Старе вино — в нові міхи

Події навколо нового закону про мови мають свою специфіку.

По-перше, потрібно враховувати, що про мову регіонали завжди згадують лише напередодні виборів. Тому зрозуміло, що це в них — один із традиційних ходів передвиборчої технології: якщо прийняти цей закон їм вдасться, то це — чудово (передвиборчу обіцянку — виконали!), а якщо ні, то посипати голову попелом вони не стануть. Використання закону про мови як передвиборчого технологічного заходу — це лише тактична мета.

По-друге, потрібно враховувати, що основна мета цього закону — поділ України на дві частини, причому не тільки україномовну та російськомовну, а й різну ідеологічно й духовно. У цьому плані прийняття закону є вкрай потрібним для проросійської п’ятої колони України. Тому поділ України завдяки цьому закону на дві частини — це вже стратегічна мета.

Враховуючи сказане, ми — українська політична нація — за жодних умов не можемо потрапити в цю політичну пастку. За жодних умов ми не можемо дати поділити себе навпіл.

У ході перипетій щодо прийняття цього закону дуже цікавою є позиція голови Верховної Ради В. Литвина, а саме — його образа на те, що депутатів (а отже, і його) «розвели, як кошенят». Скажу відверто: благородна образа. Але хіба пан Литвин не знав, з ким він має справу? Хіба він не знав, що «регіональна» мораль, яка ѓрунтується на принципах «понятій», не передбачає дотримання правил загальнолюдської етики? Його, кажучи відповідним сленгом, просто елементарно «кинули», причому друзі по коаліції.

Якось дивно, що, коментуючи новий закон про мови, практично ніхто не звертає уваги на одну його деталь, а саме — на цифру 10%, яка відіграє в законі роль перемикача: якщо в регіоні (області) кількість тих, хто говорить російською, понад 10%, то до державної мови додасться ще одна — умовно назву її офіційною (за фактом — це російська), а якщо менш як 10%, то мова залишиться лише державна. Тут виникає запитання: а чому обрано цифру рівно в 10%? Чому не 5, 8, 12, 16, 35 чи навіть 51%?

А взагалі в Україні існує хоча б будь-який закон, що забороняє (звертаю увагу на наявність саме норми про заборону) вживання якоїсь мови? Даруйте, але я такого закону не знаю. Усі норми в чинних законах лише регламентують використання мов у різних сферах суспільного життя, тобто є дозвільними. Отже, треба чітко пам’ятати: жодного закону про заборону використання будь-якої мови в Україні не існує. То звідкиля ж тоді 10%? На яких соціологічних характеристиках це ґрунтується?

Річ, очевидно, в тім, що в Україні кількість росіян, які за останнім переписом офіційно назвали себе росіянами, трохи перевищує 10%. Отже, ті, хто писав цей закон, явно «натякають» на те, що ці 10% росіян України «повинні» стати п’ятою колоною і за потреби піти супроти решти населення України.

Але, панове Колесніченко і Ківалов, чи не вважаєте ви, що значна частина цих росіян 1991 року проголосувала за незалежну Україну, а тому вважає її своєю Батьківщиною? До речі, так само, як і значна частина громадян інших національностей. Чи підуть вони за вашими проімперськими, агресивними гаслами, що ведуть до розв’язання громадянської війни? Ви в цьому впевнені? За фактом ви реалізуєте принцип сучасного керівництва Росії: там, де російська мова, — там інтереси Росії.

Мені видається, що на такий крок наші українські росіяни як члени нашої політичної нації ніколи не підуть, бо Україна — це вже їхня держава. Тому ви марно стараєтеся. Справжні росіяни, шануючи свою рідну мову, з такою ж повагою ставляться й до мови того народу, який дав їм другу Батьківщину.

У зв’язку з цими 10% виникає й цілий ряд інших, якщо так можна сказати, дрібніших запитань. Наприклад: а як служитиме в армії новобранець, який у своїй області спілкувався лише російською? Як він виконуватиме команду «Шикуйсь! Струнко!», якщо він розуміє лише команду «Равняйсь! Смирно!»? А що трапиться, коли такому новобранцеві доведеться читати інструкцію по керуванню ракетними комплексами, написану українською? Будемо знову стріляти по своїх? Чи не стрілятимемо взагалі?

А як справа стоятиме в Міністерстві внутрішніх справ чи в Міністерстві надзвичайних ситуацій? Також доведеться перенавчати весь особовий склад? До речі, а скільки це коштуватиме?

Припустімо, в Закарпатті хтось подасть до суду копію якогось документа, написаного румунською чи угорською мовами. Чи кожен суддя Апеляційного суду в Ужгороді знає румунську та угорську мови? Ну, добре, може на рівні області ще якось викрутяться (даватимуть справу тим суддям, які знають відповідну мову; але чи збережеться при цьому випадковий спосіб призначення суддів на розгляд справ?). А що робити, якщо справа з документами румунською чи угорською мовами потраплять в Касаційний суд у Києві? А в Генеральну прокуратуру? Зрозуміло, що тоді доведеться набирати в штат перекладачів. А чи передбачено цим законом відповідне фінансове забезпечення? Ні, бо він представлений як такий, що не вимагає фінансових ресурсів.

А що робитимемо в Криму, де документи можуть почати готувати кримськотатарською мовою? Будемо вводити в Апеляційний суд в Криму та Касаційний суд у Києві так само перекладачів? І в Генпрокуратуру також?

Зрештою, за дуже великого бажання фінанси ще якось можна виділити (своя ж регіональна рука в бюджеті — владика). Але є ще одна фундаментальна проблема. А що, коли носіїв румунської в Закарпатті — припустімо — 9%, а не більше 10%? А якщо носіїв кримськотатарської в Криму — припустімо — 7%? Із закону випливає, що ці мови статусу «офіційних» не отримають. Отже, виявиться, що в нас будуть мови першого, другого й третього сорту. Даруйте, а це — демократія? Це — турбота про гагаузьку, ромську, польську, новогрецьку, болгарську мови в Україні? Це не дискредитація цих мов за рахунок російської? А хіба гагаузи, роми, поляки, греки, болгари за незалежну Україну 1991 року не голосували?

Тому виникає питання щодо реалізації фундаментальних принципів демократії: чи може 10%, тобто меншість, визначати те, що має робити в лінгвістичній політиці держави більшість, тобто понад 50%? Кажучи образно, постає давно відоме в простонародді запитання: чи може хвіст крутити головою? Відповідь на це запитання для всіх очевидна й зрозуміла. Це приблизно так само, як 1918 року на з’їзді депутатів Центральної Ради 7 — 8% більшовиків (а це явно менше 50%, тобто нелегітимна кількість!) оголосили про створення нової Української радянської соціалістичної держави. Чим це закінчилося, ми вже бачили: крахом СРСР. Наслідки збереглися дотепер: комплекс великоімперського раба у значної частини наших громадян процвітає й досі.

Отже, як виявляється, цифра в 10% вибрана для того, щоб виділити не кілька, а насправді лише одну мову — російську. Тому ваш підхід насправді є не чим іншим, як виявом так добре відомого ще з царських та радянських часів великоросійського шовінізму.

Насправді в новій українській Конституції потрібне зовсім інше. Норма перша: визнання за кожним громадянином України невід’ємного й недоторканного права спілкуватися будь-якою потрібною йому мовою. Норма друга: чітке визначення сфери функціонування державної мови. Норма третя: жодна мова не може бути вивищена за рахунок інших мов. Цього абсолютно достатньо для того, щоб закрити будь-які спекуляції щодо використання мов у нашій державі, зрештою — як і будь-якій іншій.

Мова — це інструмент побудови держави. Не можна мовою суахілі збудувати Францію, а мовою хінді — Японію. Робити такі проекти — це або повна нісенітниця, або свідома провокація проти суверенітету нашої держави.