«Талант» невдячності. I вдячності

Як «зіштовхнули» Льва Толстого та Євгена Чикаленка, і що з того вийшло

...НАСКРІЗНА ДУМКА, ЯКА МЕНЕ ПОСТІЙНО ТУРБУЄ: ЧИ МОЖНА НАВЧИТИ ВДЯЧНОСТІ? ЯК?

...Перше гігантське завдання, яке ми в газеті вважали за потрібне поставити: подолати «українську прірву» в один стрибок. Це був 1999 рік. Дуже добре, що зараз уже багато людей розуміє, що це був Рубікон. Саме тоді Україна пішла не тим шляхом. Як нещодавно дуже влучно написав Віктор Небоженко, був «шлях Кучми» і «шлях Марчука». Звісно, раніше, коли про це говорила газета «День» або я, то всі могли поставитися з підозрою або «закопилити губки» і сказати: «Ну, звичайно, що ж їм ще говорити?..». Довелося набути 20 років цього досвіду, втратити Крим, мати вогонь і біль Донбасу, два Майдани... Знову-таки в останньому інтерв’ю Віктора Небоженка «Дню» є дуже влучна цитата: «Без цих майданів суспільство не зрозуміло б, що шлях, яким пішла країна з 1994 року, завів нас у безвихідь. Так, з низки причин перший Майдан не дав результатів, але коли не дав результатів і другий Майдан, навіть свого роду сталася контрреволюція, люди почали більше замислюватися, що причина набагато глибша, а не просто у злій волі окремих людей».

МАЛЮНОК АНАТОЛІЯ КАЗАНСЬКОГО / З АРХІВУ «Дня», 1996 р.

І треба цю причину шукати. Ми обстоювали інший шлях. Ми були не так опозицією, як альтернативою.

...Навіть сьогодні «Фейсбук» мені нагадав, як я 2014 року писала: «Меншість усі ці роки билася за інший шлях. З гордістю можу сказати, що я належу до тієї меншості, яка не склала руки після 1999 року, а намагалася дати суспільству нові смисли, нові знання, підготувати до нових випробувань». Тоді до основних подій на Майдані залишався місяць, до анексії Криму — два. Але ж не в цьому питання, щоб сказати: «Ми ще тоді були молодці і вам сказали, як правильно. Чому ви нас не слухали?» У мене немає жодного бажання втішатися своїм прогностичним даром...

ЧОМУ ВИНИКЛА БІБЛІОТЕКА «УКРАЇНА INCOGNITA»

Про друге завдання, яке ми собі поставили після 1999 року, після поразки на виборах кандидата, якого ми підтримували, і билися, як леви, за цю іншу перспективу для країни, я вже багато разів говорила. Але, можливо, варто повторити ще раз. Я тоді сказала, що ми будемо займатися суспільством. Бо, ще одна самоцитата: «Вони виграли, але ми були праві». І одразу почали це робити, щойно оговтавшись від усіх травм, від того, що редакцію покинуло доволі багато журналістів, які не хотіли пов’язувати своє життя з поразкою (що абсолютно зрозуміло. Можливо, на той час поглядів у них не було, а терпіти випробування, яких було доволі багато, вони не хотіли). Треба сказати, що багато людей у регіонах були так налякані співпрацею з опозиційною газетою «День», що ще довго відходили, це відштовхнуло потенційних рекламодавців і партнерів на довге десятиліття... І ось у тій ситуації ми й створили Бібліотеку «Україна Incognita», яку назвали «додатком до українського паспорта». Нагадаю, її було започатковано 2002 року. Причина поразки 1999 року була не тільки в адмінресурсі. Не тільки в тому, що кампанія була безпрецедентно брудною, не тільки в зраді Мороза, не тільки в тиску, не тільки у відсутності інтернету, не тільки в суцільній цензурі на телебаченні, не тільки в продажності журналістів (мій колишній шеф писав у своїй газеті: «Голосуй не голосуй, а Марчук не проходной») і частини інтелігенції, про що я говорила в ніч виборів, і це відео досі є хітом на моїй сторінці. Не тільки в цьому. А й в елементарній неготовності суспільства. Його неосвіченості. Люди були нажахані різними попередніми історіями, вони трималися за якісь хиткі примари, «аби не було гірше», і не ризикнули отримати шанс жити краще. Вони не повірили, що з ними може відбутися щось по-справжньому хороше. Розминулися.

І тим не менше, освіченість не повинна бути безсистемною. Тому що в нас уже зараз видаються «гори» всього. Але чи так якісно, чи так сильно, чи так потужно це вплинуло на стан суспільства? На розуміння суспільством самого себе.

Цими днями, коли в редакції були розмови про те, як привітати Ліну Василівну з Днем народження, я раптом подумала, що залишається не дуже добре прочитаною всім суспільством і, мабуть, не зовсім зрозумілою її важлива лекція, проголошена 1999 року в Києво-Могилянській академії. Ми її перевидали в серії «Підривна література» 2014 року, назва якої тоді видавалася нашим сучасникам дуже мілітарною. Так-от, цей фрагмент, який ми надрукували в газеті, є реально тією програмою, яку ми здійснюємо. Я тоді про це не думала, а так збіглося, що ми почали реалізовувати те, що Ліна Василівна говорила про гуманітарну ауру нації та дефект головного дзеркала. Ось тут у неї дуже вдалий приклад: «...коли американці свого часу запускали з мису Канаверал дослідну станцію з якимсь особливо потужним телескопом, що мав прецизійно точну систему дзеркал, то, виявивши в останній момент дефект головного дзеркала, призупинили запуск, усунули дефект і лише тоді запустили цей телескоп на орбіту» І далі всі ці речі — це все про наш деформований гуманітарний простір. Звісно, ми паралельно показуємо, як «палата мір», — як би це могло бути в нормі. Але ми, на жаль, не можемо «перемонтувати» оцей величезний «монітор», який карикатурить Україну. Показує українцям самих себе не тими, якими вони є. І світові транслює, зокрема, спотворений наш образ.

Ми здійснюємо свою альтернативу, не знаю, наскільки успішно. Можливо, не дуже, судячи з нашої реальності. Єдине, що я можу сказати: якби не було нашої «оптики» — то було б складно уявити, наскільки великою є кривизна. Ми просто відсвічуємо і показуємо, як далеко ми зайшли в цій спотвореній системі координат. Щоправда, наш друг, улюблений автор, визначний філософ Сергій Борисович Кримський, казав, що «Є газети — дзеркала, а газета «День» — це вікно». Ми показуємо інший вимір, іншу систему координат. Я вже не говоритиму про ефект і дефекти іншої журналістики, але це теж вимагає свого аналізу. Тому що це спотворення системи цінностей. І журналісти, які — хто з доброї волі, а хто за якісь стимули, це роблять, — це велика проблема, взагалі, національної безпеки. 

Читайте далі

Фотовиставка - подарунок «місту сильних громадян»

Про просвітницьку роботу, що проводиться газетою «День», розповіла її головний редактор Лариса ІВШИНА

…Народу зі своїми провідниками не допомогли зустрітися

У «Дня» і в більшості іншої української журналістики — різні герої. Ми скільки зусиль докладали, щоб показати суспільству справжніх гігантів думок. Інші — їх впритул не помічали.

Філософ Сергій Кримський. Для нас — це гуру, вчитель. Або Джеймс Мейс. Скільки років пройшло, перш ніж українська журналістика звернула увагу на цих людей? Але багато роботи ще попереду. У Києві, на жаль, немає вулиці імені Джеймса Мейса. Немає пам’ятника. Зрештою, його ніяк на державному рівні і не нагородили. Якби не Премія імені Джеймса Мейса, яку щороку вручає «День», його ім’я залишилося б не пошанованим.

Це ж, на жаль, стосується й історії Норильського повстання і його лідера Євгена Степановича Грицяка. Ми все робили для того, щоб ця людина, її життєвих шлях стали національним надбанням. Інші цього не помічали. З цього приводу я написала у «Фейсбуці», і Ганна Гопко, до речі, це помітила, що ні в Євгена Грицяка, ні у Джеймса Мейса не було жодного загальнонаціонального ефіру! У Євгена Грицяка був лише запис проекту «День-TV», коли ми до нього в село відрядили журналістів. У ці траурні дні пам’яті можна ж взяти наше відео і показати в ефірі? Корона б не впала з голови. Візьміть, поставте, покажіть українцям.

Наше суспільство багато років було постгеноцидне, постколоніальне, і з нього вийшло багато слабких і покалічених. І ще — боязливих. А оцінити таких гігантів, яким був Євген Грицяк, може далеко не кожен. Для цього треба час і зусилля… Звісно, в умовах війни суспільство зустріло ще одне випробування, не засвоївши всі попередні уроки.

Чому був важливий спільний спротив сталінізму? В ГУЛАГу основну боротьбу очолили українці, а Норильське повстання – Євген Грицяк. Його авторитет, його твердість були такими, що його слухали навіть непримиренні вороги – ті ж самі росіяни-націоналісти. Тому тут важливі спогади Михайла Ткачука, що Євген Степанович мріяв зберегти людей та український генофонд: «Грицяк взяв за правило — перемога не в тому, щоб прийняти героїчну смерть, а щоб вижити заради майбутнього». Саме так Євген Степанович ставився до подій на Майдані. Коли в мене було відчуття того, що «рушниця», яка висить над Майданом, в кінці «акту» вистрелить, ми зверталися до Євгена Степановича за порадою. Адже він бачив далі за всіх. І нам в інтерв’ю Євген Грицяк сказав: «Цієї війни з Росією було не уникнути». Коли наші політики зізнаються, що не могли уявити, що Росія нападе на Україну, ми говоримо у відповідь: «А чому ви не слухали старих інтелектуалів-табірників?». Вони казали: «Росія – наш лютий ворог». І це вони говорили тоді, коли Росія зміцнювала армію, а наші… грабували країну і не давали пройти до влади тим, хто міг зарадити. Пам’ятаю, як під час Майдану Євген Грицяк говорив нам: «Треба вчасно зупинитися на точці не насилля». Він вірив у це, і я думаю, що можна було уникнути трагічних наслідків. Але в загостренні ситуації були зацікавлені з різних боків.

…Народу зі своїми провідниками не допомогли зустрітися журналісти. Євгена Степановича мали б знати мільйони. Обікрали самі себе...

Реліктовий перспективний українець

або Сім уроків від Богдана Гаврилишина

Пригадую, не так давно на каналі «Культура» мені трапився короткий документальний фільм про Богдана Гаврилишина. Камера супроводжувала його до рідного села Коропець, що в Тернопільській області. Не можна було не помітити, з якою повагою і водночас теплотою, пієтетом, але без штучного пафосу Богдан Дмитрович згадував про батьків та своє життя тут, на малій батьківщині. 

Тернопільщина початку минулого століття проступала з його розповіді у виразних детал ях і штрихах. Один із них врізався в мою пам’ять: в отчому домі, розповідав Богдан Гаврилишин, було тільки дві книги — Біблія й «Кобзар» Шевченка.

Відтак Великі книги задали високу планку. Це перший урок, важливий для молоді сьогоднішнього світу.

Велика книга духовно зосередженому читачеві може дати значно більше, ніж безсистемне та невпорядковане поглинання терабайтів глобалізованого інформаційного простору. Але сприйняття та засвоєння таких текстів було б неможливе без благодатного етичного ґрунту, розумової чутливості, цінностей, привнесених у світ Богдана Дмитровича вже в ранньому віці. Зі спогадів відомо, що його батькові доводилося бувати у світах, бачити, як живуть люди там.

Другий ключовий урок: правильні пропорції світу.

Переконана: ще тоді сформувався широкий горизонт майбутнього члена Римського клубу.

Живій душі, що прагне росту, важливо знати, що у світі є велика мрія. Потрібно щодня ставати на крок ближчим до неї. Думаю, вже на ранньому етапі Богдан Гаврилишин розвинув у собі той колосальний, але вибірковий, інтелектуальний апетит, який упродовж життя дозволяє йому нанизувати цінні знання на вже сформовану ціннісну систему.

Потім на його життєвому шляху зустрінуться справжні велетні. Назву лише двох. Митрополит Андрей Шептицький, благословення якого Богдан Дмитрович досі згадує зі вдячністю. А ще Отто фон Габсбург.

І це урок третій: роль особистості в житті іншої особистості.

Для мене, редакції «Дня» і наших читачів важливо, що саме Богдан Дмитрович написав спеціально для газети свій спогад про неймовірну особистість, справжнього нереалізованого Короля, який відійшов у кращий світ у липні цього року (див. статтю «Спогад про Отто фон Габсбурга» у «Дні» №119 від 12 липня 2011 року). Великий українець написав про великого австрійця і доброго друга нашого народу. Як все ж таки важливо, щоб українці, які все ще мають чимало привнесених комплексів, змогли оцінити розкіш мислити в унісон із неординарними особистостями.

Свою знамениту книгу «До ефективних суспільств: Дороговкази в майбутнє» видатний вчений написав 1979 року англійською мовою. Після цього книга з’являється у перекладі німецькою, французькою, іспанською, японською, корейською, а згодом польською мовами. Україна на той час перебувала в «консервній банці» Радянського Союзу, щільно закритій та ізольованій від надзвичайно цінних знань. На видання своєї книги рідною мовою, як зазначав автор, довелося чекати до 1990 року. Часу великих змін.

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Урок четвертий: як виглядає дієвий патріотизм.

Як тільки з’явилася перша можливість, Богдан Дмитрович приніс в інтелектуально збіднений український простір найцінніше з того, що надбав, — сучасні знання — Світову Проблематику.

Наше знайомство з Богданом Гаврилишиним також відбулося в ореолі освіти. З виходом першої книги із «Бібліотеки «Україна Incognita» я запланувала Маршрут №1 університетами країни. Уже після першої зустрічі керівництво Ніжинського педагогічного звернулося до мене з проханням продовжити інтелектуальне спілкування зі студентами. Я замислилася: знайомство з ким може бути найбільш переконливим, хто втілює розуміння широкого світу й водночас має концентрований заряд українськості? Відразу подумала про Богдана Гаврилишина. І зателефонувала. Хоча на той час (а це був 2002 рік) ми заледве були знайомі, він із легкістю погодився на спільну подорож до Ніжина. Для когось це місто, можливо, — просто районний центр Чернігівської області, але для Богдана Гаврилишина Ніжинський університет — Альма-матер Гоголя! Це й продиктувало формат його спілкування зі студентами, яке особисто для мене відкрило надзвичайну людську щедрість та колосальний потенціал педагога в широкому смислі цього слова.

Урок п’ятий: могутня особистість, як правило, проста, очищена від суєти та марнославства.

Час від часу Богдан Дмитрович просто телефонує мені зі словами підтримки. Він дуже схвально відгукнувся про ідею Острозького клубу вільного інтелектуального спілкування молоді. І захотів знайти час особисто поспілкуватися з його членами. Саме він підтримав видання «Екстракту +200»— 11-ї книги з нашої газетної бібліотеки. А дізнавшись про роботу Літньої школи журналістики «Дня» цього року, Богдан Дмитрович відразу заявив про намір зустрітися зі студентами. Особисте знайомство стало для студентів, можливо, такого ж масштабу подією, як для Богдана Гаврилишина зустріч із його великими наставниками.

Урок шостий, висловлений самим Богданом Гаврилишиним: «Віддавати щось — приносить значно більше задоволення, аніж споживати самому».

У цьому звучить реліктовий перспективний українець.

Чимало наших співвітчизників різних хвиль еміграції, вписавшись у Західний світ, здобули пристойний рівень життя, але не так багато стали всесвітньо відомими публічними інтелектуалами, не забуваючи при цьому, що вони — українці. Із вдячністю можемо згадати Івана Лисяка-Рудницького, Євгена Маланюка, Уласа Самчука, Романа Шпорлюка...

Богдан Гаврилишин поїхав з України ще 1943 року. За цей час пройшов шлях від табору для переміщених осіб до визнання у світових колах, викладання в 70 країнах та консультування світових компаній. Він живе переважно за  кордоном, але завжди залишається українцем. Знає багато мов, але його українська — природна й милозвучна.

Урок сьомий — визначальний, він звучить майже як національна ідея: ідентичність і модернізація.

Коли йдеш, українцю, у великий світ, не обов’язково ставати німцем, росіянином чи американцем.

Приклад Богдана Гаврилишина для української молоді можна сформулювати так: не бійтеся самостійно мислити і відважно мріяти.

Лариса ІВШИНА, головний редактор газети «День»

(Стаття з книги: «Богдан Гаврилишин. Залишаюсь українцем». Київ, Університетське видавництво Пульсари, 2011)

«Волинський бренд»

Головний редактор газети «День» — почесний професор Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки

Таке рішення ухвалено на засіданні Вченої ради вишу, членом Наглядової ради якого є Лариса Івшина вже понад вісім років. Газету «День» та Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки і Луцьк загалом поєднують не тільки ділові контакти, а й багаторічна дружба. Саме у цьому університеті (який тоді ще носив назву — Волинський) відбулася перша презентація книжки «Україна incognita», яка і дала початок та назву майбутній Бібліотеці газети «День». Тут відбулася одна з перших виїздних фотовиставок газети «День», і щороку ця подія — «Дні «Дня» у Луцьку» є однією із знакових в році, вже своєрідним волинським брендом. Головний редактор «Дня» давала майстер-клас для майбутніх журналістів в університеті, читала тут публічну лекцію, у виші презентують всі книжкові новинки газети.

Серед почесних професорів Східноєвропейського націоанльного університету імені Лесі Українки — Ліна Костенко, Ярослав Ісаєвич, Дмитро Павличко, Іван Драч, перший генеральний консул Консульства Республіки Польща у Луцьку Войцех Галонзка, Мирослав Попович, краєзнавець та творець народного музею у селищі Торчин Григорій Гуртовий й інші поважні та знані особи. Урочисте вручення посвідчення про звання «Почесний професор Східноєвропейського націоанльного університету імені Лесі Українки» ще відбудеться, а наразі думки членів Вченої ради і загалом університетської громади висловила Анна ЛЕВЧУК, проректор з науково-педагогічної роботи, євроінтеграції і роботи зі студентами:

— Для нашого колективу велика честь працювати з Ларисою Олексіївною, вона уже давно є Великим Другом і Натхненником нашого університету. Чимало напрацювань від творчого колективу газети «День», який вона очолює, ми активно використовуємо у нашій інтелектуально-просвітницькій роботі. Лариса Олесіївна є взірцем сучасної, успішної людини, в якій гармонійно поєднується розуміння глобальних світових тенденцій та нових українських пріоритетів. Вона завжди щедро і цікаво ділиться із спраглою до якісного інтелектуального продукту країною важливими фактами, аналітикою та перспективами. Ми надзвичайно горді мати в нашому колективі такого справді Почесного і дорогого, а також завжди стильного професора.

Звання почесного професора Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки рішенням Вченої ради присвоєно і Олексанлдру Моцику, Надзвичайному і Повноважному Послу України.

Iгор КОЦАН, професор, ректор Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки:

— І Лариса Івшина, і Олексанлдр Моцик — це люди, які багато років активно працюють на розбудову волинського вишу, сприяли багатьом цікавим проектам, підтримали чимало ініціатив, власне, це люди, які працюють на користь України загалом. Сучасна молодь особливо потребує особистостей, у яких можна вчитися жити і діяти. І це самі такі люди. Наш колектив задоволений співпрацею і сподівається на її активне продовження.

Наталія МАЛІМОН, «День», Луцьк

«Українцям відбили прагнення заглядати за «історичний горизонт»

Головний редактор газети «День» Лариса Івшина стала гостею студії радіо «Незалежність»

У розмові з ведучою радіостанції Лариса Івшина розповіла про книжкові новинки «Дня» — «Повернення в Царгород» та публіцистичний триптих «Котел», або Справа без терміну давності», «Я свідок – записки з окупованого Луганська» та «Катастрофа і тріумф. Історії українських героїв». Про те, чому українським політикам важливо знати історію, як виховати нове покоління кваліфікованих державних діячів та ефект від прочитання видань з Бібліотеки «Дня» — у розмові з Ларисою Івшиною.

«Наші історичні книги складають абсолютно іншу концептуальну лінію переосмислення української історії, зокрема стосунків з нашими сусідами, — зауважила головний редактор «Дня». — Це не просто книги, які з тієї чи іншої причини нам у «Дні» раптом захотілося упорядкувати та видати. Ми маємо своє бачення історії й послідовно здійснювали роботу в цьому напрямку. Дванадцять років тому вийшла друком наша перша книга «Україна Incognita», яка і до сьогодні є лідером наших внутрішніх рейтингів продажу. Вона перевидана вісім разів! На цьому ґрунті виросли всі інші книги. До прикладу, ми видали «Війни і мир, або Українці — поляки: брати/вороги, сусіди...». Коли я слухаю наших політиків, зокрема прем’єра під час його поїздки в Польщу, то розумію, що він нашу книгу не читав. З розмов політиків відчутно, що мінімум історичних знань вони ще не взяли. Політики майбутнього, я переконана, мають бути виховані на якісно іншій літературі, зокрема тій, яку видає «День». Тоді, оперуючи реальними знаннями, вони будуть говорити і діяти інакше».

За словами Лариси Івшиною, українцям за багато століть під Московією відбили прагнення заглядати за «історичний горизонт». «Росія перебрала на себе (не без допомоги багатьох українців свого часу) місію «центру». Але це не виправдано... Саме Україна – природній синтез заходу і сходу. Допомогти розібратися в цьому, зрозуміти теперішню свою роль — це для нас у «Дні» був природній, але дуже непростий шлях, — продовжує Лариса Олексіївна. — Книга «Повернення в Царгород» допомагає відчути абсолютно іншу ясність, допомагає розкрити вічний «бермудський трикутник», який сковував українську волю, енергію, змушував Україну спілкуватися зі світом через посередників. Ми його розімкнули цією книгою. Сподіваюсь, читачі це відчують».

Лариса Івшина: Журналісти, які стали зірками на темі вбивства Гонгадзе, потім замовкли про цю справу

З "Української правди", видання, яке заснував Георгій Гонгадзе, "Дон Кіхот переїхав", констатує головний редактор газети "День". Вона переконана: мовчазна згода української журналістської спільноти із тим, що справа вбивства Гонгадзе так за 15 років і не доведена до справедливого завершення, - це моральний злочин. Чому так відбувається і які катастрофічні наслідки для нашої країни може спричинити відсутність покарання замовників вбивства журналіста,- про це і не тільки у розмові із Ларисою Івшиною.

"Котел, або Справа без терміну давності", "Я - свідок. Записки з окупованого Луганська", "Катастрофа і тріумф. Історії українських героїв" - це назви трьох нових книг, які утворюють єдину публіцистичну трилогію, презентовану нещодавно газетою "День". Справа Гонгадзе-Подольського як ключ для розуміння олігархічно-кланової "системи Кучми", у системі координат якої наша країна залишається, незважаючи на обидва Майдани; багаторічна поразка України в інформаційній війні на Донбасі і як закономірний наслідок - військова окупація цього регіону у минулому році; існування нашої національної "матриці" всупереч усім помилкам і зрадам політиків, доказом чого є справжній героїзм українських бійців на фронті, - такими є основні теми нової трилогії, упорядниками якої стали журналісти "Дня" Іван Капсамун, Валентин Торба та Марія Семенченко.

Паралельно із цими книжками бібліотека газети "День" поповнилась історичної збіркою "Повернення в Царгород", котру присвячено вшануванню 1000-ліття правління Ярослава Мудрого. "Повернення в Царгород", підготовлена провідними авторами газети, дає можливість читачам освіжити свої знання про минуле нашої країни, яке багато хто все ще мислить у радянських категоріях, і по-новому подивитись на цивілізаційну місію України.

Нові книги "Дня" стали для журналіста "ВідеоТеКи" приводом для розмови із Ларисою Івшиною про актуальні проблеми українського суспільства та зокрема журналістики. Під час цієї розмови з вуст головного редактора одної із найкращих українських газет (яка, до речі, цього року відзначає своє 19-річчя) пролунало багато критичних закидів на адресу колег з журналістського цеху. Не випадково й те, що напередодні 16 вересня одною із основних тем цього інтерв'ю стала справа Гонгадзе-Подольського, що за 15 років так і не доведена до справедливого завершення попри численні обіцянки очільників української держави. На думку пані Івшиної, відповідальність за такий стан справ несуть не лише політики, а й журналісти, переважна більшість яких вже давно змирилась із небажанням влади назвати та покарати замовників вбивства засновника "Української правди". Сьогодні публікуємо першу частину розмови із головним редактором "Дня".

Марина Баранівська

Лариса Івшина: "Савік Шустер – прикраса нашого життя"

Які процеси всередині України невпинно робили війну із Росією неминучою, що забезпечує попит на телепродукт, яким багато років поспіль годує наше суспільство ведучий "Шустер live", чим загрожує вибіркова боротьба із олігархами та що об'єднує Кучму і політиків часу його правління із нинішніми першими особами держави – про це і не тільки у другій частині розмови із головним редактором газети "День".

"У нас так щедро люблять чужих. Так люблять облизувати з ніг до голови. Як тільки хтось залетить сюди – уже прямо весь мокрий від того щастя!" - не без сарказму каже Лариса Івшина. Отримавши таку "подачу" від головного редактора "Дня", кореспондент "ВідеоТеКи" не могла не поцікавитись думкою своєї співрозмовниці щодо причин феноменального попиту на українському ТБ на той продукт, який багато років поспіль виготовляє Савік Шустер, маючи суттєвий вплив на громадську думку в країні.

"Савік Шустер – ідеальна людина для нашого суспільства. Для суспільства, яке терпить те, що відбувається, яке ходить баранячим натовпом за маніпуляторами. Савік Шустер – прикраса нашого життя. Для такої політики, як наша, і для такої журналістики, як наша, Савік вічний. Він – тест. Він – символ. Він – наш градусник!"– вважає Лариса Івшина і наполягає на тому, що "Савік має бути до повного одужання клієнта". (Запис цього інтерв'ю із пані Івшиною відбувся 15 вересня, незадовго до драматичних подій останньої п'ятниці, коли менеджмент "1+1" вирішив перенести ефір суспільно-політичного ток-шоу "Шустер live". У той же вечір Савік Шустер з'явився в прямому ефірі каналу "112 Україна". Шоу «Шустер live» виходило на «1+1» із 7 вересня. В ефір вийшло два випуски. Раніше протягом 2015 року програма транслювалася на каналі «112 Україна».)

Як погане знання власної історії не дає змоги будувати сильну Україну сьогодні, чим небезпечне для держави "призначення" на роль цапа-відбувайла Ігоря Коломойського та загалом чи потрібна нам боротьба за знищення олігархів, чому всі, хто матеріально допомагав газеті "День", раніше це ретельно приховували і не поспішають "світитися" й зараз, а також навколо чого українці мають об'єднуватись – про це і не тільки у другій частині розмови із Ларисою Івшиною. Початок цього інтерв'ю дивіться тут.

Марина Баранівська. Зйомка, монтаж - Олексій Темченко

«Україна приречена на політичну перемогу та відродження»

Днями в редакції уперше відбувся експериментальний Міжнародний круглий стіл за допомогою одразу кількох новітніх технологій: скайп-включення, відеозвернення, а також уже традиційної живої дискусії. Тема обговорення — «Атака «русского мира» на Європу. Як їй протистояти?» Українським і міжнародним учасникам дискусії було запропоновано прокоментувати такі питання:

а) просування «русского мира» як засобу розмиття суб’єктності України;

б) інформаційна війна і російська пропаганда використовується для викривлення іміджу України;

в) що робити разом, щоб успішно протидіяти  спотворенню іміджу України?;

г) приклади успішної протидії російській пропаганді. 

Розпочинаючи дискусію, головний редактор «Дня» Лариса ІВШИНА пояснила, чому було обрано саме таку тему:

— Потрібно говорити саме про атаку «русского мира» на Європу. Говорячи про Європу — не тільки географічно, а й історично, — маємо на увазі, що ми і є Європа. Так, політично ми ще не в Європі: ми не члени Євросоюзу, бо не виростили повністю політичну націю, свідому того, що вона — європейська. Між тим російські технології націлені саме на те, щоб не дати Україні стати Європою.

Атака «русского мира» на Європу — головна загроза. Вона йде з різних боків, зокрема через країни Євросоюзу, де є заздалегідь підготовлені до нового наступу бастіони. Атака йде і через Україну: через багаторічні спроби не допустити розвитку конкурентних еліт, які змогли би вирвати Україну з пострадянського минулого.

Застосовується дуже багато різних технологій, щоб зробити з України гібридну державу, яка не зможе приєднатися до жодного перспективного проекту, не кажучи вже про НАТО.

Детальніше читайте за лінком.

9 червня свій День народження відзначила головний редактор «Дня» Лариса Івшина