Час загроз

Усе, що нині в нас відбувається, нагадує ситуацію початку 2014 року. Міжцарів’я. Вакуум влади та параліч її. Таке враження, що багато посадових осіб розгублені. Та, власне, й від новообраного президента йдуть флюїди розгубленості. Здається, там погано розуміють, що треба робити, як і коли. Поки що можна виправдатися відсутністю повноважень до інавгурації. Досі невідомо, хто очолить міністерство оборони, закордонних справ, СБУ. Такий стан, стан невизначеності поганий  і для мирного часу, а про війну годі й казати. З новою владою Україна дуже  підставляється під цілком можливий удар. Лідер країни-агресора, відчувши, що перед ним слабкий і малокомпетентний діяч, почав здобувати з цього максимум користі для РФ, пішов у наступ поки що дипломатично-юридично, заявивши про роздачу російських паспортів мешканцям ОРДЛО, а потім і всієї України. Тут повторюється російська манера: в Абхазії, Південній Осетії, Придністров’ї спочатку роздавали паспорти, а потім захоплювали або брали під контроль території, мотивуючи  це «захистом» новоспечених «російських громадян». Утім, Путіна складно звинуватити в догматизмі: 2014 року порядок дій був іншим, спочатку захопили Крим, а вже потім розпочали поголовну паспортизацію.

Чинний Президент України зробив серйозну протестну заяву і почав мобілізувати наших іноземних партнерів та міжнародні організації, оскільки небезпека справді велика, адже Путін де-факто пригрозив анексією захопленої частини Донбасу. У цьому сенсі вкотре згадуються мантри наших «пікейних жилетів», політологів, які довго розповідали, що Донбас з його зруйнованою промисловістю Росії не потрібен і вона його не приєднуватиме. Так, Донбас як такий не потрібен, але як таран проти України — дуже навіть потрібен. І хто сказав, що Росія дуже щедро на нього витрачатиме кошти? Аби лишень з голоду там надто багато людей не повмирало, от і все. А так здебільшого підтримають лише свої військові структури з місцевого населення, свої колоніальні війська. Проте можна буде грати в «собаку на сіні», а самі там нічого на цій буцімто російській території не робитимуть й Україні не дадуть. А будь-які військові спроби звільнити Донбас Москва оголошуватиме «нападом на Росію». Якщо треба, вони там і «референдум» проведуть, вже уміють, навчилися. Потім таку тактику повзучої анексії можна буде поширити на всю Україну. Президент, який іде, намагається адекватно реагувати на загрозу.

А в цей час пан Зеленський мирно смажив шашлики в Туреччині. На російську  «паспортну» агресію він відповів весело, у дусі «95-кварталу». До речі, є такий російський опозиційний телеканал «Настоящее время», який присвятив цілу програму журналіста Тимура Олевського реакції російської верхівки на обрання пана Зеленського. У програмі стверджувалося, що російська влада через свої ЗМІ  активно вводить у суспільну свідомість думку про те, що новий український президент — це шоумен, комедіант, естрадний гуморист і тому його не варто сприймати серйозно.

«Паспортна» зухвалість Путіна пов’язана з тим, що цей політичний хижак відчув різке ослаблення України в результаті виборів, відчув, що в нього слабкий і некомпетентний візаві, який не може тримати удар, отже, треба активно його пресувати. Все це — перші, але далеко не останні і не найстрашніші результати обрання пана Зеленського. Але слід чесно визнати, що співавтором його успіху на виборах і провалу України був пан Порошенко, який 5 років старанно рубав гілку, на якій сам сидів. Саме Порошенко своїми безпринципними «договорняками», візантійскими інтригами, нещирістю з українським народом привів до влади пана Зеленського, як Ющенко своїм пасивним, слабким керівництвом 5 років готував тріумф пана Януковича 2010 року.

А ще трагічну роль відіграла відмова від оголошення воєнного стану 2014 рку. Під прапором «гібридної війни» здійснили моральну демобілізацію української нації, які в більшості своїй вирішила, що може абстрагуватися від війни, але біда тім, що війна від нас не абстрагується.

Про це написав відомий письменник Андрій Любка: « А знаєте, хто винен в тому, що український народ настільки розслабився й забув про війну? Винен у цьому Президент України Петро Олексійович Порошенко. Просто через те, що за п’ять років на посаді він зміг забезпечити стабільне і спокійне життя в Україні, витіснівши війну на лінію розмежування на Донбасі, а захист країни доручивши створеній майже з нуля професійній армії.

Хоч би хто що казав, а доведеться визнати: Президент Порошенко забезпечив відчуття безпеки всій країні; йому це вдалося настільки добре, що український народ просто забув про реальну війну. Тому й розважається, як заслинена дитина, що задля цікавості витягує чеку з гранати».

Проте Порошенку вдалося заколисати і себе самого, про що свідчить його поїздка на відпочинок на Мальдівські острови в Індійському океані. Якщо війна, то як може верховний головнокомандувач з особистої потреби покинути свою країну, свою армію і вирушати за тридев’ять земель? А якщо авіакатастрофа, а якщо зіб’ють літака, та мало що...? І тоді країна, і армія будуть обезголовлені. Висуванець президента генеральний прокурор Ю. Луценко в редакції «Бульвару Гордона» щиро не міг зрозуміти, що поганого в його поїздці на Сейшельські острови, ну, за свій кошт поїхав відпочити. І ось це щире нерозуміння залишає найгнітючіше враження. Адже ці Мальдіви і Сейшели виступили символічним посланням українському народові: українська «еліта» навіть під час війни ні в чому себе обмежувати не хоче і не буде, водночас вимагаючи добровільних жертв від громадян (тарифи, зниження життєвого рівня, падіння гривні, зростання цін тощо).

Під час війни верхівка має всіляко демонструвати  самообмеження, якщо вона хоче забезпечувати національну єдність, без якої перемога неможлива. Під час Другої світової юна дівчина Єлизавета, яка потім стане британською королевою, добровільно вступила на службу в армію і ходила не в розкішному вбранні, а в строгій військовій формі. Десятки британських лордів, перів і депутатів парламенту добровольцями загинули на фронті. У всьому себе обмежувала і фінська еліта під час Зимової війни 1939—1940 рр. А наші щиро не розуміють...

Телеканал ZIK у програмі «Гра з вогнем» Тетяни Даниленко провів дискусію  між телеведучим «Прямого» паном Карповим і режисером театру «Браво» пані Титаренко. Титаренко дуже не подобається закон України про мову. Хочеться, аби все так залишалося, як було в УРСР, тобто з колоніальним домінуванням російської мови у всіх сферах. Звісно, звучали казки про буцімто жорсткості нового закону і порушення чиїхось прав. Хоча українське законодавство набагато ліберальніше, ніж в інших країнах. Приміром, у РФ тепер не можна працювати навіть двірником, не продемонструвавши спочатку знання російської мови. А в нас без володіння українською президентом можна.

У виконанні Титаренко прозвучало чимало гасел «русского мира». Зокрема, вона стверджувала, що саме українська мова змусила деяких жителів Донбасу взятися за зброю (зауважмо, російську зброю). Особливо  розчулила її заява, що  не треба воювати на Донбасі, там «потрібна лише любов».

Тобто проти російських танків і гармат, проти «Градів» ми  можемо виставити пані Титаренко з її «любов’ю»? Сама ця пані зробила цікаве визнання, що на Майдані-2013—2014 рр. вона стояла на боці «Беркуту».Що ж, це багато що пояснює. Титаренко пропагувала «братню Росію» попри все, що Росія робила, робитиме і ще зробить проти України. Потім пані кинула фразу, що «Крим ми втратили і вже його не повернемо». Ну, якщо у воєнний час у нас  з екранів абсолютно безкарно литиметься антиукраїнська пропаганда, то ми не лише нічого не повернемо, а ще й багато втратимо. Не можна перемогти зовнішнього ворога, не перемігши ворога внутрішнього. Не можна очікувати успіхів на фронті, якщо в тебе гнилий тил. Це те, чого не зрозумів Порошенко і що привело його до поразки на виборах, а Україну поставило в дуже скрутну ситуацію.

Боже, захисти Україну! Тому що з такими лідерами, з  такими  «реформаторами» (деякі вже пропонують скасувати призов до армії і продавати військове майно — армію чекає черговий адміністративно-бюрократичний погром?) окрім Всевишнього, захищати її буде нікому.