«І кров над окопом щоб забулася, як кошмар»
Смерть поета. Потому безсмертя: Ілля Чернілевський.
«Слово Просвіти» (2022, № 34) видрукувало, у форматі «Книжка в газеті» (три газетні шпальти), вірші поета, барда, ІЛЛІ ЧЕРНІЛЕВСЬКОГО. Публікація матері, Ольги Чернілевської.
31-річний Ілля загинув на війні, у Донецькому степу. Особливий і ще страшніший біль, для батька й матері: там бої тривають, тіло не поховано. Душа Іллі літає над степом, з криком пташиним, а радше янгольським. Озиваючись Словом - до нас.
У публікації «Слова Просвіти» вірші останніх п’яти років життя поета. Особливу увагу викликають ті, що написані в останні місяці, уже в окопах. Образність, метафорика тих поезій просякнута реаліями війни. Вісім рядків, написаних Іллею у передостанній день свого життя, адресовані коханій жінці, а з тим разом усім нам:
Щоб були ми живі, здорові.
Перемога була і мир
Я дивлюся на плями крові
Я роздумую, хто є ми
в параної. У перегоні
В лапах схованок і тривог…
Поправляю похмуро бронік.
Хай тебе береже твій бог (6 травня 2022)
Іллю ніхто і ніщо не вберегло - ні молитви, ні слово чаклунське. А що він сам програмував, на полі бою, пишучи про те, чим жив щодня? Маємо для читання своєрідний щоденник поета, щоденник, зітканий з деталей, зі штрихів фронтового побуту. Деталей суто прозаїчних, аж до нужника окопного.
Одначе ж поетове мислення перетворює ті деталі, за допомогою традиційної техніки фантазійної метафори, у щось живе. І несподіване уточнення: «інстинкти рятують». Не високі, не захмарні, не філософічні медитації, а інстинкти. Які є проявом живого життя - на первинному, базисному рівні. Й от се правда війни, правда життя.
Так, людина живе більше внутрішніми потоками думок, почуттів, образів. Кожна людина! Поети відрізняються тим, що точно відчувають грань фантазійного і буденно-рутинного, вибудуваного на інстинктах. Про футбольного воротаря, який відбив удар з двох метрів, з тих, що не беруться, кажуть: зіграв на інстинктах. Отак і ми в житті - незрідка відбиваємо удари, включивши увімкнувши, на повну, якісь нутряні енергії. Ілля напрочуд точно, і тонко, відчув архітектоніку існування в часо-просторі війни. Коли по тобі повсякчас стріляють, коли смерть, зі свистом і уханням, пролітає і облітає, по периметру, твоє тіло і твою душу.
Душу, налаштовану на діалог з рідною душею.
І хай батіг розуму ліс почуттів посік
Території цих лісів до сих пір широкі
І знай: якби міг, я б застрелив усіх
своїх внутрішніх циніків і пророків…
Гм, а пророків за віщо стріляти? Але ж це про пророків внутрішніх, які дірявлять душу, свою і душу коханої: «Щоб душу твою і її красу Не катувало одвічне «сумно». І далі, у продовження, образність пірнає в експресіоністську пітьму:
Щоб усміх не був, наче свіжий поріз
Щоб ти не шукала собі спокути
Та бачу картину. Червоний міст
Веде у повітря. Веде в нікуди
І кожен присвячений тобі трек
Історію цю не пускає, ширить
Та час непохитний і він зітре
Усе, що в душі намагаюсь зшити…
От сей кольорово-жахітний сплеск: червоний міст, у мареві призахіднім і гелготанні мін і снарядів. Міст, що веде у безвість. Образ винятково суб’єктивний, народжений внутрішнім потоком чуттів. Народитись такий може у кожного, але тільки поет повірить в той образ як реальність - і зафіксує той образ, вписавши його в сюжет своєї долі, у потік своїх рефлексій.
Один із останніх ранків у житті ІЛЛІ ЧЕРНІЛЕВСЬКОГО. Він записав його стенограму. У чомусь кінематографічну. Бо ж тут і дзеленчання кухлів, і нужник, увесь в дірках від куль, крізь які падають перші промінчики сонця, і тривожне передчуття того, що життя твоє може ось-ось «шугнути патроном в калюжу». Одначе ж встик, монтажний стик, рятівні інстинкти, «первинні, тваринні», спасительний фокус на потребах фізіологічних.
Одначе ж так само поруч, надбудовно, постає «цей дивний настрой. Цей спокій у серці, Що тільки сильніше росте в небезпеці Чуття, що я там, де хотів і де мушу…».
Тягнеться тихо смужка світанку
Крізь дірку бліндажику.
Ранок в атаку
Вже рветься
Кидаючи променів черги
Крізь хмару, що вигнулась в форму
Мачете
Солдати встають. І дзеленькають
кухлями
Нужнику будка пронизана кулями
Інстинкти рятують. Первинні, тваринні
Товариш мій не підірвався на міні
Цей дивний настрій. Цей спокій
у серці
Що тільки сильніше росте в небезпеці
Чуття, що я там, де хотів і де мушу.
Життя, що шугнуло патроном в калюжу
Життя, яке кожен із нас ще не виборов
Життя, що спростовує звичні нам
виміри
Надія у квіточці на бездоріжжі
Думки, що поставив я на запобіжник.
Приціл, що шукає пожадливо цятку.
Ми знов переможемо.
Я обіцяю.
3.04. 2022
P.S. Мати Іллі, Ольга Чернілевського, свідчить, у своєму щоденниковому зверненні (опублікованому у «Слові Просвіти») до сина: «Твій побратим переказав мені вашу розмову незадовго до твоєї загибелі. Він поскаржився, як його все задрало, як хочеться додому, а ти відповів: «А я ні про що не шкодую, я щасливий, що я тут, на своєму місці, мені не важко, я воюватиму до перемоги».
Тепер до перемоги воюватимуть вірші Іллі Чернілевського. Поета і сина Поета, Станіслава Чернілевського. Сина своєї матері, Ольги. Сина своєї родини, однієї із найпотужніших сімейно-культурних інституцій в Україні.
Сергій Тримбач
