Культурні цінності, Україна і Німеччина: як знайти ключі до діалогу-2?
Сучасна Федеративна Республіка Німеччина також є новою державою, створеною 20 вересня 1949 р. на німецькій землі після поразки нацистського «третього рейху». Але сьогодні сучасна ФРН претендує на повернення культурних цінностей, які були вивезені з території переможеної внаслідок Другої світової війни нацистської Німеччини. Виникає логічне запитання: стверджуючи свої права на ці німецькі культурні цінності, правонаступником і спадкоємцем яких вона себе вважає, чи готова сучасна ФРН, відповідно, прийняти на себе і певні зобов’язання щодо історичної відповідальності за злочини, скоєні нацистами проти культури України, та за завдані їй збитки? Очевидно, що відповідь на це питання повинна бути так само надана у спільному документі України та ФРН (це може бути відповідна декларація, затверджена на урядовому рівні) щодо принципів взаємної співпраці з питань вивезених та незаконно переміщених внаслідок війни культурних цінностей, який безумовно потрібен для подальшого ефективного розвитку міждержавних відносин у цій сфері. І з боку Німеччини там має бути визнання своєї історичної відповідальності за знищення та вивезення українських культурних цінностей у роки війни та декларування готовності активно допомагати Україні у подоланні завданих збитків.
Адже Німеччина має унікальний досвід визнання шкоди, завданої в’язням концтаборів та примусово переміщеним на роботи у третій рейх особам, спокутування історичної провини німців перед жертвами Голокосту. І цей досвід може бути поширений на питання долі втрачених культурних цінностей.
Можливо, у німецькому середовищі боляче сприймуть наступні аргументи, але ми мусимо бути відкритими у розмові з нашими партнерами. Вже післявоєнна Німеччина до останнього часу виплачувала пенсії ветеранам вермахту, багато з яких у роки війни були на території України. Чимало німецьких наукових діячів, які під час Другої світової війни як фахівці були залучені до спеціальних нацистських служб, що грабували та знищували культурні цінності України під час окупації її території, у повоєнні роки продовжували успішну наукову, викладацьку та адміністративну кар’єру в ФРН.
Так, наприклад, відомий німецький архівіст Георг Вінтер (Georg Winter), який у 1952 — 1960 рр. очолював Федеральний архів у Кобленці й зробив визначний внесок у розбудову архівної справи у ФРН в цілому, у 1941 — 1944 рр. перебував на військовій службі нацистської Німеччини на території України. Спочатку був вищим радником військового управління при штабі командувача тилу групи армій «Південь», з травня по серпень 1942 р. працював як фахівець з архівної справи при Головній робочій групі «Україна» Айнзацштабу А. Розенберга, а з другої половини серпня 1942 р. був співробітником очолюваного «катом України» Е. Кохом Райхскомісаріату «Україна», де з грудня 1942 р. по березень 1944 р. очолював Крайове управління архівів, бібліотек і музеїв. У повоєнних статтях німецьких та інших західних науковців про цей період життя та діяльності Г. Вінтера делікатно писали, що він «займався збереженням архівів на окупованих територіях». Але правда полягає у тому, що він особисто погоджував видачу з українських музеїв цінних картин та меблів німецьким високопосадовцям, чимало з яких згодом «прихопили» їх із собою, а згодом увесь процес нацистського вивезення культурних цінностей з Рейхскомісаріату України до Німеччини та до приватної збірки Е. Коха відбувалося за прямою участю Г. Вінтера та під його безпосереднім особистим керівництвом.
Відомий німецький реставратор Отто Клейн (Otto Klein), який у повоєнні роки реставрував чимало видатних пам’яток архітектури ФРН, у роки Другої світової війни, з другої половини 1941 р., був уповноваженим з питань охорони мистецтва на окупованих східних територіях від Оперативного штабу А. Розенберга, працював співробітником Зондерштабу «Образотворче мистецтво». З кінця жовтня 1941 р. до кінця серпня 1942 р. знаходився у Києві, влітку 1942 р. виїжджав до Криму. До його обов’язків поміж іншого входило виявлення та відбір найцінніших творів мистецтва на території України.
Рудольф Штамфус (Rudolf Stamfus) по війні працював у музейній справі ФРН, а в роки окупації України був одним із найбільш одіозних німецьких діячів, причетних до розграбування її культурних цінностей. Був переконаним нацистом, вступив до НСДАП ще у 1933 р. У 1941 р. прибув до України як представник Зондерштабу «Прадавня історія» Айнзацштабу А. Розенберга, з грудня 1941 р. став Уповноваженим з питань прадавньої і давньої історії при Райхскомісаріаті «Україна», з 1942 р. керував Крайовим інститутом прадавньої та ранньої історії та музеєм при ньому (розміщувався у сучасному Будинку учителя в Києві). Штамфус був причетний до розграбування археологічних колекцій Києва, Харкова, Полтави, Вінниці, Умані та інших міст Центральної та Східної України, а також Криму. Окрім того, він персонально для себе викрадав наукові архіви українських археологів, музейних установ та наукових інституцій, окремі музейні предмети та меблі. Деякі з таких музейних предметів «засвітилися» у сучасному археологічному музеї у м. Ульдінґен.
ФРАГМЕНТ ТРИПІЛЬСЬКОЇ КЕРАМIКИ З УМАНСЬКОГО КРАЄЗНАВЧОГО МУЗЕЮ. УНIВЕРСИТЕТ ЄНА. ФОТО ЕНЦИКЛОПЕДIЯ ТРИПIЛЛЯ
Професор Єнського університету імені Фрідріха Шиллера Готхард Нойман (Gotthard Neumann) заповів музею університету свою археологічну збірку, в якій виявилися фрагменти трипільської кераміки з довоєнними шифрами Уманського краєзнавчого музею, розграбованого у роки війни німецькими окупантами. Як з’ясували сучасні українські історики на підставі архівних документів, цей поважний фахівець у роки війни залучався до діяльності Оперативного штабу А. Розенберга і кілька разів приїздив у відрядження в Україну. За його власними свідченнями, об’їздив щонайменше 12 українських музеїв! Очевидно, підібрав тут і персонально для себе деякі музейні пам’ятки.
Згідно з дослідженнями сучасних німецьких вчених, лише один колишній співробітник нацистської Зондеркоманди «Группа Кюнсберга» географ Вілфрід Краллерт (Wilfried Krallert) продав тільки Інституту Східноєвропейських студій у Тюбінґені (тепер Тюбінгемський університет) у 1952 і 1953 роках приблизно 1400 старовинних географічних карт. Краллерт спочатку був членом Зондеркоманди «Группа Кюнсберґа» і потім керував відділом у Reichssicherheitshauptamt. У жовтні 1941 року він перебував у Києві. На думку німецьких вчених, у цьому зв’язку є доволі імовірним, що саме Краллерт міг бути причетним до зникнення тоді з фондів тепер Національної наукової бібліотеки ім. В. Вернадського скрині з великою кількістю старовинних грамот та до того, що у 1958 році до Тюбінгемського інституту за посередництва його знайомого та наукового колеги була придбана унікальна Грамота Петра I митрополиту Іоасафу Кроковському 1708 року, що була саме у тій колекції і виявилася вивезеною з України під час нацистської окупації Києва. І цей перелік можна продовжувати ще довго.
У архівах Львова мені вдалося виявити документи про те, що німецькі університети замовляли службам губернатора дистрикту Галичина та губернатору Львова відбирати і відправляти їм для поповнення своїх колекцій старовинні карти та стародруковані книги з фондів львівських музеїв та бібліотек. І сьогодні ці речі, напевно, перебувають у їхніх збірках.
Очевидно, що усі ці історії є тими нитками, які міцно пов’язують сучасну Німеччину з подіями війни і розграбуванням культурних цінностей України. Тож цілком логічним було б офіційно визнати її відповідальність за злочини нацистів на українській землі. Сучасна Німеччина розшукує та засуджує рядових охоронців нацистських концтаборів. Але ті, хто, як визнані експерти, та ще й будучи наділеними особливими повноваженнями від нацистського третього рейху, грабували культурні цінності України та здійснювали на її території справжній «культурний геноцид», спокійно дожили свого віку в ФРН. Та ще й перебували у пошані як відомі фахівці. Чи це є справедливим?
То якою могла би бути участь ФРН щодо зустрічних кроків щодо України? У цьому зв’язку, на наш погляд, необхідно шукати нові форми двосторонньої співпраці. Серед таких аспектів співробітництва може бути допомога Україні (інформаційна, технічна, юридична і фінансова) через спільні пошукові проєкти в розшуку великих колекцій, що зникли безслідно і доля яких дуже нагадує долю легендарної російської «Бурштинової кімнати». Пошукова робота є доволі витратною справою, і Німеччина цілком могла б розділити з Україною цей тягар. Вважаємо, що далеко не вичерпані й можливості розшуку втрачених українських культурних цінностей на німецькій території серед громадських, приватних і університетських колекцій. Має відбутися їх повна верифікація на предмет перевірки походження та виявлення тих речей, які потенційно могли бути переміщені з України.
Подібна практика має місце зараз у Німеччині щодо виявлення майна жертв Голокосту та його повернення їхнім нащадкам. То чому вона не може бути застосована до українських культурних цінностей? Досвід спільних українсько-німецьких досліджень із встановлення походження культурних цінностей виявився ефективним і заслуговує на подальше застосування в аналогічних випадках. Більше того, праця таких спільних груп науковців може стати результативним фактором у встановленні походження та обставин вивезення культурних цінностей з України, які будуть виявлятися у третіх країнах. Надзвичайно актуальним сьогодні є вивчення персоналій безпосередніх учасників подій на окупованій території України і відслідковування їхньої подальшої долі, родинних архівів та збірок, контактів з колегами після війни. Можливо, німецький уряд міг звернутися до населення країни — до нащадків тих, хто воював чи виконував адміністративні чи експертні завдання на території України, із закликом для добра Німеччини оголосити наявні у них «трофейні» українські артефакти. Це може привести нас до нових знахідок, і в цій ідеї слід цілковито підтримати проф. В. Айхведе з Німеччини, який її озвучив, виходячи з власного досвіду.
Зрештою, Україна потребує фінансової участі Німеччини у вирішенні питань щодо фінансової компенсації за твори мистецтва та предмети старовини, які були вивезені нацистами, а сьогодні виявляються у приватних руках володільців, які купували їх на міжнародних аукціонах і не знали, що ці культурні цінності є викраденими під час війни. Зокрема, саме через вимоги виплати компенсації, зокрема, сьогодні не вдається повернути низку пам’яток, виявлених під час продажу з аукціонів на Заході. Українські меценати заплатили великі кошти за повернення з Голландії виявленої на аукціоні картини з Національного музею ім. Б. і В. Ханенків, викраденої нацистами в роки війни. Але чому Україна має нести подвійний тягар воєнних втрат, а сучасна Німеччина лишається осторонь подібних ситуацій і не бере участі у переговорах із власниками виявлених картин щодо відповідних компенсацій та оплати технічних заходів під час транспортування їх в Україну?
Можливе створення спільних спеціальних фондів для придбання на аукціонах, в антикварних салонах і в приватних осіб пам’яток культури, пов’язаних з історією України або таких, котрі хоча б якоюсь мірою могли б замінити втрачені в роки війни предмети. Приміром, сьогодні антикварні ринки Європи перенасичені українськими культурними цінностями у зв’язку зі справжнім потоком нелегального експорту антикваріату з країн колишнього СРСР, що полинув у Європу з кінця 80-х років ХХ ст. У той же час вартість, приміром, робіт маловідомих західноєвропейських майстрів ХVІІ—ХVІІІ ст. на європейському антикварному ринку на порядок менша, ніж в Україні. Тому такий проєкт може бути успішним. А чому німецькі концерни змогли виявити добру волю і виділити кошти на відновлення (реконструкцію) втраченого фрагмента «Бурштинової кімнати» і подарувати його Росії, а щодо втрачених реліквій України навіть такої думки в них не виникає? Окрім того, необхідно визнати, що неможливо цілком відкидати ідею компенсації військових втрат українських музеїв. З позицій реалізму зрозуміло, що на практиці така компенсація не може бути повною, і буде лише символічно-частковим покриттям завданих збитків. Тут можливе вироблення загального розуміння механізму такої умовної компенсації. У тому числі німецька сторона повинна дати можливість німецьким музеям, що зацікавлені в поверненні своїх культурних цінностей, приймати самостійні рішення про те, якою мірою вони можуть допомогти українським музеям перебороти наслідки війни. Можливо, це можуть бути деякі предмети з тих «трофейних» фондів, що багато десятиліть зберігалися в цих музеях та інших закладах культури.
Серед імовірних спільних кроків — участь Німеччини в масштабних українських проєктах у сфері культури, що розраховані на тривалу перспективу (зокрема, облаштування музеїв, архівів та бібліотек України, будівництво нових приміщень для них тощо). Ці приклади є лише малою частиною напрямів можливого двостороннього співробітництва.
Кроки назустріч у поверненні культурних цінностей є великими політичними актами, які сприяють зміцненню дружніх стосунків між державами та народами. Такі вияви доброї волі є важливим стимулом не лише для поглиблення міжнародного культурного співробітництва, а й є сферою політичних відносин найвищого рівня. Тому такі кроки, безумовно, потрібні.
З інтерв’ю Посла України у ФРН А. Мельника ми довідуємося, що українська сторона вже робила відповідні пропозиції Німеччині. Зокрема, посол А. Мельник «звертає увагу на те, що були офіційні пропозиції українського уряду, згідно з якими Німеччина могла б, наприклад, створити «Компенсаційний фонд воєнних втрат» для закупівлі найбільш постраждалим вітчизняним музеям цінних артоб’єктів світового рівня». Також йшлося «про можливість започаткування щорічного двостороннього музичного фестивалю Баха або ж про багатомільйонну програму фінансування класичної музики в Україні (оркестри, юні таланти тощо)».
На жаль, з цього ж інтерв’ю ми також довідалися, що поки що з німецького боку немає розуміння щодо цих пропозицій, вони лишилися без відповіді. І це дуже погано для двосторонніх відносин.
Бо тоді у чому інтерес України? І на що розраховує німецька сторона? На повторення досвіду, коли вдавалося «порешать» ці питання на рівні найвищого політичного керівництва держав, як це було у справі «Архіву Баха», коли усім просто поставили до відома і наказали виконати домовлені рішення? Я пригадую мої неофіційні дискусії з німецькими колегами високого рангу, коли мені дійсно казали: «Ми впевнені, що наші керівники поставлять це питання перед вашими керівниками і ті не зможуть їм відмовити!» Але ця практика вже дала «осічку» під час спроб канцлера А. Меркель переконати президента П. Порошенка ухвалити схоже одноосібне рішення — той на це категорично не пішов, пославшись, що це питання мають розглядати перш за все експерти і уповноважені державні органи. І — все! Пауза, яка явно починає затягуватися у реституційному українсько-німецькому діалозі...
Настав час шукати нові рішення для вирішення проблеми переміщених культурних цінностей, що будуть базуватися на засадах взаємності, справедливості та моралі. Іншого шляху просто не існує!
