«Еліти – неодмінна ознака життєздатного суспільства»

Леонід Ушкалов (5 листопада 1956) — український літературознавець і письменник, доктор філологічних наук, професор. Народився у містечку Краснопілля на Сумщині. З 1977-го по 1982 р. навчався на філологічному факультеті Харківського державного університету. Після закінчення університетського курсу працював на посадах викладача, доцента й професора на кафедрі української та світової літератури Харківського національного педагогічного університету ім. Григорія Сковороди. У 1989-му в Інституті літератури ім. Тараса Шевченка НАН України захистив кандидатську дисертацію («Творчість Григорія Сковороди і антична культура»), а в 1996 — докторську («Література українського бароко в її зв’язках із філософією»). Є автором академічних розвідок з історії української літератури, філософії та богослів’я, науково-популярних праць, дитячих книжок. Упорядник, перекладач, автор передмов, приміток і коментарів до численних видань, присвячених Григорію Сковороді, Тарасу Шевченку, Григорію Квітці-Основ’яненку, Павлу Тичині, Максиму Рильському, епохам українського бароко й Розстріляного Відродження.

Тож коли наша газета вирішила дослідити тему аристократичної складової української культури, кращого співрозмовника, аніж Леонід Володимирович, годі було уявити.

ГЕНЕЗА

— Спочатку, вочевидь, варто визначитися з термінами. Кого можна назвати аристократією в історії України? Що це за люди, яких часів, яких звичаїв та походження?

— Щоб зрозуміти, що означає термін «аристократія» в нашій традиції, слід зазирнути до українських словників. А вони подають переважно два значення цього слова: 1) форма державної влади, за якої ця влада перебуває в руках найвищого стану; 2) люди, які належать до багатого й родовитого стану, що має різні соціальні привілеї. Слово грецьке: воно походить від прикметника «арістос» — «перший, кращий, знатний» та іменника «кратос» — «сила, влада». В українську мову воно прийшло, певно, з німецької за посередництва польської. Принаймні та форма цього слова («аристокрація»), що її вжив у своєму «Ключі розуміння» (1665) Йоаникій Ґалятовський, є відповідником польського arystokracja. Це — щодо слова.

ГЕТЬМАН ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ ПІД ЧАС ВІЗИТУ ДО ЛОНДОНА. ТРАВЕНЬ, 1934 р.

А тепер щодо самого поняття. Ким були українські аристократи? За часів Києво-Руської монархії — це передовсім Рюриковичі, «княжата руські», як їх називали. Вони поступово зникають з українського небосхилу десь аж на зламі XVI—XVII століть. Пам’ятаєте довгий реєстр княжих родів, що відійшли від православної віри, у «Треносі» (1610) Мелетія Смотрицького? Тут і Вишневецькі, і Заславські, і Збаразькі, і Сангушки, і Чарторийські... А магнатських родів несила навіть перелічити. Ця аристократія була цілком знесена революцією Богдана Хмельницького. Утім, уже невдовзі — десь через три покоління — місце старої аристократії посіла аристократія козацької держави: Безбородьки, Гудовичі, Ґалаґани, Завадовські, Кочубеї, Милорадовичі, Розумовські, Скоропадські, Туманські, Ханенки... Нащадки деяких із цих родів живі ще й сьогодні.

— Наскільки цей стан був пов’язаний з тогочасним європейським контекстом?

— Дуже тісно. Про це свідчать найперше численні династичні шлюби. Взяти хоч би Володимира Мономаха. Його матір’ю була візантійська принцеса, а дружиною — донька англійського короля Гарольда ІІ Ґодвінсона. Або рід останнього гетьмана України Кирила Розумовського. Його син Андрій, «ерцгерцог Андреас», як називали його у Відні, був одружений з графинею Елізабет фон Тун-Гогенштайн. Колись історик роду Розумовських Олександр Васильчиков казав: якщо перше покоління Розумовських назавжди залишилося щирими українцями й палко любило свою Вітчизну, то вже друге покоління стало французькими й німецькими аристократами чистої води...

КРАЄВИД

— Що можна, виходячи з вищесказаного, назвати спадком аристократичної культури в Україні? Як це проявило себе в різних галузях?

— Почати хоч би з українського пейзажу. Так-так, з пейзажу. Ось я згадав Кирила Розумовського. Що залишив нам у спадок останній гетьман України? Розкішний палац у Батурині? Звісна річ. Та головне — оспівані Шевченком пірамідальні тополі, цей справжній символ шевченківської України. Кажуть, саме Розумовський культивував у нас це привезене з Італії дерево... Але й архітектура так само. Що таке, скажімо, Софія Київська, як не збудований володарями Києво-Руської монархії візантійський храм, що йому вже в XVII столітті Петро Могила — теж людина царської крові — надав барокового вигляду? А храми часів Мазепи! А пізніші садиби наших аристократів! Хіба ж дарма Данило Щербаківський казав, що перша половина XIX століття — це «пансько-маєтковий» період історії українського мистецтва? Ось хоч би Кибинці Дмитра Трощинського: тут і театр, і велика бібліотека, і колекції картин, зброї, монет, і такі унікальні речі, як бюрко королеви Марії-Антуанетти... А ось маєток Григорія Тарновського в Качанівці: чудовий класицистичний палац, де гостювали Глинка, Гоголь, Максимович, Шевченко, — пейзажний парк, колекція картин і старожитностей, оркестр. А ще — Яготин Миколи Рєпніна, Дігтярі Петра Ґалаґана, Седнів Андрія Лизогуба... І це лише дрібка з того, про що варто було б згадати.

АРХІТЕКТУРА БАТУРИНА / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

— Наскільки цей культурний краєвид та його творці вплинули на наш загальний гуманітарний розвиток, включаючи сьогодення?

— Мені здається, цей вплив важко переоцінити. Як можна зрозуміти нашу духовну культуру без тієї «культурної революції», що її здійснив у XVII столітті найбільший реформатор Української православної церкви за всю її історію Петро Могила? Що таке сьогоднішня Українська греко-католицька церква, як не продовження справи митрополита Андрея Шептицького, графа з роду Шептицьких-Фредрів? Хто створив перший в Україні заповідник? Граф Володимир Дідушицький, що виводив свій рід від Василька — брата короля Данила Галицького. Можна згадати й українських письменників-монархів: від Володимира Мономаха до ерцгерцога Вільгельма Франца фон Габсбурґа-Лотрінґена, який виступав у літературі під прибраним ім’ям Василя Вишиваного. А поруч — розкішна романістка графського роду Наталена Королева (Кармен Фернанда Альфонса Естрелла Наталена Дунін-Борковська). А поруч — Дарія Віконська, авторка чудесних етюдів, нарисів, есеїв, книжки про Джеймса Джойса. До речі, її дід Іван Федорович належав до одного з найстаріших аристократичних родів Галичини. І він складав прекрасні афоризми. Один із них я не раз повторював сам собі, відтоді як уперше його прочитав: «Лише тоді можеш скаржитися на долю, коли заслуговуєш на кращу».

«ПЛЕБЕЙСЬКА НАЦІЯ»

— Але ті, хто найбільше долучився до формування тої-таки літератури — Шевченко, Сковорода, — геть не аристократичного походження. Можна навести приклади й у інших жанрах. Чому так склалося?

— Звісно, і Шевченко, і Сковорода простого роду. Та вони взагалі не надто високо ставили аристократію. Сковорода, наприклад, охоче цитував сентенцію Платона: «Усі королі з рабів, а всі раби походять з королів». А Шевченко говорив навіть про «аристократичну гнилу породу»... Хоч обидва вони були «аристократами духу». Пригадайте хоч би просто розкішну у своїй питомо байронічній візії світу поему «Тризна» — цей «ключ до внутрішнього життя Шевченка», як казав колись Альфред Єнсен... Але я, даруйте, трохи відійшов від теми. Чому так сталося? Тому що за часів Сковороди, а надто за часів Шевченка українці вже встигли перетворитися на найбільшу «плебейську націю» всієї Східної Європи. Бездержавне існування — ось де причина того, що мій народ був зведений до селянської маси й позбавлений своєї аристократії. Я зараз працюю над книжкою про Драгоманова. Так ось, кажуть, що саме Драгоманов і ввів у соціологію поняття «плебейська нація». Хоч, мені здається, воно сягає своїм корінням іще ідеології Кирило-Методіївського братства. Та й для наших «шістдесятників» ХІХ століття воно аж ніяк не було чуже. Драгоманов казав, що з бігом часу українські аристократи «присвоїли собі риси панівних над українським народом національностей: великоруської, польської, німецької (в Буковині) та угорської». І «плебейськість», як він цілком слушно вважав, є тим дуже небезпечним «недугом, який підточує всі зусилля українського народу, спрямовані на свою економічну й розумову емансипацію, оскільки чужі держави, що володіли й володіють Україною, відібрали в маси люду його мізки»...

ЧАСТИНА ВЕЛИЧНОГО МАЄТКУ ГРИГОРІЯ ТАРНОВСЬКОГО В КАЧАНІВЦІ / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

РІВНІ Й РІЗНІ

— Зараз дуже багато говорять про важливість появи справжньої національної еліти, про те, що теперішній політичний клас не відповідає викликам, що стоять перед Україною. Чи правомірно, на вашу думку, в ХХІ столітті взагалі вживати подібну термінологію, виділяти особливі елітні керівні прошарки як панацею від кризи?

— Я дотримуюся тут золотого правила Сковороди: всі люди рівні, тому що вони різні. Звідси випливає, що еліти, як би ми їх не називали, — неодмінна ознака життєздатного, а отже, належно структурованого, суспільства. Інакше ми ризикуємо справдити саркастичну репліку героя чудової новели Косинки «Анархісти»: «П’ятнадцять мільйонів поетів, десять — артистів, а решта сіють хліб і самі здихають із голоду!». Це я вам кажу як історик літератури.