«Вождь» в головах...
Україні потрібна не лише декомунізація, а й десталінізація масової свідомості5 березня — день смерті Сталіна. Колись, уже досить давно — 1953 року, це було великою трагедією для великої кількості совєтських людей. Пишуть і кажуть, що багато хто навіть плакав... І тут у мене одразу перед очима картинка телевізійних кадрів з Північної Кореї, де люди б’ються в конвульсіях, бачачи якогось там чергового Кіма.
«У школі мені пояснили, що товариш Сталін — це вождь, учитель, друг, товариш і брат усіх совєтських людей, а дітям він ще й батько, і через те вони мають завжди йому дякувати за щасливе, радісне дитинство. Це спричинило грандіозну мішанину понять у моїй голові, тим більше, що з якоїсь книжки я засвоїв, що Сталін — птах, власне орел із сизими крилами, який прилетів до нас з-за Кавказьких гір, щоб дати усім волю, оскільки раніше був цар, який волі нікому не давав», — згадує радянські реалії в статті «Спасибі товаришу Сталіну за щасливе, радісне дитинство!» для газети «День» завідувач кафедри теорії та історії політичних наук Волинського державного університету ім. Лесі Українки Анатолій Свідзинський (детальніше в №35 за 3 березня 2006 року).
Справа в тому, що Сталіна давно вже немає, а от сталінізм... Сталінізм досі не «вивітрився». Візьмемо, наприклад, позачергове засідання парламенту, на якому відправили у відставку уряд Гончарука. Чи звернули ви увагу на атмосферу і поведінку окремих депутатів, які ще пів року тому співали оди молодому прем’єру, а зараз з певним комсомольським репресивним нахилом «пісочили» його по повній програмі.
Добре, що у нас в країні відбулася декомунізація, завдяки якій скинули пам’ятники і перейменували міста і вулиці (давно пора), але чи відбулася сутнісна декомунізація? На жаль, як бачимо по наших реаліях, сталінізм здатен відроджуватися в різних проявах. Наступного тижня ми знову (більш ґрунтовно) повернемося до цієї теми, залучивши наших авторів-істориків. Питання — де в Україні і в чому збереглися сліди «Сталіна»?