Принципові радники чи поступливі служниці?

Популярна американська газета «Нью-Йорк Таймс» опублікувала минулого місяця статтю Жаклін Стевенс «Політологи — нікчемні провісники» (Jacqueline Stevens, «Political scientists are lousy forcasters». Приводом для написання статті стало скасування однією з палат американського конгресу грантів для науковців, що займаються політичною наукою (політологією). Друга палата має також найближчим часом розглянути і, як очікується, ухвалити таке саме рішення. Таким чином, американський політикум висловлює свою оцінку діяльності не лише окремих представників політичної науки, а й ніби дає оцінку цій науці в цілому. Жаклін Стевенс практично повністю солідаризується з рішенням американських конгресменів, показавши на низці прикладів нездатність політологів своєчасно передбачити важливі для США й усього світу події, як, наприклад, розвал СРСР, різке посилення й активізацію «Алькаїди», недавні революції в арабських країнах. Ці й інші наведені нею приклади досить переконливі. І автор статті робить висновок про неможливість довгострокових політичних прогнозів узагалі, теоретично спираючись на наведену нею цитату з Карла Поппера: «Довгострокові прорікання (prophecy) можуть виводитися з науково-обгрунтованих передбачень, лише якщо вони застосовуються до систем, що описуються як добре ізольовані, стаціонарні й рекурентні. Такі системи дуже рідкісні в природі; й сучасне суспільство не є жодною з цих систем» (переклад авт.).

Проте саме висловлювання К.Поппера потребує уточнення. Довгострокові прогнози можливі й для систем, що не підпадають під його визначення, якщо при цьому враховуються зовнішні впливи, характер і ступінь нестабільності, а також тенденції змін внутрішньої нестабільності. Тобто для прогнозування поведінки певних систем необхідна додаткова інформація. І що особливо важливо, потрібен талант дослідника.

Одним з перших важливих довгострокових політичних прогнозів, що виправдалися, можна вважати передбачення пророком Ісайєю завоювання євреїв Вавилоном і вавилонське полонення. Виходячи з тези про неможливість довгострокових політичних прогнозів, деякі критики Біблії (здебільшого атеїсти) вважають це достатнім доказом того, що це пророкування було написане вже після вавилонського полонення й вставлено до книги пророка Ісайі іншим автором. Але після глибшого ознайомлення з ситуацією, що склалася в єврейському суспільстві в ті часи, та знайомства з потужним інтелектом Ісайі, котрий описав цю ситуацію, стає зрозуміло, що єврейський народ був нездатен захищатися від зовнішніх сил (у першу чергу Вавилону та Ассирії) через свої моральну слабкість і роз’єднаність, і тому порятунок він бачив у іноземному заступництві (Єгипет). Спочатку зазнав краху Ізраїль, а потім й Іудея, як і передбачив Ісайя. «Закордон» допомогти не зміг або не схотів.

Філософ Бердяєв був твердо переконаний у тому, що на тих принципах, на яких більшовики будують державу, вона довго проіснувати не зможе й сама помре через свою вроджену ваду. Ще 1923 (!) року він писав: «Революція сама себе має зжити й знищити, її не можна знищити ззовні» (післямова до книжки «Філософія нерівності»).

У неминучому розвалі імперії більшовиків було твердо переконано чимало українців, що боролися за незалежність, починаючи від Симона Петлюри й закінчуючи дисидентами 60—80-х років, і вони обгрунтовували свою впевненість вельми переконливими доказами. І якщо американські й інші західні політологи «проморгали» розвал СРСР, то лише тому, що дуже погано знали становище в СРСР і, більше того, багато в чому йшли на поводу у радянської пропаганди. Цьому сприяло й те, що КПРС і радянські державні органи вправно підтасовували статистику економічного й політичного стану країни, а також старалися, по можливості, сильніше ізолювати країну від зовнішніх впливів і зовнішнього вивчення. 1984 року я був у НДР, в університеті міста Галле на міжнародних літніх курсах німецької мови. На цих курсах підвищували кваліфікацію германісти з багатьох країн світу — від США до Китаю. Мене вразило те, що переважна їх більшість була твердо переконана, що СРСР — це держава, в якій проживає лише один етнос — росіяни, а також трохи євреїв. Тому аж ніяк не дивно, що розпад СРСР для більшості західних громадян, зокрема й для політологів, був громом серед ясного неба.

Політика, з огляду на велику кількість причин, — це сфера, в якій значну роль грають індивідуальні, суб’єктивні, а інколи й випадкові чинники. Тому довгострокові політичні прогнози не можуть видаватися тут із стовідсотковою гарантією, проте це не применшує значення політології як науки; адже навіть метеорологи, що використовують у своїх прогнозах наукову методику й точні прилади, дуже часто вживають різні слова, що виражають ймовірність, не цілковиту обов’язковість прогнозу (дощі ймовірні, грози можливі тощо). Ще кілька десятиліть тому метеорологічні прогнози були улюбленим об’єктом для дотепників і гумористів, але ситуація поступово змінюється.

У той же час, не можна не визнати, що існує низка причин, що дуже часто змушують політологів несвідомо чи свідомо помилятися у своїх прогнозах і перетворюють політичну прогностику на ворожіння на кавовій гущі.

Політолог — це всього лише звичайна людина, зі своїми симпатіями й антипатіями, зв’язками й прихильностями, зі своїми власними потребами. Унаслідок цього отримані результати часто підганяються або частково коригуються під свої власні політичні переконання, інтереси, симпатії й антипатії, як і під інтереси тих чи інших груп, кланів, співтовариств, політичних напрямків.

У той же час, існує й інша проблема. Політики найчастіше не зацікавлені в об’єктивних прогнозах політологів, якщо ці прогнози не збігаються з їхніми власними уявленнями. Бажаючи використовувати авторитет політологів і соціологів, політики впливають на них у різні способи, наприклад, підкуповують або задобрюють гонорарами, грантами, платними посадами. Тому можна погодитися з жартівливою пропозицією Жаклін Стевен, щоб гранти роздавалися політологам за допомогою лотереї.

Автор статті в «Нью-Йорк Таймс» абсолютно справедливо розчарована своїми американськими колегами, вказує на деякі їхні недоліки: небажання займатися дійсно актуальними темами, які могли б реально змінити суспільство на краще, необ’єктивність при роботі з опитуваними людьми...

Дійсно, політолог, що прагне збереження високого рівня професіоналізму, не повинен уникати злободенних тем. Крім того, йому просто необхідно щодня перелопачувати гору інформації. Але — парадокс! — виключно за рахунок неупередженої й актуальної аналітики більш-менш пристойно жити в Україні неможливо, та мабуть і в США. У суспільстві, що складається з усіляких співтовариств (кланів, тимчасових угруповань та інших об’єднань за інтересами), що перебувають одне з одним у стані постійної конкуренції й боротьби, від аналітика всі зазвичай вимагають: пиши об’єктивно й неупереджено, але так, щоб це було не проти нас. Рано чи пізно чимало об’єктивних аналітиків вважають за краще в тій чи іншій формі продати свою лицарську хоробрість і чесність підходящому «сеньйорові», або починають пристосовувати свою аналітичну працю під моду для успішнішого продажу результатів цієї праці, або взагалі відходять від важкої аналітичної роботи, вважаючи за краще відбуватися обтічними оцінками й передбаченнями. У принципі, це природно, що певні політичні сили мають своїх експертів, зокрема й політичних. Погано, проте, якщо експерти працюють усього лише для того, щоб роз’яснювати «натовпу» ідеї й побажання своїх працедавців або політичних кумирів, і тому сліпо виправдовують будь-які їхні дії. Таким чином, з принципових порадників експерти перетворюються на поступливих прислуг.

Проте в суперечці про можливість довгострокової політичної прогностики існує ще одна проблема. Будь-яка наука займається тим, що відкриває певні закономірності, відповідно до яких існує світ. В умовах цілковитого хаосу прогностика неможлива. У науці про суспільство до недавнього часу наймоднішою була абсолютизація якого-небудь одного (часто формального) методу у вивченні суспільних відносин. На основі такого формально-«технологічного» або формально-логічного вивчення й робилися висновки й прогнози щодо досліджуваного об’єкту. Наприклад, послідовники так званого «наукового комунізму» абсолютизували роль економічного чинника в людському суспільстві (не враховуючи біологічний, духовний і деякі інші) і на підставі своїх аналізів будували довгострокові плани й прогнози, що не підлягали сумніву. Уже згаданий Карл Поппер особливо гостро виступав проти псевдонаукового довгострокового прогнозування комуністів, які розписали процес розбудови ідеального суспільства на багато років уперед. Значною мірою саме на противагу плановому «науковому» марксизму-ленінізму й з’явилися теорії, що геть заперечують можливість довгострокового прогнозування в людському суспільстві, й особливо в економіці та політиці.

Реальність розбила в пух і прах псевдонаукові плани й прогнози «марксистів-ленінців». Будівництво соціалізму в Афганістані стало останнім безумним заходом московських комуністів щодо планової зміни суспільства. Проте це не означає, що в розвитку суспільства не існує закономірностей, і тому воно в принципі не прогнозоване в довгостроковому плані. Довгострокове прогнозування стає дедалі актуальнішим практично в усіх сферах життя людського суспільства. Наразі все так взаємопов’язано, що жити одним днем або лише одним місяцем — це злочин перед багатьма людьми, віддаленими від нас і в просторі й у часі. Політики це стосується не менше, ніж, скажімо, економіки або екології, тому що там, де помиляються політики, там проливаються ріки безневинної крові, а деякі помилки політиків уже через15—20 років можуть призвести до тяжких наслідків для мільйонів людей. Тому слід не заперечувати можливість довгострокового політичного прогнозування, а робити все для того, щоб воно ставало точнішим і надійнішим.