Росія: що далі?

Написання цієї статті спонукала участь у цьогорічній Ризькій конференції НАТО, яка проводилася 29—30 вересня. Слід віддати належне організаторам цього форуму за продуманий відбір учасників, панелістів і модераторів — це був цікавий мозковий штурм, було приємно бачити лідерів експертної думки, в кулуарах зустрітися з міністром закордонних справ України та міністром оборони Фінляндії, поспілкуватися з колегами з різних країн. Форуми, які дають можливість почути різні думки політиків і експертів, логіку й аргументи, додають багато ідей для роздумів, потрібні в Україні. Бажано бачити на них наших високопосадовців — такі речі повинні впливати на політику і робити політику, насамперед, у питаннях формування доцільного стратегічного бачення та шляхів його імплементації. Це те, що у ліберально-демократичній культурі називається дискусією зі стратегічних питань.

Традиційно, одна з панелей була присвячена Росії. Вона викликала жваву дискусію в сесійному залі та кулуарах. Безумовно, Захід не може не реагувати на масштабну воєнну активність Росії біля своїх кордонів. Кремль високо підняв планку власних мілітарних амбіцій до позиціонування себе суперсилою світового рівня. Захоплення українських територій, потужні воєнні приготування Росії з демонстрацією готовності до застосування сили на західному стратегічному напрямку — не сценарій фільму жахів, а реалії сучасності. Водночас, ставка Кремля на силове вирішення міжнародних питань, його боротьба за домінування в зонах російських геополітичних інтересів потребує від Москви величезних ресурсів, які дуже обмежені — західні санкції діють, плюс кремлівський підхід за південнокорейськими принципами Сонгун з боротьбою «проти всіх» у століття глобалізації вкрай негативно впливає на економіку Росії. Фраза російського прем’єра, сказана ним в анексованому Росією Криму, — «денег нет, но вы держитесь» добре характеризує економічний стан сучасної Росії.

Чи розуміють безперспективність такого курсу в Кремлі? Насправді розвиток сьогоднішньої Росії виявився затиснутим її власними політико-силовими традиціями та стратегією російської влади. Російська традиційна дилема між державною організацією і доцільною модернізацією перекриває горло суспільно-політичному розвитку: Кремль прагне бути глобальним гравцем, це потребує суспільно-економічної модернізації, але її сучасний вимір сильно звужений і базується виключно на накачуванні мілітарних м’язів зі створення перманентної воєнної загрози сусідам, примушенні рахуватися з «силою» Росії, а також окупації територій сусідніх країн. У реальності це лише виснажує агресора — в ХХІ столітті не клацання зброєю, а виробництво критичної маси конкурентних товарів (goods) є позиціонуванням країни у якості super power.

Через власну директорію на потужну мілітарність сьогоднішня Росія має найбільші виклики з початку 80-х — тоді радянський маховик воєнних приготувань привів до колапсу СРСР. Сьогоднішня Росія знову слабка щодо відповіді на вказані виклики — ментально, а також ресурсними й індустріальними можливостями, російська тотальна пропаганда на базі сучасних інформаційних технологій маскує, але не вирішує російські соціально-економічні проблеми. Країна, котра розташована на 1/6 суші залишається орієнтованою на експорт природних ресурсів для підтримки власного ОПК, а не на її суспільно-значущу модернізацію — між економічним імперативом реформ і політико-військовими традиціями в Москві обирають останнє. З іншого боку, Росія втрачає свій вплив на Захід, Україну й інших сусідів. За замислом стратегів Кремля, зі зростанням російської силової активності цей вплив повинен був би збільшитися, а в реальності все сталося з точністю до навпаки — він зменшився і продовжує зменшуватися. Це не подобається Кремлю, але це прямі наслідки російської політики. Заступник секретаря Ради національної безпеки РФ Михаїл Попов на Ризькому форумі поскаржився, що люди на Заході використовують небезпечну логіку щодо Росії. Ця логіка складається з двох пунктів: перший — Росія загрожує усім; другий — якщо вона братиме участь в проектах Заходу — рухайся до першого пункту. Ці слова мають сенс, адже Росія сама створила таку ситуацію і її вправлення — справа виключно Росії! Фундаментальні проблеми між Росією та Заходом існуватимуть і поглиблюватимуться, якщо в Москві будуть продовжувати шукати ворогів зовні.

Реагуючи на реалії навколо себе, Росія намагається впливати на Захід і колишні радянські республіки, базуючись на подвійних стандартах, селективно та несиметрично. Під час конференції Попов, читаючи з папірця, заявив про зацікавленість Кремля у відкритому діалозі з питань безпеки в Балтійському регіоні, що російська влада готова зробити кроки назустріч для попередження мілітаризації (!) регіону, формування заходів зі зміцнення довіри (!) й інше. Насправді, це виглядало як якась паралельна реальність: мілітаризація анексованого Криму, створення «пузирів» А2/AD, експансія у східне Середземномор’я, окупація районів добування корисних копалин у межах виключної морської економічної зони України, обмеження свободи мореплавства в Керченській протоці свідчать про абсолютно інший підхід. Мабуть, тому, на запитання одного з учасників конференції, невже Кремль вважає, що допоки російські війська будуть на Донбасі та в Криму, ці слова на Заході будуть сприйматися серйозно — представник російського політичного істеблішменту обмежився мовчанням. До речі, це свідчить, що на Заході досить чітко ідентифікували безперспективність ігор в обіцянки з агресором — це також важливий урок для України: нові пропозиції з боку Росії слід вимірювати зробленим, а не обіцяним.

Чому мала місце така заява високопосадовця з Москви — тому, що Росія виснажується і не має можливості мілітарно діяти на широкому фронті від Чорного та Середземного до Балтійського морів, чи тому, що тестує відповідь Заходу? Мабуть, і перше, і друге. Слід зазначити, що під впливом досить жорсткої економічної і дипломатичної відповіді Заходу, в Москві модифікують власну тактику, але стратегія на основі ментальної експансії залишається. Як довго в Кремлі гратимуть у маневрену силову геополітику — невідомо. Подібна модель геополітичної поведінки вже мала місце в Росії сто років тому. Тоді цар через захоплення силовою політикою втратив легітимність і ввергнув країну у смугу революцій і нестабільності. Тому, запитання на кшталт «чи живуча сучасна російська модель геополітичної поведінки» — риторичне, силова калька з минулого не формуватиме поле стабільності в самій Росії. Історія переконливо свідчить: силовий шлях означає ізоляцію і занепад, Кремлю слід винести практичні уроки з подій 100-річної давнини. Принаймні, два основних. Перший урок — не потрібно виснажувати країну веденням надуманих загарбницьких війн, бо це знижує суспільний імунітет і робить населення нестійким щодо ризиків внутрішньої нестабільності. І другий — не потрібно знищувати політичну опозицію, бо це формуватиме революційні настрої в країні.

Тобто, якщо Росія дійсно прагне стати світовим гравцем, їй потрібно змінити парадигму власної стратегії. Москві слід подбати про перетворення у євразійській центр економічної суперсили, а не витрачати величезні суми на удосконалення конвенційно-ядерний потенціал. Розірвання кайданів силової парадигми минулого та створення стійкої моделі економічного зростання в кооперації з сусідами залежить виключно від волі російського політичного керівництва.

Якою буде реальність — покаже час.