Питання без відповіді
У Запоріжжі, Києві та Львові показали німецько-український театральний проект «Чому Михайло Гурман не вижив»
Це копродукція Магдебурзького театру та театру «Золоті ворота». Німецький театр уже не перший рік виявляє цікавість до українського театрального процесу. Так у 2014 році об’єднанням театрів з різних країн «Європейською театральною конвенцією» (ETC) була організована конференція, присвячена українським реаліям та перформативному мистецтву. Вже наприкінці 2015-го за активного сприяння ЕТС відбувся український театральний шоу-кейс, на якому для представників європейських театрів були показані резонансні прем’єри державного та недержавного секторів. Як наслідок цього огляду-ярмарку — у 2016 р. троє режисерів Стас Жирков, Максим Голенко та Олександра Сенчук вирушили до Магдебургу робити вистави для фестивалю «Дикий Схід». Саме тоді у драматурга Павла Ар’є та режисера Стаса Жиркова народилася пропозиція, підтримана Магдебурзьким театром, зробити німецько-український проект...
«РІВНОСТОРОННІЙ» ЛЮБОВНИЙ ТРИКУТНИК
«Чому Михайло Гурман не вижив» — це осучаснена версія «Украденого щастя» Івана Франка. Від класичної п’єси у новій редакції залишився тільки «рівносторонній» любовний трикутник, у якому кожен по-своєму правий і кожен претендує на співчуття. Павло Ар’є переніс дію до Німеччини, і відтак Микола перетворився на Ніколауса, власника автомайстерні, що бере за дружину українку Анну. Цей шлюб не щасливий, адже дівчину фактично продав за сміховинні дві тисячі євро рідний батько, начебто дбаючи про майбутнє доньки... Колишній коханець Анни — Михайло Гурман (у цій версії одружений із безіменною фрау), підробляє в авто майстерні Ніколауса та вряди-годи згадує, як воював на кордоні України з Росією.
Одна з принад вистави «Чому Михайло Гурман не вижив» — вона грається різними мовами: німецькою, українською та англійським суржиком. Як зауважив режисер спектаклю Стас Жирков, йому було важливо унаочнити непорозуміння між цими трьома героями, гранично ускладнити їх стосунки, позбавивши можливості для вербального діалогу. До того ж на одній сцені зустрілися актори різних театрів — Катерина Вишнева (театр «Золоті ворота»), Микола Береза (Львівський театр ім. Леся Курбаса) та Тімо Хастенпфлюг (Магдебурзький театр), — що також посилило цю бажану для режисера ситуацію мультикультуральності. Хоча, звісно, домінує тут європейський стиль — вистава вийшла лаконічною та візуально витонченою, С. Жирков випробовує нову для себе сценічну мову та нові режисерські прийоми.
Ситуація тотальної дискомунікації у цій виставі посилена і тими різними темами, на які затято говорить кожен із героїв. Ніколаус скаржиться на вдавану європейську заможність та благополуччя, за якими важка праця та постійна конкуренція із, так званими, новими німцями. Зокрема, його конкурент по бізнесу турок Осман навряд чи до кінця чесний перед законом, та й сам Ніколаус співпрацює із нелегалами, які коштують дешево, а працюють багато. Анна, яка більшу частину вистави потерпає від чоловічої брутальності та нестриманості, на межі істерики проводить тему гендерної нерівності та жіночої поламаної долі. Зрештою, у цій виставі Анна, здається, обирає не між чоловіком та коханцем, а між двома країнами — Україною і Німеччиною — і між двома способами життя. Михайло Гурман, за авторами, виразне уособлення дикої й майже неконтрольованої «східної сили». Мабуть, такими агресивними, ба навіть нахабними, бачать нас за кордоном. Та й самі ми розуміємо, що нам ще дуже далеко до омріяних етичних та й економічних «євростандартів».
НІБИ ГРАЮЧИ В «АМЕРИКАНСЬКУ РУЛЕТКУ»
Хоча назва «Чому Михайло Гурман не вижив» і написана без цілком очікуваного знаку питання, вже на початку вистави актори хором заявлять, що не знають причини. А у фіналі у сцені на межі марення, сцени спеціально зіграної у прийомі кінематографічного рапіду-уповільнення, всі троє передаватимуть одне одному пістолет, ніби граючи в «американську рулетку». Михайло Гурман зізнається під завісу у вбивстві Османа, аби підставити Ніколауса. Останній покається поліції у нечесному веденні бізнесу. Анна заприсягнеться одна виростити дитину, адже чоловіки її глибоко розчарували. Чи пролунає-таки постріл — ми не дізнаємося. Та й чи треба множити вбивства? Режисер і драматург натомість відновлюють порушений баланс справедливості через чинну систему правосуддя. Такий фінал, цілком у дусі демократичних цінностей, мабуть, якнайкраще фіксує дистанцію між класичним «Украденим щастям» Івана Франка та запропонованою Павлом Ар’є та Стасом Жирковим версією.
