Урок Зеленського

Минув рік. Потреба підводити проміжні підсумки пояснюється необхідністю людини впорядкувати простір. У всіх, хто пропонував «дати їм ще сто днів», або не заважати молодим — «хай покажуть себе» — сьогодні критичний момент. Рік! Потрібно щось говорити. Але як тут підсумуєш, коли ще не роздивився? «Позаминулі політичні еліти при владі? Обслуга Януковича на керівних посадах? Так це ж нічого не означає. Може вони випадково служили при президенті-зрадникові? Молодо-зелено. З ким не буває. До того ж, може вони випадково опинилися в оточені молодого президента? Може він не знає? Добровольці сидять? Беркута гуляють? Майдан названо «масовими заворушеннями»? Так то ж ще не точно. Не все так однозначно. Корупція? Так вона завжди була. Олігархи посилилися? Економіка ледь жевріє? Ну, це взагалі не новина. Головне, щоб простій людині добре жилося. Головне, щоб на столі та до столу. Та я взагалі не цікавлюся політикою. Не знаю. Не чув. Не бачив. Не «перебував». Навіщо голосував? Так чорт його знає. Хотів як найкраще. Всі вони однакові. А ваш Порошенко хіба кращий?» Приблизно такі діалоги відбуваються зараз скрізь: в соцмережах, на кухнях, у віртуальних «курілках». Тож, минув рік. Підведемо підсумки.

Перше, що одразу кидається в очі — це те, що нікому не потрібно пояснювати, про які роковини мова. Експеримент, який українці поставили над країною, привівши до влади нарочито некомпетентну людину, виявився дійсно повчальним. Правда полягає в тому, що такого передбачити не міг ніхто. В Україні зійшлися кілька криз одночасно: економічна, політична, епідеміологічна, криза управління та криза відсутності принаймні короткострокового планування. І все б нічого, але реакція влади на них якась чудернацька. Відосіки, обіцянки, що якось воно буде, призначення, зняття з посад і знову призначення. При цьому без всякої логіки. Найкращою ілюстрацією провалля антикризової політики став виступ президента в програмі Савіка Шустера. На слова ведучого про шторм, в якому опинилася Україна, Володимир Зеленський виправив його: «Ідеальний шторм. Він ідеальний». І посміхнувся. Пиха через те, що катаклізм досяг нечуваних масштабів — це щось на кшталт путінського «Вона потонула». Рік тому багато хто непокоївся — а багато хто сподівався, — що вплив російського керманича на українську політичну еліту посилиться. Але мало хто знав, що президент України візьме Путіна собі за взірець.

Концентрація влади, неспроможність триматися в межах встановлених Конституцією повноважень, перетворення парламентаризму на збіговисько статистів — се це російська модель. То чи варто дивуватися, що критика з боку українських державників сприймається президентом більш болісно, ніж постійні провокації та зриви домовленостей з боку росіян? Те, що новообраний президент може виявитися морально близьким до Росії, рік тому попереджав багато хто. Але передбачити, що за наявності в Україні величезної кількості ветеранів, добровольців, майданівців та переселенців з окупованої території влада наважиться свою тяглість до російських зразків настільки неприховано демонструвати — такого уявити мало хто був здатен.

Хаотизація, руйнація державного управління, нівеляція системи розподілення влади між гілками, відсутність механізмів стримування і противаг, втрата керованості. Все це тільки невеликий перелік наявних в країні тенденцій. Держава, яка і так була далекою від досконалості, перетворена на порожню оболонку. Політика «примирення», через яку антиросійський дискурс змінився на гібридне підморгування і промовки про невизначений «конфлікт» з «тією стороною» — все це надсилає на місця суперечливі сигнали. Російський вплив в регіонах неухильно посилюється. Це активізує загрозу повторення сценарію «кримської весни» вже в нових східних та південних областях України. Рік тому багато хто розумів, що політика держави щодо Росії зміниться. Але мало хто усвідомлював наскільки всеосяжним і швидким буде цей процес.

 Сьогодні багато хто буде говорити про економічне падіння, яке почалося задовго до спалаху епідемії коронавірусу. Про повернення поплічників Януковича та переслідування майданівців і добровольців. Але все це — наслідки. Причини в іншому. В країну дійсно повертаються політичні репресії та економічна руйнація, що змушує згадати домайданні часи. Але порівнювати правління Зеленського з Януковичем означає спрощувати ситуацію. Янукович спотворював Україну під себе. Він хотів панувати, бути рівним серед зрозумілих йому авторитарних пострадянських правителів. Зеленський не намагається бути рівним Путіну, не збирається панувати вічно. Він просто по-хлоп’ячому захоплюється ним. Тому і мавпує. Чи усвідомлює президент, що перекроює державну систему по російських лекалах? Чи здогадується, наскільки розбудована ним система нагадує російську? Україна Зеленського все більше стає схожою на Крим напередодні окупації. Декларативні інститути української влади, керування перехоплене російськими спецслужбами, все, що могло б стати на заваді російському захопленню — винищене, знецінене, витиснуте на маргінес. Жодної суб’єктності, жодних авторитетів, жодних лідерів. 25% проукраїнського населення півострову позбавлені представництва і не впливають на ухвалення політичних рішень. А владні кабінети вже займають ті, за кого «дуже просили з Москви».

Підсумки невтішні. Якщо проводити метафоричні паралелі, то це Руїна. Тобто, згортання націотворчих процесів і підміна їх мещанським «яка різниця». Але є і позитивна новина. Витиснена в офіційних промов ідея національної української державності отримала шанс набути нового змісту, бути переосмисленою. Як це не дивно, але Зеленський, ставши президентом фантазійної країни, змусив реальну Україну усвідомити, що битва за цивілізаційне існування ще не виграна. Що гірше, страшніше, безнадійніше може бути завжди. Раптом ті, хто прагнув вирвати країну з-під влади колишньої метрополії, побачили не тільки колонізаторів, а й колонізований ними народ. Всі ті, хто вважав, що зможе побудувати Україну, нехтуючи або заграючи з мріями, страхами та спрямованістю на саморуйнацію спотворених віками рабства українців — отримали урок.

Настає час просвітників, національно спрямованих паладинів, філософів та ідеологів. Сам факт появи випадкової людини в президентському кріслі показав, що без того, щоб донести українську ідею до мас, годі й мріяти про власну державність та цивілізаційний прорив. Це і є справжнім підсумком року правління Зеленського. Якщо українська національна еліта не знайде нових змістів і форм, якщо не зможе запалити донести до величезної кількісті українців, навіщо їм потрібна Україна, наступний експеримент може бути останнім. А поки, цитуючи президента, потрібно якось вижити, а там якось «розрулимо». Якщо, звісно, правильно засвоїмо урок Зеленського.

«... — ЦЕ МИ»

Олексій АРЕСТОВИЧ, військовий експерт, політичний оглядач (facebook.com):

— Ну що, панове, які проголосували по приколу, гірше якого не буде.

Сьогодні минає рік вашого стратегічного розрахунку на великі зміни.

Як самі  оцінюєте тепер ваші здібності до аналізу, оцінки, перспективи?..

На що змарнували шанс, який видається вам раз на п’ять років?..

Як там ваші гаманці, не тиснуть?..

Що з почуттям національної гідності?..

Чи не щемить?..

Які уроки винесли?..

Робитимете висновки, не робіть їх про Зеленського.

Зробіть їх про себе.

Це найкраща інвестиція — у наше спільне незавидне майбутнє.

А я вам трошки підкажу, на чому ви самі себе зловили.

1. Дурість.

Ви справді повірили, що олігархи пропустять до влади людину, яка покладе їм край.

Не обіцяє покласти край, а покладе край.

Л-логіка.)

2. Лінь.

Ви лінуєтеся ставати громадянами.

Вивчати громадянський і політичний устрій своєї країни, економіку, історію, питання безпеки, закони.

Ви хочете залишитися електоратом: гасла, казки, картинки.

3. Інфантилізм.

Ви повірили, що справи, занедбані за останні 30 років, можна виправити самою лише галочкою на папірці.

На диво можна сподіватися, але диво не може бути технологією, а отже, не може бути вибором.

Ви цей вибір зробили.

4. Слабкість.

Ви не витримали зіткнення з реальністю.

Порошенко — олігарх, негідник і корупціонер? ..

Можливо.)

Проте він намагався вирішувати питання безпеки та зовнішньої політики — на користь України.

А отже — на вашу користь.

Ви віддали перевагу вірі в те, що ваші персональні гаманці важливіші, ніж безпека України.

Гаманці і — справедливість.

Припустімо.

Тепер з’ясовується, що без загальної безпеки країни — не буває безпеки персональних гаманців.

Тепер у вас ані безпеки, ані оборони, ні політики й анітрохи не менше крадуть з гаманців.

Якщо не більше.

І дуже багато справедливості.)

В Україні, на жаль, існує (поки що) тільки два варіанти:

— злодії, які крадуть і здають Україну,

— злодії, які крадуть і дбають про неї, бодай якось, бодай у чомусь, бодай десь.

Перед обличчям цих двох страшних, як дзеркало, варіантів, ви здригнулися і обрали третій:

— злодії, які клоуни.

Вони, можливо, й раді були б подбати, проте не вміють.

Отже:

— Зеленський — це проблема, але проблема не в Зеленському.

Зеленський повторюватиметься.

Тому, що ви — Зеленський.

КОЖЕН із вас — президент.

ВИБІР БЕЗ ВИБОРУ РІК ТОМУ БУВ ЗАКЛАДЕНИЙ В СИСТЕМІ 90-Х

 Геннадій ДРУЗЕНКО, правник, волонтер (facebook.com):

— Раптом я зрозумів, за яким критерієм варто формувати революційну команду, здатну підхопити владу і зупинити хаос в країні вже цього року, коли глобальний буревій знесе ЗЕ-владу. Це ті, хто не обирав рік тому «патріотичне зло» і не був настільки наївним, аби вірити, що наївність врятує Україну.

Будь-якій людині, яка не страждає на амнезію, було зрозуміло, що Порошенко, який процвітав за всіх українських президентів (окрім, мабуть, Кравчука), — це про що завгодно, окрім радикальних змін. Бо йому особисто вдалося злетіти з грязі в князі саме за системи тотальної політичної корупції, продажних судів та багатовекторної зовнішньої політики. Наївно було очікувати, що людина, яка стала мільярдером в певній системі координат, почне її радикально ламати...

Не менш наївно було робити ставку на творця віртуальної реальності, який чудово паразитував на всіх ґанджах української політики, потворні виразки якої були живильним середовищем для «творчості» 95 кварталу.

Завершення Революції гідності та перемога у війні за незалежність потребували максимальної мобілізації суспільства, справжності лідерів та жертовності перших і других. На жаль, рік тому ряжений патріот змагався за президентське крісло з щирим космополітом. В жодного з них не було ані особистої жертовності, ані заклику до мобілізації, ані справжньої любові до України. Тому я досі певний, що Camino de Santiago, який я втретє пройшов у квітні 2019-го, був кращим з усіх можливих виборів рік тому.

З тими, кому рік тому вистачило сміливості, віри та радикалізму, не обирати між консервацією минулого у жовто-блакитному рефрежираторі і внутрішньою порожнечею, що маскувалась під майбутнє, нам нині по дорозі. Як і з тими, хто за рік зрозумів, що рік тому ми опинились перед вибором без вибору.

Час справжніх революціонерів надходить. І не тому, що революція краща за еволюцію. А тому, що всі «еволюціонери» довели країну до стану, коли їй більше не допоможуть жодні пігулки псевдореформ — тільки операційна, тільки радикальні заходи, тільки відродження України через смерть потворної форми державності, агонія якої відбувається на наших очах.