Про владу і національне лідерство

Сто років потому ігнорування самодержавною владою життєво значущих потреб власного населення та її жорстка боротьба з опозицією дали поштовх циклу трагічних подій, що принесли величезні страждання народам, країнам, континентам та світу в цілому...

На жаль, наш турбулентний час надмірно зав’язаний на політику і політиків. Ця проблема має коріння в наявній політичній системі та є наслідком відсутності доцільних трансформацій сформованої владної культури. Політична корисливість, закритість і корупція, захмарний популізм, особисті амбіції і пристрасті, неприйнятність критики, навіть конструктивної домінують у владній культурі й формують поле соціального невдоволення владою. Водночас, в умовах відсутності легітимного поля щодо демократичного контролю влади з боку суспільства та величезної владної відстані, існує значний ризик спрямування соціального невдоволення населення на руйнівні дії, дестабілізацію соціально-політичної ситуації та хаос. Знаходження України в центрі нової генерації війни лише підсилює цю небезпеку. Ми бачимо, що спираючись на протестні настрої населення та спрямовуючи їх, на арену політичної боротьби виходять різні політичні діячі. Виникає питання щодо прийнятних засобів і способів цієї боротьби. Не новим з огляду на досвід державотворення в Україні є те, що єдності у відповіді на це питання, на жаль, поки не проглядається.

Згадую одного західного генерала, який з гідністю розповідав про 26(!) генерацій його роду, при цьому кожна з них за життєву мету мала зробити важливі для його країни, соціально-значущі для народу вчинки. Це те, що називається національною елітою, яка присвячує себе служінню державі та народу. Мова не про месій сучасності — ці люди не є ідеальними, але вони не розмінюють власні принципи, базовані на національних цінностях, самоідентифікації невід’ємною частиною громадянського суспільства та соціально-значущих діях. І не має значення, у владі вони чи поза нею — будь-яка посада не є гарантом належності особи, що її посідає, до національної еліти. Для цього «суспільного інтелекту» характерна іноваційно-перспективна роль у своїй галузі, авторитет і популярність, визнаний неформальний статус лідерства. Особливо цінною якістю національної еліти є її відкритість, спрямованість діяльності на максимальний суспільний результат (навіть, жертвуючи своїми особистими інтересами). Національна еліта у владі сильна злагодженою горизонтальною професійно-командною діяльністю на базі ефективних загальнонаціональних стратегій будівництва і розвитку країни, ніяк не паперово-нарадним підходом особисто відданих керівнику та вертикальним традиціям «чого забажаєте» персоналій.

Звичайно, будь-яка національна еліта має в своєму середовищі яскраві, талановиті, навіть харизматичні особистості — лідерів національного масштабу, які за певних обставин можуть ставати політичними (на керівних партійних посадах) та державними (на чолі державної влади) лідерами, але вони також можуть ефективно діяти і поза політичною чи державною владою. Загалом, це питання внутрішньої мотивації та багатьох інших аспектів. Водночас, коли національні лідери обираються людьми до державної влади, то політично виграють лише разом з державою і суспільством, але якщо лишаються владних повноважень, то роблять це з честю та гідністю. Щоб стати лідером нації потрібні не лише загальнолідерські якості, переконання і патріотизм, необхідні також глибокі професійні знання, політичний досвід і, найбільш важливо, державна мудрість. Державна мудрість за будь-яких умов не дає переступити емоційно-радикальні червоні лінії, за якими суспільний хаос і національні втрати. Мудрі керівники вчаться на уроках історії та не бояться визнавати власних помилок, цінують професійний колективий розум і розуміють власну відповідальність за прийняття рішень, бачать причини і наслідки, а не лише ціль і засоби її досягнення.

Переконаний, що попри вплив низки негативних чинників, як історичних, так і сучасних, зовнішніх та внутрішніх, національна еліта в Україні сформована, такі люди є і проявляються у різних галузях, як у сучасній системі влади, так і в громадянському суспільстві та приватному бізнесі. Хоча, на мій погляд, наша національна еліта ще не достатньо згуртована і спрямована на формування потужної та процвітаючої країни мрій мільйонів українців — для цього потрібні потужні національні лідери. Вірю, що в багатостраждальній Україні з’являються національні лідери, які розуміють комплексність сучасних викликів і загроз нашій державності, саме тому віддають перевагу легітимним підходам, тобто, спроможні не порушуючи законів спрямовувати протестні зусилля людей на підвищення суб’єктності народу, як конституційно визнаного носія влади, скорочення владної відстані та прозорості дій влади. Водночас, власним прикладом, знаннями і вчинками мудро повести людей до європейських стандартів безпеки, добробуту і процвітання, ніяк не примушувати їх щось робити чи не робити заради досягнення сумнівних політичних, корпоративних чи прошаркових цілей. Одне з ключових питань полягає в тому, чи зможе в цей непростий час державотворча прагматика взяти гору над зростаючим популізмом та радикалізмом, чи вдасться легітимно та еволюційно розв’язати дилему України між існуючою організацією влади та доцільною її трансформацією заради цілісності держави і її кращого майбутнього? Це питання до національної еліти і громадянського суспільства в цілому...