«Биківня в сучасному світі – сильна і цікава історія»

В Україні розпочинається робота над українсько-польською історичною драмою про сталінські репресії

Селище Биківня над околиці Києва — одне з найбільш сумнозвісних місць у країні. Адже саме в Биківнянському лісі знаходиться найбільше в Україні поховання жертв сталінських репресій. Розстріли велися з 1937 по 1941 роки. Страчували «шпигунів», «терористів», «буржуазних націоналістів», а також польських офіцерів з «Катинського списку». На сьогодні співробітниками заповідника «Биківнянські могили» виявлено понад 18500 осіб, закатованих у київських тюрмах і похованих у Биківні. На думку вчених, у лісі може спочивати до 100 тис. жертв режиму.

Досі Биківнянська трагедія не мала відображення в кіні. Сьогодні, втім, офіційно підтверджено початок роботи над українсько-польською історичною драмою «Биківня». Режисером фільму виступить Ян КІДАВА-БЛОНСЬКИЙ. З української сторони в проєкті бере участь продюсерка Анна ПАЛЕНЧУК (нар. 11 липня 1983 в Києві, займається кіновиробництвом з 2006 р., раніше працювала з Олегом СЕНЦОВИМ). (На фото)

Ян Кідава-Блонський народився 12 лютого 1953 р. в Хожуві. Вивчав архітектуру в Сілезькому технологічному університеті, закінчив Національну кіношколу в Лодзі. За дебютний фільм «Три фути над землею» удостоєний премії «Золоте гроно» на Лагувському кінофестивалі, а в 2005 р. зняв відзначений багатьма нагородами музичний байопік «Призначений для блюзу», в якому розповідається історія його племінника Ришарда Ріделя, соліста блюз-рок-групи Dzem.

У 2010 р. Кідава-Блонський отримав премію «Золоті леви» фестивалю в Гдині за фільм «Розочка», а в 2014-му став володарем Срібної медалі «За заслуги перед культурою» — Gloria Artis.

Анна і Ян розповіли «Дню» про новий проєкт і про те, що їх особисто пов’язує з Биківнею.

«СЕРЕД БАРАКІВ СОЦТАБОРУ ПОЛЬСЬКИЙ БУВ НАЙВЕСЕЛІШИМ»

— Яне, ви починали як архітектор. Що ж привело вас у настільки клопіткий бізнес, як кіно?

Ян Кідава-Блонський: — Можна почати з жарту: була така людина, Сергій Ейзенштейн, теж спочатку архітектор, а потім майстер кіна. Так сталося, що в кіні досить багато людей, що починали в архітектурі.

— Цікаво, чому?

Я. К.-Б.: — Тому що вона дуже допомагає в організації форми, в конструюванні твору, в роботі зі сценографією. Але, по правді кажучи, тоді я ще не знав, ким хочу бути. Батьки говорили: «Давай щось практичне. Давай в Політехнічний, на архітектуру». Я погодився, бо трохи вмів малювати. Але вже після першого курсу зрозумів, що в архітектурі панує тільки форма, а мені хотілося знайти більш конкретний спосіб вираження своїх ідей. Так що вже після першого року, який видався дуже важким, тому що там треба було математику здавати, а це не моя сильна сторона, я прагнув поступити в нашу знамениту кіношколу в Лодзі. Багато разів намагався, й нарешті вдалося.

— Виходить, ви почали знімати ще при комуністах?

Я. К.-Б.: — У 1985 р. почав зйомки і випустив у 1986-му. Мені пощастило, адже Польща тоді перебувала в дуже важкій ситуації. Я закінчив кіношколу в 1981 р., коли якраз ввели військовий стан. Було неможливо знайти роботу крім телебачення, але там тільки колаборанти працювали. Після школи нам навіть дзвонили: «Ось, потрібні люди для зйомок серіалу» — «Я не можу, я зайнятий». Будь-яка співпраця з польським телебаченням автоматично тягла загальне прокляття.

— І як же ви знайшли вихід?

Я. К.-Б.: — Дочекався, що мені подзвонив ректор кіношколи і сказав: «Ми отримали гроші на студентські дипломи. Хочеш зняти диплом?» — «Звичайно» — «А сценарій у тебе є?» — «Є!» Хоча ніякого сценарію у мене не було.

— Авантюра.

Я. К.-Б.: — Одне слово, домовилися, що я йому покажу остаточний варіант сценарію через три місяці. Мотивація, як ви розумієте, була настільки велика, що я вклався. Виявилося, що хронометраж фільму — година. Тобто 20 знімальних днів. Але навіщо мені робити фільм на годину — давай-но зробимо повний метр. А як це зробити, якщо плівка витрачається в співвідношенні 1:3?

— Як?

Я. К.-Б.: — Я просто знімав сцени за моїм сценарієм, а ще дещо таємно знімав за рогом. І в підсумку зробив картину на 80 хвилин. Тобто відразу пройшов у режисери, без обов’язкової роботи асистентом. Не було можливості отримати гроші на повний метр без п’яти років роботи асистентом. Але я знайшов ось таку лазівку.

— Тобто ви систему пошили в дурні.

Я. К.-Б.: — Ну так. У нас завжди так говорили: серед бараків соцтабору польський найвеселіший.

«ЩО Б НЕ ПРИДУМАВ СЦЕНАРИСТ — ЖИТТЯ ЗАВЖДИ БАГАТШЕ»

— Я подивився вашу фільмографію і зауважив, що ви в своїх сценаріях часто спираєтеся на документальний або біографічний матеріал. Чому?

Я. К.-Б.: — Що б не придумав сценарист — те, що надає життя, завжди багатше. Іноді — неймовірно багатше. Якщо в сценарії, створеному тільки в голові, ти придумаєш певну колізію, тобі скажуть: ні, це неможливо. А в житті так і є. Тобто не я придумав — так і було. Тут багатий вибір. Головне — знайти цікавого персонажа. І його історію.

— А що найскладніше в біографічній картині?

Я. К.-Б.: — Як перенести життя в сценарій. Як укласти 30, 40, 50 років у півтори години? Як знайти такий ключ, відібрати найважливіше? Це дуже важко. Складніше, ніж вигаданий сценарій.

— Доводиться драматизувати? Згущувати фарби?

Я. К.-Б.: — В тому й специфіка моєї професії, для того й потрібен талант, щоб це виглядало правдоподібно. Часто буває, що з трьох або чотирьох персонажів, про яких розповідати окремо ніякого часу не вистачить, робиться один, і так досягається художня правда. Наприклад, взяти мій фільм, який я дуже люблю і вважаю вдалим, — «Призначений для блюзу»...

— Його герой — ваш небіж.

Я. К.-Б.: — Усього на два роки молодший за мене. Музика була його життям. Так ось у нього налічувалося 15 близьких друзів. А в мене було місце тільки для одного. Я їх усіх змішав, а його зробив проєкцією самого себе — тобто цей персонаж, виявляється, існує тільки в його уяві. Він уже 10 років як помер від наркотиків й існує насправді тільки в голові героя. Ось так я обманюю глядача. Такі ідеї допомагають підняти картину на вищий рівень, з новими значеннями. Але завжди потрібен підхід — як саме це зробити. Історії, які я екранізував, вже всім відомі. Чому їх раніше ніхто не зняв? Тому що не знали, як.

— А потім після виходу фільму знаходиться легіон мудреців, які розповідають, що все було не так.

Я. К.-Б.: — Ага, постійно. У цій кімнаті крісло стояло ліворуч, а не праворуч, і тому подібне.

«Є ІДЕЯ, А ГРОШІ БУДУТЬ ПІЗНІШЕ»

— Як з’явився проєкт «Биківня»?

Я. К.-Б.: — Аня була виконавчим продюсером в іншому проєкті. Польський письменник Станіслав Вінценз написав книжку про гуцулів у чотирьох частинах «На високій полонині».

Анна ПАЛЕНЧУК: — Ця робота велася два роки тому. Тоді знімали тізер, розробляли сценарій, а зараз вони отримують фінансування від Держкіна вже на створення серіалу. Вінценз жив на Гуцульщині, жив у Криворівні й написав отаку цілковито міфологічну книгу. Його життя склалося драматично: він утік з родиною, коли Совіти прийшли в 1939 р. Йому пощастило, він зрештою опинився у Швейцарії, досяг успіху, але все життя жив гуцульським духом.

Я. К.-Б.: — Він народився на Гуцульщині й був закоханий у цей край. Говорив 14-ма мовами, різними українськими діалектами, відчував цю культуру, і справою його життя стало збереження й передача історій, які йому розповідала його няня-українка. Ми вели зйомки в горах. Поїхали з Анею на розвідку локації напередодні. Все було добре...

А. П.: — Світило сонце, як зараз. 

Я. К.-Б.: — І ось наступного дня приїжджаємо — дощ, туман і нічого не видно. І ми, чекаючи погоди, розговорилися і виявилося, що брат моєї мами розстріляний у Биківні, а дід Ані страчений там само. Прийшли до думки, що треба щось про це місце зробити. Минуло досить багато часу, і в один прекрасний вечір Аня подзвонила: «У мене є ідея». Так, як багато чого починається (з посмішкою) — дзвонить хтось із Голлівуду з пропозицією: «Є ідея, а гроші будуть пізніше».

— На якій стадії проєкт зараз?

Я. К.-Б.: — Думаємо над сценарієм. Це виявилося складнішим, ніж я припускав, тому що для мене Биківня — 1939 — 1940 роки, а для Ані — 1937-й. Одне місце, але різний час і різні історії. Зараз я приїхав уперше до Києва за цим проєктом. Аня розкаже більше. 

«ІСТОРИЧНА КАРТИНА ПОВИННА БУТИ ВПІЗНАВАНОЮ СУЧАСНИМ ГЛЯДАЧЕМ»

А. П.: — Завдяки підтримці Українського культурного фонду ми зараз ведемо розробку сценарію. Для мене це персональна історія, бо мій дід дійсно похований у Биківні. Коли я ще думала, що стану кінематографісткою, в мене була мрія зробити фільм про це. Бо розуміння того, хто ми є, залежить від розуміння, ким був наш рід. У радянські часи про це ніхто не говорив. І мені особисто дуже важливо розібратися в темі Великого терору, тому що я впевнена, що більшість проблем, які ми маємо зараз, випливають із того, що всю нашу інтелігенцію було або розстріляно, або ув’язнено, або виселено, що мільйони селян померли від Голодомору. І я вважаю, що це є питанням сьогоднішнього дня. Бо авторитарні країни з таким режимом, який був у СРСР у 1937 — 1938 рр., нікуди не ділися. Одна з них навіть є нашим сусідом і правонаступницею радянської влади, просто називається інакше.

Тож ми зараз пишемо сценарій. Ми знайшли, як мені здається, теми, цікаві сучасному глядачу. Це — історії про жінок. Бо і героями, і жертвами завжди є чоловіки. Але ж залишалися й жінки. Залишалися самі, з дітьми. У статусі дружини ворога народу. І жінок теж розстрілювали чимало. Ми хочемо через отакі жіночі історії розкрити тему вірності. Вірності собі, своїй родині, своєму коханому чоловіку, своїй країні, суспільству чи роботі. Для мене дуже важливо розповісти це на основі реального матеріалу. Ми працюємо з істориками. Нам допомагають дослідники з «Биковнянського меморіалу». За всі дні, які ми в них просиділи, ми знайшли масу сюжетів, кожний з яких заслуговує на окремі повнометражні картини. Але зараз робимо сюжет із п’яти новел про п’ятьох жінок. Усі вони побудовані на реальних історіях, які ми, звісно, трансформуємо. Наприклад, одна з них відбувається в польському театрі.

— Чому саме там?

А. П.: — Напевно, ніхто з сьогоднішніх глядачів і читачів не знає...

Я. К.-Б.: — ...і ми в Польщі теж не знали...

А. П.: — ...що в Києві до 1930-х існував Польський театр. Активно гастролював, їздив у Росію та Білорусь. І ось у 1937 — 1938 рр. відбувалася польська операція, коли всіх поляків, що тут жили — величезна громада, — записали в контрреволюціонери, арештовували та розстрілювали. Налагоджений конвеєр. Восени 1937-го розстрілювали більш ніж 500 людей за ніч. Не тільки поляків, але в першу чергу їх. Польський театр знаходився у приміщенні нинішнього Молодого театру на Прорізній. Перестав він існувати знаєте чому? Бо не стало кому грати. Всю трупу заарештували — чи стратили, чи посадили в табори. Тобто уявляєте — театр без акторів, бо вони вороги народу? А театр при цьому державний, працює... Отака життєва драматургія, навіть сценарій такий не придумаєш.

І ось дивишся на фотографії цих страчених людей із театру — а вони всі молоді. Чогось хотіли, про щось мріяли, але життя отак легко обірвалося, тому що система працювала на знищення власних громадян. Тож на сьогодні в нас розписані вже три історії з п’яти. Зараз ми з Яном проведемо читки сценарію, будемо проробляти персонажів. І, звичайно, поїдемо в меморіал «Биківня». Я там уже була кілька разів, і це дуже енергетичне місце, мені здається. Навіть нічого толком не знаючи, ти там розумієш причинно-наслідкові зв’язки. А Ян уперше побуває в Биківні. Там, до речі, є дві частини — українська й польська. Думаю, що в польській частині ми знайдемо прізвище вашого дядька. Це дуже сильно. А потім поїдемо в архіви СБУ. Подивимося ті справи, на які ми спираємося під час написання нашого сценарію.

Я. К.-Б.: — Ми довго думали, про що розповісти в такій картині? Тому що було б несправедливо, якби взяли одну історію і піднесли її, забувши про інших. Вирішили скласти фільм із п’яти новел, присвячених п’ятьом жінкам. П’ять — дуже хороша цифра. Як пальці однієї руки. І якраз вміститься в повний метр, близько двох годин. Різні жінки і різні оповіді — але вони разом будуть відображати щось більше. І дуже правильно, що це жінки. Їхні чоловіки розстріляні, а вони не знають, що сталося. Проходить багато років, а вони залишаються в невіданні, гадають, що трапилося. Це мені здається більш сучасним підходом. Адже історична картина повинна бути впізнаваною сучасним глядачем — інакше вона не вийде.

— Чому Биківня буде цікава зараз, на вашу думку?

Я. К.-Б.: — Биківня в сучасному світі — сильна й цікава історія. Світ навколо нас швидко змінюється. Навіть в Європі ми бачимо — Польща йде в бік авторитаризму, туди ж і Угорщина, Італія, я не кажу вже про Білорусь, з якою ми майже ведемо війну. Ніхто не знає, до чого це призведе. Ті біди в 1930-х починалися ніби невинно — Гітлер прийшов до влади абсолютно демократичним шляхом. Важливо показати, у що це все може вилитися. Що диктатура і терор приходять непомітно. Якщо то вийде — буде дуже добре. Головне — розрахувати з сучасного погляду.

«МІЙ ДІДУСЬ СТАВ ЖЕРТВОЮ ЯКОГОСЬ ТУПОГО ПЛАНУ»

— Яне, що ви знаєте про вашого дядька?

Я. К.-Б.: — Я його особисто не знав, звичайно. Знаю тільки те, що мама розповіла і що бачив на фотографії. У сім’ї було п’ятеро дітей. Мій дід — а його батько — працював шефом лісового господарства ще за часів Франца-Йосипа. Так що мій дядько закінчив університет у Познані теж по лісовому господарству. Він був красенем. Його однокурсники заводили романи, одружувалися, а він говорив: «Ні. Одружуватися не буду. Буде війна». І так сталося. Почалася війна, його мобілізували як офіцера, він поїхав на схід і пропав. І ніхто не знав, усі говорили: «Катинь, Катинь» — але там прізвищ не було, їх опублікували тільки в 2011-му. І серед польських прізвищ у Биківні ми його знайшли. І це все, що я знаю: хороший чоловік, красень, який не хотів одружуватися, тому що буде війна.

— Аню, а що ви пам’ятаєте про вашого дідуся?

А. П.: — Матеріали його справи я побачила тільки два роки тому. Там уся біографія його написана: що він народився у Чернівецькій області, тоді ще в Румунії, що він побував у Італії, багато подорожував і як він прийшов до того дня, коли його розстріляли. Він був професором, викладав у Київському політехнічному інституті, потім його звільнили через те, що вважався неблагонадійним, бо не був у компартії та служив у австро-угорській армії. Маючи вищу освіту, знаючи багато мов, працював звичайним бухгалтером на ту мить, коли його заарештували вночі, як і всіх. Моя бабуся, яку я пам’ятаю — вона померла в 1991, — закінчила Інститут благородних дівиць (зараз Жовтневий палац, а за Сталіна був тюрмою НКВС). Вона пів року ходила туди з моїм дворічним татом.

Декілька років тому я дізналася про ініціативу «Остання адреса». На будинки, з яких тоді забирали людей, вішають таблички: хто це був і коли заарештували. Я прийшла до того будинку, де була раніше квартира моїх бабусі й дідуся, — це прямо біля польського посольства на Богдана Хмельницького. Там зараз готель, якийсь бар із кальянами. Я їм один раз розповіла, другий: «Ви знаєте, мені дуже важливо цю табличку повісити». Вони відповіли: «Ну так, ми зараз поговоримо з власником». Я їм писала листи, справа тягнулася й тягнулася і зрештою вони мені сказали: «У нас тут заклад, а ви хочете, щоб тут висіла табличка про якогось заарештованого? Ну це якось некомільфо для нас». І я зрозуміла, що можу піти в КМДА, ще писати якісь листи, цю табличку зрештою повісять і я собі скажу: «Я молодець». Але я — кінематографістка. Я можу робити фільми і впливати ними на людей. Я хочу створити кіно, яке не дасть змогу людині бодай з якоюсь освітою навіть подумати про те, що вона не хоче мати нічого спільного з історіями про якихось там заарештованих. Це наше минуле, від нього не можна просто так відморозитися. Для мене це варварство. І я хочу обговорити це в публічному полі. Мій тато жив усе життя, не знаючи, де похований його батько. Мою бабусю до 1953-го мордувало НКВС. Взагалі всі жінки, які пройшли НКВС, мовчали. Бо там з ними робили дуже страшні речі, про які ніде нічого немає насправді. Я пам’ятаю свою бабусю і розумію, що вона так багато всього не розповіла. Як і сотні інших бабусь. І я хочу створити фільм, присвячений всім тим людям. В них немає геройських погонів, вони звичайні люди. Але завдяки їхнім діям ми зараз живемо у вільному суспільстві, в демократичній країні й можемо не боятись якогось режиму і говорити про це.

Я. К.-Б.: — Зараз я подумав: «А чому ти так мало знаєш про дядька?» Тому що мені ніхто не розповів. Це проблема нашого покоління — наші батьки не хотіли про це говорити. У школі я пам’ятаю ситуацію — вчителі розповідали, що Катинь учинили німці. Але ж удома говорили, що це зробили Совіти. І коли я заїкнувся про це, мене викинули зі школи за політичну неправду. Розумію, що батьки нас берегли і хотіли, щоб ми йшли вперед, а не шукали помсти, бо це нам не допоможе. Але тепер дуже важливо, щоб людина знала свою історію, знала, ким були її близькі, батьки.

— Ян, що найбільш вразило вас із того, що ви знайшли в архівах?

Я. К.-Б.: — Найстрашніше — що НКВС мало плани по розстрілах.

— Рознарядки.

Я. К.-Б.: — Так. Щодня потрібно було страчувати, припустимо, 550 осіб. Стільки-то куль отримали, треба витратити. І неважливо кого — головне, знайти людину для розстрілу.

А. П.: — Мене ще вразило, що на ці нескінченні зачистки виділявся величезний бюджет. На персонал, на водіїв «воронків», на премії, на тюрми. І системі було вигідно заради цих бюджетів робити якомога більше арештів. Вони той план навіть перевиконували. Мій дідусь просто став жертвою якогось тупого плану.

Я. К.-Б.: — Були дві системи — нацизм і сталінізм. З Гітлером просто: проголосили всіх євреїв ворогами, такими, що підлягають смерті. А при Сталіні полювали на ворогів народу — але при цьому неважливо, хто був цим ворогом. Просто вбити для статистики, а потім назвати ворогом.

«ХОЧЕМО ЗРОБИТИ ЖИТТЄСТВЕРДНУ ІСТОРІЮ»

— Коли ми побачимо фільм?

Я. К.-Б.: — Поки що у нас ще не готовий сценарій. Проведемо кастинг, ще навіть хронометраж неясний. Може, знайдемо співавтора в Польщі.

А. П.: — Поки що наш план — в рамках фінансування УКФ зробити сценарій, потім у Польщі знайти співавтора і подавати документи на фінансування на подальший розвиток сценарію. Дуже важливо зробити саме українсько-польський проєкт. Взагалі, історичне кіно потребує значних ресурсів. Можливо, також подаватимемося на наступний пітчинг Держкіна, залучатимемо канадську сторону. Бо у багатьох, хто живе там, так само родичі поховані в Биківні. Важливо зробити не просто фільм, а в певній новаторській формі. Сподіваюся, шо вкладемося до 2025 року.

Я. К.-Б.: — Повторюся, Биківня як тема потенційно дуже цікава в Польщі і в Україні як щось спільне між нами. Тут багато знають про Бабин Яр, у Польщі — про Катинь. Але менше знають про Биківню. І це повинно бути цікаво. Народ широко дізнається, що таке місце є.

— Але ви ж розумієте, що занадто страшний матеріал блокується свідомістю глядача?

А. П.: — Тому в фільмі не буде розстрілів, могил.

Я. К.-Б.: — Ми подумали, що це вже було, як куля входить у голову... А справа в людині, в тому, що вона проживає. Думаю, що це правильний шлях.

А. П.: — Тому ми хочемо зробити навіть доволі життєствердну історію. Надихаючу. Щось хороше в той страшний час відбувалося. І є віра в людство, віра в людину, в хороше, в пам’ять, у простих людей, які переживали страшні речі, але не опускали рук.