Яка стратегія?..
Вибір між війною та безчестям: чи є альтернатива?
Путін поспішає. Він рухається досить швидко і не хоче сповільнювати темп. Ми спостерігаємо за цим практично кожного дня — перегрупування та посилення наступального угруповання російських військ на нашій території, система їхнього оперативного та матеріально-технічного забезпечення, зав’язана на вже не приховані російські конвої, «вибори» 2 листопада, обстріли розташування наших військ та досить успішні тактичні наступальні дії, продовження глибинної спеціальної операції на території України, російська законодавча підтримка гібридної війни та багато іншого. Кремль не лише прагне відірвати шматки території України. Він бачить слабкість реакції Заходу і хоче масштабних геополітичних змін на всьому континенті.
Москва свідомо бере на себе військово-політичні ризики — вона грає і гратиме у цю геополітичну гру доти, допоки не отримає все, що планує, або її не зупинять. Третього не дано. Але, Кремль грає свою гру таким чином, щоб залишатися в тіні, заперечувати свою участь — роль одного з «арбітрів» над домовленостями України з «ДНР» і «ЛНР» йому дуже подобається. Хоча що далі, то приховування має менше значення для Кремля — «апетит» агресора приходить під час «їжі».
Москва навіть готова примиритися з економічними труднощами, викликаними санкціями. Кремль бреше, маневрує і виграє — маневри військ і суцільна неправда заплутують західних партнерів, які звикли до дотримання принципів і норм. Вони досі вважають, що сказане російськими можновладцями виконуватиметься, не можуть осягнути, що їх просто «розводять».
Час працює проти Путіна — російська економіка втрачає від санкцій. Крім цього, брехнею довго годувати не можна. Навіть через «Russia Today» або російські гроші в десятках структурах за кордоном — факти з часом беруть своє.
Саме тому Кремль рухається і рухатиметься, його стратегічна мета вже за межами України: поставивши її на коліна можна буде диктувати свої умови ЄС і НАТО — західні політики, як і українські, не хочуть воювати, а Кремль готовий до цього і показує свою силу і рішучість. Ніколи в Росії не захоплювалися нічим більше, ніж силою і нічого не поважали менше, ніж слабкість, особливо воєнну слабкість. Це не мої слова — це частина Фултонської промови Черчилля. Не вивчені уроки з минулого...
Оперативна пауза добігає кінця. Дух масштабного зіткнення вже витає у повітрі. Не хочу казати про ознаки нової світової війни та інше. Але ситуація дійсно непроста. І не лише для України.
Путін вважає, що він переможе, переломивши нашу національну волю, яка починається з політичного лідерства, громадянського об’єднання і бажання народу захистити свої цінності. Що в цих умовах можливо зробити?
• По-перше, треба перестати вірити в обіцянки і «солодкі» речі, які лунають з боку Кремля. Не має ніяких принципів і правил в діях Москви, це пряме намагання створити світ, де лише одне право — право сили, та працює дипломатія бомбардувань. У цих умовах варто відверто сказати людям: це — російська неоколоніальна війна, що українцям в цій боротьбі, як колись зауважив Черчилль, «нема чого запропонувати, крім крови, важкої праці, сльозу і поту». Це буде чесно.
• По-друге, визначити адекватну загрозам комплексну стратегію дій (комплексну — ключове слово, тобто таку, що охоплює різнопланові аспекти діяльності держави і суспільства). Статичність, повільність і містечковість — наші основні внутрішні вороги. Саме тому стратегія не має бути ситуативно-реактивною — це прямий шлях до поразки (дивиться в історію), в ній слід мати абсолютно зрозуміли для противника червоні лінії з неприйнятними для нього збитками і неочікуваними нашими випереджувальними ходами (військовими й іншими).
• По-третє, не можливо виграти цю війну мінімальним, оптимальним чи номінальним напруженням сил держави — лише максимальним. Нічого нового — так було завжди. Слова «усе для фронту, усе для перемоги» мають стати практичним змістом всього, що робиться у будь-якій галузі. Насамперед, варто відмінити повільне оборонне законодавство мирного часу — те, що треба для війни, треба поступати у війська зі швидкістю експреса. Якщо є потрібне для фронту на складі, підприємстві (незалежно від форми власності), чи є можливість його виготовляти, шлях до цього — лише заявка Генштабу (порядок і суми компенсацій — турбота Кабміну, це його основне завдання в цей час). Також має бути максимально спрощений механізм розміщення техніки в ремонт — заявка на підприємство від військового командування і нічого більше, а строки його проведення — чітко регламентовані Міноборони. Варто скористатися воєнним досвідом Черчилля: випуск оборонної продукції за оплату праці та собівартості матеріалів. Водночас, уряду слід заохочувати створення технологічних потужностей, які можуть бути використані для нарощування бойових спроможностей військ.
• По-четверте, об’єднати дії всіх силових структур в одних руках (з можливістю швидкого прийняття рішень 24 години — сім днів на тиждень), визначити для кожної структури чіткий порядок залучення її активів до операцій (пряме або оперативне підпорядкування, придання, підтримка вогнем). Легітимізувати залучення добровольців до протидії агресору і організувати необхідний всевобуч. Запровадити систему вивчення уроків цієї війни, пошуку нестандартних оперативних і тактичних рішень методом мозкового штурму, а не копіюванням догм.
• По-п’яте, визначити персональну відповідальність за складові системи оборони — за оборону Києва й інших ключових міст, стратегічні резерви і виконання ними завдань, за утримання переваги в повітрі та недопущення захоплення панування противником у приморській зоні, за протидію загрозам нацбезпеки на ранніх стадіях їхнього виникнення та ін. Аналогічно і в оборонно-промисловому комплексі в контексті організації масового випуску (ремонту) необхідного озброєння і воєнної техніки. Тобто, все повинно бути персоналізовано чи персоніфіковано з чіткою відповідальністю.
• По-шосте, спеціальним службам ідентифікувати мету конкретних справ конкретних людей (під будь-якими гаслами) — спрямованість чи не спрямованість на перемогу. Наприклад, комплектування по мобілізації військової частини за декілька днів — це проти перемоги. Чи відмова в призові добровольцю, який готовий захищати державу. Чи повільне матеріально-технічне забезпечення. Чи закон, який без суду і слідства прибирає досвідчених військових керівників — патріотів своєї держави, а «п’яту колону» залишає. Чи закрита для суспільства концепція оборонної реформи на базі колишніх радянських підходів. Є багато, що знаходиться в прихованій, на першій погляд, площині, але працює проти держави і проти перемоги. За кожною з цих подій стоїть конкретна людина, яка приймає або не приймає рішення. Треба ставити їм запитання. Без барабанного бою і криків. Але, отримати відповіді. Співробітники, які діють повільно або не приймають рішення, прикриваючись бюрократичними процедурами — по суті некомпетентні для війни, або за менталітетом є ще радянськими — мають бути відправлені на пенсію або призначені на посади, де вони не нанесуть шкоду зволіканням і відсутністю розумної ініціативи.
Звичайно, це не вичерпний перелік. Багато ще можливо додати. Але принциповим є таке.
Багато часу тому, 480 року до н.е., перси вторглися в Грецію. Лише Афіни стали перешкодою перед перським імператором Ксерксом і його остаточною нищівною перемогою над греками. Все виглядало досить похмуро для афінян — перський військовий флот більш ніж у п’ять разів перевищував грецькі сили. Але між флотами була одна принципова різниця: перські кораблі було укомплектовано рабами, тобто за примусом. Греки у складі флоту мали виключно добровольців — вільних громадян Афін.
Знаючи цю важливу різницю, в ніч перед битвою афінський адмірал Фемістокл звернувся до капітанів кораблів — трирем і наказав, щоб вони зібрали перед битвою своїх людей і сказали їм:
«Сьогодні ми повинні встати за наших дружин і наших дітей.
Сьогодні ми повинні встати за наших батьків.
Сьогодні ми повинні встати за наше місто.
Сьогодні ми повинні встати за нашу свободу».
Кожний з вільних афінян зробив свій вибір. Битва була вкрай важкою. Багато воїнів загинуло. Але, афіняни зруйнували перський флот і врятували своє місто, а з ним — ідеї демократії і свободи. На віки.
Ігор КАБАНЕНКО, адмірал, експерт з питань оборони та безпеки, політик
