Вимушено переселений етнокінофест з України оголосив переможців у польському Торуні

Польський середньовічний Торунь став тимчасовим прихистком міжнародного кінофестивалю «ОКО», який у свої обійми прийняв знаний у кінематографічному світі Camerimage Festival. Серед переможців нашого фестивалю, родом з української Бессарабії, є й українська стрічка. 

Польща виявилася не тільки рекордсменом з прийняття наших вимушених переселенців, але й прихистила вже не один кінофестиваль. У жовтні в межах Варшавського міжнародного кінофестивалю пройшов національний конкурс Одеського міжнародного кінофесту. У листопаді – торунський Camerimage Festival солідаризувався із унікальним за своїм форматом фестивалем етнографічного та антропологічного документального кіно «ОКО», якому «пощастило» народитися у рік початку пандемії, а на його триріччя розпочалося повномасштабне вторгнення... Тож, тільки завдяки тому, що фестиваль відбувся цьогоріч у Польщі, на «ОКО» вперше з’їхалися майже усі режисери чи продюсери конкурсних фільмів, навіть з далекої Бразилії. 

Таким чином, фестиваль став не тільки прикладом незламності духу українців, наочною демонстрацією тези про культуру, як зброю та інструментом дієвої культурної дипломатії, а й потужною платформою для дискусій, обговорень, обмінів, формування контекстів і сенсів.

Конкурсні стрічки «ОКО», а також 10 фільмів-спецпоказів українського кіно («Терикони» Тараса Томенка, «Сторожова застава» Юрія Ковальова, «Вусатий фанк» Олександра Ковша, «Щоденник нареченої Христа» Марти Смеречинської, а також українське поетичне кіно: «Тіні забутих предків» С. Параджанова, «Камінний Хрест» Л. Осики, «Земля» О. Довженка, «Білий птах із чорною ознакою» Ю. Іллєнка) дивилися у Храмі Кіно. 

Так сталося з легкої руки (і мудрої голови) очільників міста, що будівлю колишньої ратуші, а перед тим лютеранської церкви в історичному центрі Торуня, - було передано організаторам Camerimage Festival з проханням зробити щось креативне. Так з’явився Храм Кіно – місце, де буквально моляться на кіно, і старовинна споруда зажила новим життям. Місто ж отримало незвичний кінотеатр із суголосною кінофестивалю назвою - Kino Camerimage. Цікавий факт: коли 30 років тому починали Camerimage Festival, - у Торуні було усього 3 кінотеатри. Сьогодні - 30. 

Саме в такій атмосфері й у «намолених» кіностінах відбувався фестиваль «ОКО».

Звісно, конкурсна програма з 8 повнометражних і 16 короткометражних фільмів з 22 країн світу формувалася засновницею, директоркою і продюсеркою фестивалю Тетяною Станєвою та програмеркою Оленою Рубашевською у фокусі війни в Україні.

Якщо ж подивитися на програму цілком, то можна отримати певний узагальнений зріз документального кіна, що досліджує етноси, коріння, традиції, звичаї, ритуали, окреслює болючі питання виживання цілих народів, великих і малих міст і сіл, спільнот, виокремлює і фокусується на проблемах, прагне зрозуміти і «розібрати на молекули» драму еміграції, переселення, асимілювання у чужій країні, намагається знайти відповіді, а з ними - позитив, гармонію, майбутнє, надію.

Всесвіт цих стрічок вражає своєю абсолютною правдивістю, незламним духом свободи, пристрасним бажанням кінодокументалістів зберегти, врятувати, усвідомити, знайти відповіді, зафіксувати. Як сказав член журі повнометражного конкурсу, режисер і сценарист Арнольд ван Брюгген з Нідерландів: «… Що ми побачили, так це величезну відданість документалістів, які занурюються у світ, культуру, субкультуру, а іноді витрачають десятиліття свого життя на документування, щоб розповісти людські історії, перенести щоденні виклики або майже нечувані місця та конфлікти в наш кінематограф».

Простежується навіть певний алгоритм, у якому обов’язково присутні: старі фото чи знайдені родинні відео-, аудіозаписи, автентичний одяг, символи усіх часів і народів - свійські тварини - вівці, рукотворні ляльки і глиняні вироби, або ж ритуали і звичаї. В центрі, як правило - інтерв’ю, як основа фільму, часто його зав’язка і каталізатор розвитку історії. А також обов’язковий крупний план людини: її очі, руки, голос, емоції, потужні підтексти, що не проговорюються, але зчитуються.

У короткому метрі, найбільш цікавими виявилися стрічки, які поєднали цікавий погляд на історію, факт, подію, людину і суто кінематографічні методи: майстерну операторську роботу, чітко вибудувану композицію, поєднання хроніки та оригінальних зйомок, візуальну, музичну та ритмічну поліфонічність: «Іду сам» Рафаеля Шанца, Німеччина; «Ценеру» Андреа Грасселлі, Італія; «Фронт» Діни Углешич, Хорватія; «Я прагнув знати, хто я» Антоніо Алейхо, Португалія; «Зірка полину» Аделіни Борець, Україна; «Хоробра» Вільмарка Валя, Франція; «Повільно» Андреа Гатопулоса, Греція; «Чоловічі «принади» Анантакрішнана Піллаї, Моніки Бустаманте, Ботона Пушка, Шарлотти Мюллер, Угорщина; «Дівчина-кочівниця» Рухолли Акбарі, Іран; «Біла невістка» Бояна Дакіча, Сербія; «Дурадо» Маркса Браги, Бразилія та ін. 

У кожного з цих фільмів – своя знайдена режисером родзинка – серце історії, вловлений, відчутий і переданий колорит, явне або контрапунктне відчуття духу предків. 

Як, правило, в усіх фільмах, що здивували або навіть просто викликали зацікавленість, привернули увагу і запам’яталися, – простежується яскраво виражений авторський погляд. Відношення автора до предмету, місця чи особи «дослідження». Коли ти, як глядач зчитуєш філософію автора, - не важливо це «поетичне» документальне кіно чи все ж публіцистичне, з яким ми стикнулися більше у повному метрі.

Переможцем конкурсу у короткому метрі, стала стрічка «Дівчина-кочівниця», іранської режисерки Рухолли Акбарі. На тлі безперервної гірської подорожі, розповідається історія героїні з племені кочівників, яка всупереч проблемам, пов'язаним з традиціями та загальноприйнятими уявленнями про заняття дівчат спортом, досягає успіхів у кікбоксингу і намагається переконати сім'ї дівчат почати тренування. Звісно, цей фільм був знятий до усіх подій супротиву громадського суспільства в Ірані, але попри традиційний та релігійний консерватизм гірських іранських кочових родин, тут вже відчувається легкий подих свободи та неминучих змін. 

Член журі Себастьян Майсторович з Австрії, експерт з цифрової історії й співзасновник громадської ініціативи Save Ukrainian Heritage Online – SUCHO, яка підтримує цифрове збереження української культурної спадщини, прокоментував вибір журі так: «Обрати одного переможця з такої скарбниці фільмів було неймовірно складно. Тому ми вирішили, що окрім фільму-переможця, відзначимо ще два фільми спеціальними номінаціями. Першу спеціальну відзнаку ми присудили фільму «Зірка полину» української режисерки Аделіни Борець, який продемонстрував силу коріння та наслідки його знищення. Завдяки йому ми дізналися, що означає втратити не тільки свій дім і свою громаду, але навіть свій ґрунт». 

Ця стрічка перегукується із нашумілою п’єсою Павла Ар’є «На початку і наприкінці часів». В центрі історії - баба Ніна (79 років) та її син Олександр (62 роки). Єдині, хто залишився у поліському селі Малі Кліщі, заснованому ще у 1790 р. У 1972-у тут ще було 200 дворів і 530 жителів. Тепер це «зона відчуження», яка триває вже більше 30ти років не тільки в цій місцині, але й між вдома рідними людьми. Проте на відміну від театральної історії, ця, завдяки незбагненому світлу і внутрішній силі головної героїні, - сповнена оптимізму і надії по відношенню до життя. «Зірка полину» вповні втілює слоган фестивалю «Святкуй життя!» Попри все і всупереч усьому.

Другим, відзначили фільм режисера з Франції Вільмарка Валя - «Хоробра». Це не просто майстерно знятий і змонтований документальний фільм, буквально про «голос предків», який кличе головну героїню - маму режисера з європейської Франції на батьківщину в стихію гаїтянських ритуалів вуду. Композиційно, ритмічно, художньо – цей фільм заворожує, як і сам обряд, як харизма головної героїні та її по-справжньому акторське існування у кадрі, хоча ти чітко усвідомлюєш, що це її природна сутність. «Хоробра» - серйозна заявка на повнометражний художній фільм режисера Вала. Його екзотичні гени у поєднанні з європейською кінематографічною освітою та явний талант обіцяють себе проявити дуже цікаво.

Переможцем конкурсу повного метру став фільм «Я - Шанс» бельгійського режисера Марк-Анрі Вайнберга. Стрічка розповідає про мікросвіт групи вуличних дівчат-безхатьок у напрочуд галасливому, брудному і колоритному мегаполісі Кіншаса - столиці республіки Конго. Нахабні, зухвалі й одночасно внутрішньо вразливі, самотні, покинуті напризволяще - Шансельві та її подруги кидають виклик світу, намагаючись у ньому не тільки вижити, але й розфарбувати своє, по суті, безрадісне життя. Яскрава та енергійна Кіншаса сама стає персонажем фільму, поєднуючи свій голос з голосами дівчат.

Арнольд ван Брюгген прокоментував це рішення так: «… Є багато причин, чому ми визначилися з остаточним переможцем: документальна якість роботи, ритм монтажу, кінематографічність, близькість до своїх героїв. Але що також було важливим для журі - це об'єктив війни в Україні. Поза конкурсом ми побачили неймовірний український фільм «Терикони» Тараса Томенка – документальну стрічку, зняту, у тоді ще сірій зоні Донбасу. Це історія про життя дітей, чия культура стала жертвою агресивної колоніальної імперії, яку ми всі дуже добре знаємо. І ось ці діти гралися і жили на руїнах міста і свого зруйнованого життя. Це те, що ми побачили і в призерові - неймовірно сильній історії з Африки». 

Переможці отримали грошову винагороду у розмірі 40 000 грн. за найкращий повний метр та 20 000 грн. за короткий. Винагороди були надані прихильником і спонсорам «ОКО» - українською стрімінговою платформою MEGOGO, на якій українці протягом фестивалю у вільному доступі й абсолютно безкоштовно мали змогу дивитися конкурсну програму. У Торуні ж, етнокінофест «ОКО» відвідувала, здебільшого, фестивальна публіка мабуть з усіх частин нашої планети, власне, як і самі фільми «ОКО», що розповідали про ці незбагнені світи.

 Ольга Стельмашевська

 Торунь-Київ