Особисте про Особистість

28 січня Євген Марчук міг би відзначати свій 81-й рік народження. Але не витримало серце... Тепер це День його памяті.

Життя Євгена Марчука переплітається з ключовими для нашої новітньої історії фрагментами. У певний момент доля нашої країни могла піти іншим шляхом й у нас для цього були всі можливости, якби ми своєчасно вміли розрізняти своїх найкращих. Цілком можливо, що не було б війни, або принаймні ми були б до неї максимально готові. Тому свідчення не формальні, обтічні та урочисті фрази, а конкретні дії цього державного діяча — Євгена Марчука. Хоч про це майже не говорять на загал, але нагадаємо, що саме Євген Марчук не допустив окупації Криму в далекому 1994-му році. І те, що Крим український ще з часів прийняття Володимиром християнства в Херсонесі, Марчук довів на практиці та показав наступним керманичам приклад, як не допустити ганьби. Чи дослухались? Ні.

Євген Марчук — Людина, яка створила Службу безпеки України, яка обіймала ключові посади в державі в критичні для країни часи, але яка так і не очолила нашу країну, хоча була найдостойнішою для цієї посади.

«День» пропонує почути тих, хто знав Євгена Кириловича й хто виніс зі знайомства та дружби з ним для себе щось своє, особисте...

«НЕОЦІНЕННИЙ ДОСВІД ЄВГЕНА КИРИЛОВИЧА ОЧЕВИДНО НЕ БУВ ЗАДІЯНИЙ ПОВНОЮ МІРОЮ»

Борис КОЖИН, перший командувач Військово-Морських сил України, віцеадмірал, народний депутат України ІІ та ІІІ скликань:

— Моє знайомство з Євгеном Кириловичем відбулось 30 років тому. Найяскравіше мені запам’яталась ситуація, коли мене було призначено командувачем ВМС України 7 квітня 1992 року. Я приїхав до Севастополя, де було 22 людини від уряду. Завданням цієї групи було призначити мене на цю посаду. В складі тієї групи був і Євген Марчук. Він чемно покликав мене до себе й сказав: «пане Борисе, скажіть, будь ласка: хто ви є?». Я тільки-но був командиром військово-морської бази в Донузлаві. Мені спало на думку відповісти, що я радянський адмірал. «Ні, — сказав Євген Кирилович. — Пане Борисе, ви український адмірал! Бо ви є українець, а Україна — ваша земля». Ті слова я запам’ятав на все життя. І вже потім будучи депутатом у Верховній Раді, виступаючи, я наводив цей приклад людяности й мудрости, яка була в Євгена Марчука. З одного боку у людей, які його знали, завжди залишалась повага до нього, як до професіонала, а з іншого — повага як до особистости, як до людини.

Далі ми з ним розмовляли й він розпитував про що я буду говорити на пресконференції та запитав: які пріоритети у мене, як у командувача ВМС України? Я відповів: патріотизм, відданість українській державі. «Це все правильно, — сказав він, — Але, як ви гадаєте, можливо, пріоритетами ще мають бути український прапор, герб, гімн, українська мова, історія, культура та віра?» Він при цьому не тиснув, не повчав, а наче радився зі мною. Я кажу: точно. Цю розмову про пріоритети я теж запам’ятав на все життя. Це те, що дало потім мені натхнення. Вже будучи народним депутатом по Івано-Франківській области я передавав цей досвід, ці спогади своїм виборцям. І мене ці люди, коли я доносив думки Євгена Кириловича, приймали як свого.

І дійсно слід наголосити на людяності Євгена Кириловича. Вже будучи народним депутатом я до нього звертався кілька разів, зокрема, коли він був міністром оборони. Думав як до нього потрапити по конкретному питанню. Мені підказали підійти на 8 ранку на командно-пропускний пункт. Прийшов за десять хвилин на восьму й зустрів Євгена Кириловича, який під’їхав на автомобілі. «Борисе, а ти що тут робиш?», — спитав він. «Я до вас», — кажу. І без зайвих церемоній я вже був у нього на задньому кріслі машини, а вже в кабінеті всі питання вирішили. Таким він був маючи високі моральні якості, повагу до людей. Так він вирішував питання — без зайвих церемоній, з щирою відкритістю до проблем або питань з якими до нього звертались.

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Досвід і талант, які він мав і накопичував ще в радянській системі, Марчук передав уже незалежній Україні. Можу сказати як відбувалась така трансформація з власного досвіду. Я був корабельним офіцером за радянські часи. З 365 днів у році 250 днів я перебував на кораблі. Вдома на землі я міг бути всього 100 діб. Спостерігаючи за всім, що відбувається у Союзі, слухаючи радіо з-за кордону, зокрема й «Радіо Свобода», я переконався, що та система, яка була дійсно потужною, просто згнила зсередини й 1991 року просто розвалилася. Вона дійшла до абсурду, до ГКЧП. На душі було стійке відчуття того, що така спотворена система не має права й не може далі існувати. Незалежна Україна — це було світло в кінці тунелю. Це був єдиний правильний вихід для всіх нас. Тільки незалежність, тільки суверенітет, тільки власна суб’єктність з основою на демократичних началах. Євген Марчук ще глибше знав ситуацію, яку він пізнав з середини і повноцінно уявляв, що чекає на нас, якщо українці не візьмуться за кермо власної долі. Його внутрішня моральна конституція не могла сприймати ту нелюдяну систему. Він чітко розумів, що робити в критичний момент і тому одразу прийняв правильне рішення зайнявши українську державницьку позицію.

1994-го ми вже мали ситуацію, коли Крим міг бути окупованим, як це сталось згодом у 2014 році. В тому, що цього не відбулось, величезну роль відіграв Євген Кирилович. Це було виняткове вміння не лише розуміти ситуацію, а й оперативно реагувати на загрози не зволікаючи й ставлячи державні інтереси, як базовий пріоритет. При цьому питання було вирішено без зброї, філігранно. Складно сказати про нинішні пріоритети влади. Сьогодні багато чого нівельовано зокрема в ставленні до державних цінностей. Маємо стільки суперечливої інформації, стільки чвар серед нашої політичної еліти, що важко взагалі визначити їхні лінії поведінки. Точніше наскільки їхня поведінка відповідає державницьким засадам у такий непростий для України час. На жаль, ми не цінимо те, що в нас перед очима. Це торкається і неоціненного досвіду Євгена Кириловича, який очевидно не був задіяний повною мірою.

«ЄВГЕН МАРЧУК УМІВ ДИВИТИСЬ ЗА ГОРИЗОНТ»

Костянтин ГРИЩЕНКО, ексміністр закордонних справ України:

— Однією з головних якостей Євгена Кириловича було те, що він міг розрізняти людей, які здатні, вміють, можуть. Євген Марчук був людиною, яка мала бачення далеко за горизонтом того, що відбувалось тоді, коли він був при владі чи біля влади. Він завжди думав про майбутнє й завжди пропонував те, що могло розв’язати проблеми набагато краще, ніж це здавалося тим, хто був безпосередньо на чолі держави. Євген Марчук був людиною, відкритою до ідей. Він був рідкісною постаттю, яка поєднувала патріотизм, мудрість та інколи, якщо це було потрібно, жорсткість.

У нашої нинішньої еліти, хоч це і широке поняття, є один спільний недолік — короткий горизонт бачення. Часто приймаються рішення з огляду на сьогодні та в кращому разі завтра, але не думаючи про довгострокові наслідки. Йдеться навіть не про особисті, корупційні мотивації. Йдеться насамперед про невміння та небажання думати стратегічно. При чому не в плані формулювання красивих стратегічних концепцій, а в тому сенсі в який спосіб їх реалізація може позначитись на сутності нашої держави, нації. Дуже рідко з них дотягується хоча б до 50% того, що знав і розумів Євген Кирилович. Знав з історії, з усвідомлення взаємодії різних факторів, як вони впливають на політичні рішення та мотивацію людей. Цього не вистачає, і це так просто не дається, адже це не фактор базової освіти. Ні в яких Оксфордах цьому не вчать. Євген Марчук у цьому плані був унікальним.

«ЄВГЕН КИРИЛОВИЧ БУВ УЧИТЕЛЕМ І У ПРОФЕСІЇ, Й У БАГАТЬОХ ЖИТТЄВИХ СИТУАЦІЯХ»

Олександр БЄЛОВ, заступник голови СБУ (1995 — 2000, 2005 рр.), заступник секретаря РНБО (1997 — 2000 рр.), директор Національного інституту стратегічних досліджень (1996 — 2000 рр.), лавреат державної премії в галузі науки і техніки (2002 р.):

— Без перебільшення скажу, що Євген Кирилович був для мене вчителем і у професії, й у багатьох життєвих ситуаціях. Це можуть сказати й інші люди, які знали його. Як один із прикладів впливу Євгена Кириловича на мене стало його шанобливе ставлення до колег і підлеглих, гумор навіть у тих ситуаціях, коли інші керівники роздавали догани та ін. Пам’ятаю одну з його резолюцій на одному з документів, у якому містилися конкретні вказівки керівництва, що закінчувалися фразами безпосереднього керівника («Прошу переговорити») та його підлеглого («Переговорено»). Після цього — не без гумору слова Євгена Кириловича «Прошу доповісти, чим же закінчилися ваші переговори».

У книжці канадського дослідника Л.А.Пала «Аналіз державної політики», виданої в Україні у середині 90-х років минулого століття, містяться 10 порад для успішного аналізу політики, одна з яких сформульована так: «пірнайте глибоко». Євген Кирилович саме «пірнав глибоко» у дослідженні тих проблем, якими він опікувався і як голова Служби безпеки, і як Прем’єр-Міністр, і Секретар РНБО України. Вдавався до консультацій з фахівцями, обов’язково особисто вивчав джерела, багато читав наукової літератури.

Згадаю одну ситуацію, коли для використання у роботі Аналітичного управління СБУ ми взяли у Національній бібліотеці імені Вернадського кілька випусків «Економічного бюлетеня», який видавався у 1923 — 1928 роках Кон’юнктурним інститутом (керував всесвітньо відомий економіст М. Кондратьєв) при Наркомфіні СРСР. Неочікувано з нами зв’язалося керівництво бібліотеки з прохання терміново повернути ці видання, тому що їх запросив Прем’єр-Міністр України Євген Марчук. Оце, на мою думку, і є саме тим прикладом «пірнання у глибину», притаманним Євгенові Кириловичу.

Без сумніву, це було ним використано й під час підготовки та ухвалення 25 березня 1992 року Закону «Про Службу безпеки України», 30-річчя якого ми відзначатимемо цього року.

«ЯКБИ ЄВГЕН МАРЧУК МАВ ВПЛИВ В 2014-МУ РОЦІ, ТО КРИМ БИ МИ НЕ ВТРАТИЛИ»

Алла КОВТУН, журналістка, медіаменеджерка, колишня головна редакторка видань «Урядовий кур’єр», «Финансовая Украина», авторка книжки «Сальто великих грошей»:

— Мушу визнати, що на якомусь етапі я сприймала Євгена Марчука як функцію. Потужний державний діяч, яскрава особистість, яка виконує свою конкретну роль. Інакше для мене Євген Кирилович розкрився, коли поруч з ним з’явилась Лариса Олексіївна. Він вийшов за рамки посад і проявився більше ніж голова СБУ або прем’єр-міністр та згодом кандидат в президенти. Їхній тандем допоміг мені побачити Євгена Марчука більш широко.

Але мене не полишає глибоке відчуття того, що цю людину недооцінили. Я вже не кажу про те, що його звільнили з посади прем’єр-міністра за абсолютно ідіотичну підставу: створення власного іміджу. Було видно, що Марчука не сприймала система, яка на той час вже народилась і прогресувала. Сам Марчук вже реально почав своєю постаттю затіняти тодішнього президента. Чого варта ситуація з Кримом в 1994-му році, яку Марчук вирішив буквально за тиждень. Ніхто тоді насправді не знав, що робити, коли Росія розпочала сепаратистські дії в образі того ж Мєшкова. Євген Кирилович тоді спрацював геніально. Та ситуація, до речі, дуже схожа на нинішню. Переконана, що якби Євген Марчук мав вплив в 2014-му році, то Крим би ми не втратили.

Звичайно для нашої країни був великий шанс, якби Євгена Марчука обрали головою держави в 1999-му році. Але знову ж таки система зробила все, щоб цього не допустити. Зокрема через політичну маніпуляцію, коли вся увага була зосереджена на двох кандидатах — Леоніді Кучмі і Петрі Симоненку. Наче третього і не існувало. Свою роль в цьому також зіграла і історія з розвалом «Канівської четвірки» зокрема через дії Олександра Мороза. Взагалі ті вибори — це період перших серйозних фальсифікацій, які тоді працювали проти Євгена Марчука, як реальної альтернативи.  Я розцінюю це як спецоперацію Москви проти Євгена Кириловича, який мав намір об’єднати Україну і висунути реальну політичну силу. Багатьох з таких людей, які могли б підставити плече Марчуку, просто перекупили.

Зараз ми маємо таку картину політичного класу, в якій така потужна постать як Євген Марчук, який був людиною-титаном, просто дисонує. Це різні полюси, різне виховання. Марчук був компетентний в багатьох ключових галузях — від безпеки до економіки. Це масштаб особистості, якого не вистачає на нинішньому політичному горизонті, яке виховано в абсолютно інших умовах.