зі спільнотою, витвореною навколо цього музею, шили елементи одягу й цілі костюми (жіночі, чоловічі, дитячі) за музейними зразками — у цьому випадку маємо справу з культурою співучасті. І творити цю спільноту можна й використовуючи соціальні мережі.


СКОРО ГРАФІЧНІ СХЕМИ ВИШИВКИ ТРАДИЦІЙНИХ СОРОЧОК І РУШНИКІВ, А ТАКОЖ КРОЇ ЧОЛОВІЧИХ І ЖІНОЧИХ СОРОЧОК З РІЗНИХ РЕГІОНІВ УКРАЇНИ БУДУТЬ ПРЕДСТАВЛЕНІ У ВІЛЬНОМУ ДОСТУПІ НА ПЛАТФОРМІ «МУЗЕЙ ІВАНА ГОНЧАРА ONLINE»
 

«Тобто музей майбутнього — це інакший менеджмент музейної справи. Це економіка вражень», — зазначає Марина Гримич. Хоч англійською термін experience economy дослівно перекладається як «економіка досвіду», напевно, більш точним є визначення Марини Гримич. Адже відвідувачі приходять не просто, щоб здобути досвід, а прагнуть позитивних вражень. І етнографічні музеї можуть стати справжніми скарбницями таких емоцій, організовуючи фестивалі давніх танців, майстер-класи з ліплення горщиків чи петриківського розпису та багато іншого.

«ВІДКРИТИЙ ДОСТУП» ЯК ПРИНЦИП СУЧАСНОГО МУЗЕЙНОГО ЛАНДШАФТУ»

Водночас, на думку Марини Гримич, є і друга важлива складова музею майбутнього — діджиталізація. Оцифрування може бути використано для різних цілей. По-перше, для збереження, зберігання та консервації артефактів і колекцій. Наприклад, завдяки сучасним технологіям можна показати, як експонати музею виглядали у час їхнього створення (зокрема, використовуючи VR-окуляри). По-друге, йдеться про створення електронних каталогів. «Групою музеїв, які диктують моду в музейній справі світу, є Smithsonian у Вашингтоні. Якщо ми зайдемо на сторінку їхнього сайта, то побачимо опцію «відкритий доступ». І це є принципом сучасного музейного ландшафту — має бути вільний доступ до колекцій у музеях, щоб кожен, у кого є інтернет, міг зайти на сторінку будь-якого музею й насолодитися артефактами, щоправда, у цифровому варіанті, — розповідає Марина Гримич. — Вільний доступ до електронних каталогів музею — це лише 1\10 діджиталізації. Електронний каталог — це сьогоднішній день музеїв, це вже має бути зроблено. А якщо ми говоримо про завтра — то це має бути електронна база даних (сукупність даних, об’єднаних однією концепцією, які в упорядкованій системі ефективно взаємодіють; це складна форма опису та класифікації музейних об’єктів як матеріальної, так і нематеріальної спадщини). І якщо у випадку електронного каталогу об’єкт описується за 10 категоріями, то в базі даних він буде описаний за 30-50 категоріями». Оцифрована колекція сприяє формуванню спільноти відвідувачів, адже, маючи фото, аудіозаписи, можна створювати діджитальні проєкти в самому музеї або онлайн-виставки. До того ж це покращує представлення музею як на національному, так і на світовому рівні.

МУЗЕЙ ЯК МАНДРІВКА У ЧАСІ

Як реалізувати ці принципи на практиці? На цій секції конференції була змога отримати відповідь і на це запитання, оскільки про свій досвід розповіли Давид МАКОВСЬКИЙ, директор музею-скансену «Село української культурної спадщини» (Альберта, Канада), та Альберто БАЛЬДІ, професор Неапольського університету ім. Фрідріха II, директор Мультимедійного антропологічного музею (Неаполь, Італія) і Тамара МИХАЙЛЯК, приват-доцентка кафедри культурної антропології Неапольського університету ім. Фрідріха II, керівниця секції «Східна антропологія» Мультимедійного антропологічного музею (Неаполь, Італія).

Музей-скансен «Село української культурної спадщини» уже близько 50 років розповідає історії українців, які ще наприкінці ХІХ століття приїхали до провінції Альберта (Канада). Як зазначив Давид Маковський, офіційне відкриття музею відбулося 1972 року. Спочатку скансен існував завдяки грантам і приватним пожертвам, але згодом його підтримала влада провінції Альберта. Зрештою, з навколишніх містечок до музею почали перевозити будівлі, які репрезентують українські будинки першої половини ХХ ст.

Спершу може здатися, що йдеться про звичайний музей-скансен, однак це не так. Особливістю «Села української культурної спадщини» є ґрунтовна дослідницька робота, на якій базується кожна деталь скансену. «Це не якась умовна хата з якоїсь умовної Вінницької області, де умовна жінка в умовному вінницькому костюмі розповідає умовні речі про вінницьку локальну культуру. Ні, це якраз історія цієї хати, людей, які там жили», — пояснює Марина Гримич. Ідеться про те, що була проведена дослідницька робота, аби зафіксувати спогади про повсякденне життя, що вирувало у перенесених будівлях. Фактично щодо кожного з цих будинків було підготовлено кілька звітів. Перший із них стосується вигляду будівлі, оскільки працівники музею прагнули відтворити її такою, якою вона була в першій половині ХХ ст. Другий звіт містить список усіх артефактів і меблів для відновлених будівель. А третій стосується історій людей, які проживали в цих хатах. Спеціальні працівники музею — інтерпретатори (така назва, оскільки вони інтерпретують українську культуру для відвідувачів), одягаючись у вбрання того часу (пошите на основі досліджень про одяг мешканців будинку), розповідають від першої особи (!) історію його жителів. Тобто коли відвідувачі заходять у хату, то інтерпретатор розповідає, як він щойно прибув до Канади, як облаштовує свій дім і чим займається. Це і є підхід живої історії, який робить цей музей незвичайним. Ці працівники перед роботою проходять ґрунтовне тренування зі знання історії провінції Альберта, України, того, як потрібно поводитися, аби нагадувати жителів першої половини ХХ століття. Коли ці інтерпретатори україномовні, їх навчають говорити південно-західним наріччям (бо перші українські поселенці в Канаді приїхали з Галичини, Буковини). Коли ж інтерпретатори не знають української, їх навчають основам нашої мови.

Проте і це ще не все. Аби відвідувачі музею могли помандрувати у часі, крім інтерпретаторів, які перебувають у будівлях і проводять майстер-класи з гончарства, шиття, ковальства, танців, співів тощо, у музеї є також працівники фермерської програми, які цілий рік використовують традиційні методи ведення сільського господарства (годують тварин, косять траву, вирощують городину...). Усе це створює враження, що ви приїжджаєте не в музей, а в реальне українське поселення в Канаді початку ХХ століття. «Ми є центром вивчення історії Альберти. З жовтня по червень наш персонал проводить шкільні програми, зосереджені на календарних звичаях і сезонних заходах. Щороку нас відвідує приблизно 15 тисяч студентів», — розповідає Давид Маковський. А у 2006 — 2018 роках музей надавав дослідницькі послуги — проводилися дослідження генеалогічних дерев українців.

«Село української культурної спадщини» є також і амбасадором України: щороку його відвідує майже 45 тисяч гостей. А в 2017 році журналіст із Chicago Tribune, готуючи матеріал про місця, які варто відвідати в Канаді, написав статтю про музей. Він порівняв автентичний досвід з найбільш відомим музеєм живої історії у США Colonial Williamsburg, зазначивши: «Це Colonial Williamsburg з пирогами».

МУЗЕЙ-ОНЛАЙН І АУДІОВІЗУАЛЬНІ ЗОШИТИ

Абсолютно інший підхід застосовує Мультимедійний антропологічний музей у Неаполі, як розповіли Альберто Бальді й Тамара Михайляк. Його історія розпочалася зі створення у кінці 1980-х років у Неапольському університеті імені Фрідріха ІІ міждепартаментного аудіовізуального науково-дослідницького центру з вивчення народної культури. Після університетської реформи 2010 року центр довелося закрити, утім натомість виник мультимедійний цифровий музей, який продовжує належати університету. «Чому народився цей музей? Бо більшість неаполітанських антропологів розвиває свої дослідження у сфері візуальної антропології, — пояснює Альберто Бальді. — Багато наших науковців присвятили свої дослідження, наприклад, релігійним святам на півдні Італії, для яких дуже важливим є візуальний компонент. Ті, хто вивчав ці свята, використовував кінокамери й фотоапарати. Тож за роки дослідження накопичився дуже цінний аудіовізуальний матеріал, який і перейшов у спадок мультимедійного музею». Так утворився онлайн-музей з дев’ятьма вітринами, кожна з яких містить матеріали на певну тему. «Кожна вітрина — це окреме дослідження, деякі з них проводилися роками», — поділилася Тамара Михайляк.

Сайт готували чотири роки. Нині на ньому є колекції християнських образків та картинок, «обітніх» едикул, родинних фотографій, фоторепортажів, лекцій і документальних фільмів... Є й вітрина, що присвячена театральним лялькам, — маріонеткам і тим, що надягалися на руку. Можна сказати, що ця вітрина в музеї — чи не єдиний спосіб зберегти цю спадщину, яка колись мала значний успіх, але з появою кіно й телебачення не змогла витримати конкуренцію. У вітрині, присвяченій цій темі, можна також побачити відео, яке розповідає про структуру ляльок та їх костюми, процес їх шиття. Новим проєктом є аудіовізуальні зошити. Їх перший номер розпочинається з наукової монографії, що присвячена життєвим історіям емігрантів з Південної Італії; це бачення еміграції очима самих емігрантів. Крім того, у цьому зошиті міститься більше 300 фото, годинний фільм і кілька документальних відео. Альберто Бальді й Тамара Михайляк наголосили, що дуже важливою складовою цього музею є комунікація, тобто надання не тільки наукової інформації, а й науково-популярна складова, яка дає змогу зацікавлювати відвідувачів. У майбутньому планують розширити секції музею й перекласти сайт англійською мовою.

Як підсумував Ігор Пошивайло: «Це чудовий приклад, як з архіву й науково-дослідницького центру можна створити мультимедійний музей і надати відкритий доступ до унікальних матеріалів».

Тож ця конференція засвідчує велику кількість можливостей для трансформації наших музеїв, що допоможуть актуалізувати українську спадщину, яка в них зберігається.