Німеччина: “Синдром Меркель” має бути подоланий
25 лютого, на другий день початку російсько-української війни, ексканцлерка ФРН Ангела Меркель назвала напад Росії на Україну “кричущим порушенням міжнародного права, яке не має виправдання” та зазначила, що слідкує за ситуацією в Україні “з дуже великою стурбованістю та співчуттям”. Ці слова від пані Меркель ми чули протягом останніх восьми років російської агресії проти України. І вони вже давно асоціюються у свідомості українців з дипломатично-канцелярським цинізмом бездіяльності, безжальним прагматизмом та намаганнями “по-тихому злити” Україну. “Стурбованість” - сьогодні це явно не те слово, яке б хотіли почути від неї українці. І я абсолютно не певен, що вона б змогла сказати це слово, дивлячись в очі тим тисячам українців, хто вже втратив рідних і близьких, хто залишився без даху над головою, втратив усе своє майно і пам’ять родин у домашніх фотографіях та архівах, хто тижнями сидить по підвалах у холоді та без їжі і води. А над цілою Україною нависла реальна загроза знищення росіянами усіх матеріальних ознак цивілізації.
Очевидно, що в українців до ексканлерки ФРН А. Меркель, яка десятиліттями формувала німецьку політику щодо Росії та України, залишилася купа питань, на які вони хотіли б почути відповіді. Є такі запитання і особисто у мене.
Чи з огляду на сучасні обставини вона визнає, що значною мірою саме великий німецький бізнес та німецькі політики впродовж десятиліть після приходу до влади у Росії Володимира Путіна у намаганні отримувати надприбутки від тісної співпраці із встановленим ним автократичним режимом крок за кроком сприяли його зміцненню та впевненості у можливості роз’єднати колективний Захід на основі меркантильних бізнес-інтересів?
Незважаючи на знищення у Росії усіх проявів демократії, порушення прав і свобод громадян, переслідувань і знищення опозиції та інакше думаючих, зокрема, й прямого їх вбивства у варварський спосіб за допомогою жахливих отрут на території західних країн?
Незважаючи на жахіття Другої чеченської війни та пряму агресію проти Грузії і розчленування її території?
Незважаючи на агресію путінської Росії проти України у 2014 р. та окупацію нею Криму й частини Донецької і Луганської областей?
Незважаючи на усі ці злочини путінського режиму, німецькі політики та німецький бізнес продовжували далі витискати усі можливі вигоди від економічної та політичної співпраці з ним. Холоднокровно блокували під надуманими приводами будь-які рішучі міжнародні санкції проти нього.
А хіба ми забули той сталевий погляд пані А. Меркель, коли вона до останнього дня свого перебування при владі на посаді канцлера ФРН категорично заперечувала будь-яку можливість блокування будівництва та запуску Північного потоку-2 і змогла переконати у цьому навіть Президента США Байдена? Чи тепер вона визнає, що така її особиста позиція і постава усього правлячого класу Німеччини дозволили Путіну вважати увесь Захід слабким та неефективним, бути переконаниим у тому, що його дії проти України по великому рахунку залишаться безкарними і світ прийме “нову реальність”?
А чи віддає тепер собі звіт пані А. Меркель у тому, що коли у 2014 р. Росія почала захоплювати український Крим, вона особисто просила українське керівництво не починати збройний спротив окупантам і обіцяла домогтися виведення російських військ дипломатичним шляхом? І при цьому переконала ще й тодішнього президента США Б. Обаму не втручатися в ситуацію навколо України під претекстом, що “європейські питання повинні вирішувати самі європейці” і взяла на себе політичну відповідальність за таке вирішення? І що з того вийшло? Що вона як європейський лідер тоді “вирішила”? Навпаки - у підсумку Путін дістав фактичне заохочення посиленню своїх дій проти України, що зрештою призвело до відкритої російсько-української війни.
Чи сьогодні віддає собі звіт пані А. Меркель у тому, що коли влітку 2014 р. українська армія та добровольці у нестримному пориві звільняли територію Донбасу від “русского міра”, мали повну стратегічну і тактичну ініціативу й перевагу та гнали ворога звідусіль, вийшовши на фактичне оточення Донецька і Луганська, саме вона зателефонувала тоді Президенту України П. Порошенку і попросила встановити триденне припинення вогню, а фактично - зупинити український наступ? І чи не президент Росії Путін попросив її про цей крок? Бо саме він скористався цим припиненням вогню, щоб перекинути підкріплення проросійським бойовиками та направити на територію України свої збройні сили. А за цим ми отримали трагедію Іловайська та радикальну зміну ситуації на фронтах не на користь України, яка тоді отримала той Мінськ-1, а згодом і Мінськ-2.
І чи визнає сьогодні пані А. Меркель, що її посередницькі дії в рамках “нормандського процесу” не були наполегливими саме в бік України, і при цьому мало місце підігравання Путіну у його вимогах розчленування України, що переконливо засвідчила так звана “Формула Штайнмайєра”? Бо для Німеччини простіше було владнати “кризу у Європі” за рахунок саме України.
Те, що сьогодні відбувається в Україні внаслідок розв’язаної Путіним війни - це прямий результат багаторічної проросійської та пропутінської політики канцлерки А. Меркель, яка у намаганні посилити лідерське становище Німеччини у Європі та у світі зробила ставку “на угоду з дияволом”, розраховуючи на російські енергоресурси та величезний російський ринок для збуту німецьких товарів. І цей “синдром Меркель” досі присутній у німецькій політиці навіть в умовах російсько-української війни. Хитання щодо обмежень імпорту російських енергоресурсів, блокування відключення Росії від системи SWIFT, заборона постачання в Україну оборонної зброї, заперечення прискореного вступу України до ЄС - усе це інерція політики А. Меркель, яка досі визначає дії німецького політичного класу. Звичайні німецькі громадяни у своєму ставленні до України вже далеко випереджають таку поставу свого уряду, за що українці їм безмежно вдячні. Але їх позиція має стати позицією німецького уряду.
Стратегії пані Меркель вичерпали себе і лишилися в минулому. Європа і світ вступають в нову реальність. На часі - будівництво нової європейської архітектури, одним з наріжних стовпів якої має стати незалежна та демократична українська держава.
Сергій КОТ, доктор історичних наук, Україна
