«Починали ми через чистий інтерес»

У цього видання — довга й доволі драматична історія.

Запис антології київського музичного авангарду 1960-х років розпочався 20 років тому — у січні 1998-го. Ініціаторами проекту виступили американський композитор, диригент та піаніст українського походження Вірко (Вірослав) БАЛЕЙ та київський піаніст Євген ГРОМОВ.

Спочатку домовлялись про записи двох авторських альбомів, до яких входили б головні твори для фортепіано Валентина СИЛЬВЕСТРОВА та Володимира ГУБИ. Попередньо антологія призначалась для американського звукозаписуючого лейблу Troppe Note/Cambria Recordings (TNC Recordings). Робота над записом тривала до 2000 року включно. За той час Громов записав авторський альбом Губи, 4 диски Сильвестрова та, за власною ініціативою, сольний дайджест-альбом «Школа Лятошинського».

З часом Балей відійшов від проекту, проте Громов продовжував роботу до 2005 року, записавши також найважливіші твори для рояля Леоніда ГРАБОВСЬКОГО, Віталія ГОДЗЯЦЬКОГО, Євгена СТАНКОВИЧА, Петра СОЛОВКІНА, Святослава КРУТІКОВА, Володимира ЗАГОРЦЕВА. Переважна більшість опусів були записані вперше.

 Минулого року нарешті вдалося знайти гроші для оцифрування й видання збірки компакт-дисків. «Київський аванґард 1960-х: школа Бориса Лятошинського» — це  4-дисковий сет  — п’ять годин музики, добірні фортепіанні твори Сильвестрова, Грабовського, Годзяцького, Крутікова, Соловкіна, Загорцева.

Презентація видання відбулася минулого четверга в Києві, в культурно-мистецькому центрі «Майстер-Клас». Були присутні Леонід Грабовський, Віталій Годзяцький, Валентин Сільвестров, Святослав Крутіков та Євген Громов.

«День» розпитав учасників проекту про значення видання та про групу «Київський авангард».

Євген ГРОМОВ:

— «Київський авангард», на мою думку, все ж не надто точна назва. Йдеться не про авангард в традиційному уявленні як щось радикально-революційне. Насправді стилістично вся колекція відповідає іншому етапу розвитку світового музичного мистецтва — модерну. Це продовження того, що започаткували Шенберг, Барток, Стравінський.

Зараз ми говоримо про інтеграцію в Європу — а насправді завдяки присутній сьогодні четвірці авторів Європа була тут ще в 1960-х. І, переслухуючи запис, я розумію, що вони й зараз багато кому можуть дати фору. Більш живих людей, ніж вони — в різних проявах — я не знаю і не знав. Вони служили музиці так, як вони її розуміли. І продовжують це робити.

Щось тут може подобатись більше, щось менше, але це унікальна річ, яку можна демонструвати найприскіпливішій авдиторії в світі. Є свої школи в Росії, Польщі, Угорщині — але там не було нічого подібного.

Отже, я радий, що можу презентувати це видання. Але ті ж самі, навіть більші антології мають вийти і по камерній, і по вокальній, і по хоровій музиці, а особливо по симфонічній.

Віталій ГОДЗЯЦЬКИЙ:

— Ніхто з нас ніколи не продався.

Так, писали музику на замовлення, мали жахливі життєві умови. Але не зрадили своїх принципів.

Леонід ГРАБОВСЬКИЙ:

— Я зараз думаю про те, як змінилося життя за ці півстоліття. Ким ми тоді були? Фактично, ізгоями. В нас тицяли пальцями — о, авангардист. Один піаніст казав: «Я ці діаграми грати не буду». Взагалі в київської публіки в ті часи було таке ставлення: «Композитор? Ги-ги-ги». Саме слово «композитор» викликало усмішку. Погроми в пресі, наклепи, нісенітниці — все це не додавало впевненості в собі. Відчувалася повна ізоляція від ширшого соціуму. Ба більше, коли пробивалися оті паростки шістдесятництва, вся світова увага скерувалася переважно на літературу. Книжку ж можна прочитати, обговорити, а музика — то якісь незрозумілі звуки. Словом, кожен із нас може підтвердити, що за межами маленького тісного кола ми не розраховували на резонанс від нашого мистецтва. І в тому був великий контраст із сусідньою Польщею: рукою подати, але геть інакші умови. Там ця музика звучала, там проводили фестиваль «Варшавська осінь», мали можливості їздити за кордон, приймати міжнародні замовлення. Всього цього ми собі навіть уявити не могли. В отаких умовах ми собі щось шукали, щось писали, причому писали без всякої надії чи якихось планів. І так тривало досить довго.

А потім часи стали ще суворіші. Пригадую період, коли почалася навала ювілеїв, що тривала майже 10 років — 50-річчя радянської влади, 100 років з дня народження Леніна й тому подібне. Був рік, коли жодного пленуму Спілки композиторів не було присвячено іншій музиці, окрім кантатної та пісенної. А так з 1966-го до 1976-го нічого нашого публічно в Києві не виконувалося. Аж у 1976-му відбувся пленум, присвячений симфонічній і камерній музиці — і навіть прозвучали деякі з наших творів.

І сьогодні я відчуваю, що відгомін того, що ми робили в ті далекі роки, нарешті стає відчутним. Що недарма ми це все робили.

Святослав КРУТIКОВ:

— Це було спонтанне неформальне об’єднання людей, які в інших місцях і в інших середовищах не почувалися затишно.

Все було казенне, все було політичне, офіційне, а тут ми мали наш дім, наше середовище, наше життя. Ми трималися одне одного.

Валентин СIЛЬВЕСТРОВ:

— Найдорогоцінніше для мене зараз — це те, як ми розпочинали. А розпочинали ми через чистий інтерес. Без маніфестів, без проголошення себе авангардистами. Нам було просто цікаво. Потім уже за авангард сварили, і так ми навіть здобували славу. Але найперше — просто цікаво розпочинати нову, живу справу. І взаємодія у нас відбувалася наживо. Ми займали свій пласт у соціумі. Це прецедент Ліцею — так класична російська література розпочиналася зі спілкування молодих — Пушкіна, Дельвіга та інших. Музика ж переповнена шедеврами, на що тобі взагалі сподіватися — але є якась точка, коли ти ще не тямиш, на що посягнув. Тобі просто подобається. Ми збиралися на кухнях, зараз ми виступаємо прилюдно. У великого середньовічного композитора Гійома Машо є твір з назвою «У моєму початку мій кінець», — і цей прилюдний спектакль сьогодні нагадав мені про нього частково. Ми сиділи за чаєм чи вином і показували одне одному композиції, а питаннями, чи нас виконуватимуть, просто не переймалися. Вже потім у кожного виникли проблеми. Але спочатку геть інакше. Я ось зараз думаю: як це терпіли батьки? Не забороняли, але дуже дивувалися тому, чи ми займаємося (зі сміхом), питали: «що там, скрип возів якийсь?»

Отаке дитяче заняття музикою. Так само діти в живопису і в поезії починають — інша річ, що їх потім задавлюють. А той, хто став митцем, це дитяче в собі зберіг, завдяки дитинності щось робить (з посмішкою). Бо якщо так по-дорослому подумати, то чим ти займаєшся? Отаке довкола коїться, а ти — тру-ля-ля? Щойно задумаєшся — і руки відпадуть. Але оскільки цей початок зберігся, то худо-бідно кожен із нас продовжує цю діяльність, просто вона не така вже чиста, вже пов’язана зі славою, з грошима тощо. Але початок у нас був пов’язаний винятково з інтересом, я це знаю точно. Нам було цікаво. А не те що потім написали — мовляв, ми повстали проти режиму. Це вже соціально так вийшло, навіть на наш подив. Ми нікого не чіпали, і тут раптом — погоня, бо ти не той акорд узяв. Зараз що не роби — ніхто за тобою не ганятиметься. А тоді отака увага була. Це мені нагадує максиму древнього Китаю. Там за музикою суворо наглядали, бо є музика загибелі. Коли держава рухається до загибелі, музика це фіксує, і правитель має за музикою зрозуміти, що щось не те коїться. Більшовики всіх більш грамотних перестріляли, хотіли, щоб музика їх прославляла, а вона, навпаки, свідчила, що все це йде до кінця. І тому так опиралися нашій творчості. А потім у перебудову вирішили, що авангард — це єдиний порятунок. Оголосили авторський концерт Штокгаузена в музеї Леніна. Ми коли почули про це з дружиною, так і сказали собі: «Це кінець».

Це була просто приватна справа, пов’язана з цікавістю. А до чого це призведе — навіть думки не було. Мені батько так і казав: «Ти наслухався ворожих голосів!»

ДОВІДКА «Дня»

Київський авангард — неформальна група композиторів-авангардистів, що сформувалася у Києві до 1965 року. Композитори групи вивчали творчість Стравінського, Бартока, композиторів Другої Віденської школи (Шенберґа, Веберна, Берґа), а також Едґара Вареза, Кейджа, Мортона Фельдмана, Ксенакіса, Лучано Беріо, Лютославського та інших пост-серійних авангардових композиторів. Через розходження з ретроградними тенденціями офіційних музичних кіл СРСР члени «Київського авангарду» зазнавали різного роду утисків. Деяких членів групи було виключено зі Спілки композиторів УРСР у 1970 році. Невдовзі група розпалася, а виключених зі спілки членів «Київського авангарду» поновили лише через три роки, після того, як вони у пошуках протекції написали листа лауреатам Ленінської премії — Шостаковичу, Кара Караєву та Хачатуряну. За словами Валентина Сильвестрова, виключення зі спілки «можна було порівняти із задушенням».

Членами групи на початку 60-х були Ігор Блажков (диригент), Леонід Грабовський, Валентин Сильвестров, Віталій Годзяцький, Володимир Губа, Володимир Загорцев, Петро Соловкін, Віталій Пацера. Дещо пізніше до них долучились Іван Карабиць, Євген Станкович, Олег Кива, Святослав Крутіков.