Простір Едуарда Митницького

Організатори фестивалю «Простір майстра» планують проводити цей творчий проєкт щорічно, як платформу для поєднання минулого і майбутнього, щоби нагадувати про речі, які не можна забувати.

Як підсумок останніх кільканадцяти років (а точніше — навіть століть) ми таки спромоглися збагнути, що територія національної пам’яті є стратегічною і потребує захисту не меншою мірою, ніж державний кордон. Український театр встиг у цьому переконатися на власному гіркому досвіді: канонізований радянською владою Костянтин Станіславський замінив собою Леся Курбаса, а заразом і європейську ідентичність, яка відкрила би шлях творчій спадщині Бертольда Брехта, Антонена Арто, Єжи Гротовського та інших не менш важливих для театрального життя постатей. Тому фестиваль «Простір майстра» не просто ситуативна подія, а дієва порада щодо того, як можна фіксувати нещодавню історію і створювати власні наративи, не очікуючи, доки їх створять за нас інші.

За три дні глядачі та гості Київського театру на лівому березі Дніпра подивилися вистави Едуарда Марковича Митницького (1931 — 2018 рр.), які залишаються й досі в репертуарі: «Море… Ніч… Свічки…» Йосефа-Бар-Йосефа, «Майн Кампф, або Шкарпетки у кавнику» Джорджа Таборі та «Три сестри» Антона Чехова. Крім перегляду вистав, глядачі мали можливість поспілкуватися з акторами, дізнатися подробиці творчого процесу і послухати живі історії про знаного режисера. Розгорнулася професійна дискусія на тему «Театр Едуарда Митницького: Люди. Концепції. Час», в якій взяли участь театрознавиці Наталя Єрмакова і Марина Котеленець — саме їм завдячуємо фіксації життя цього театру на різних етапах. У фіналі фестивалю — вечір пам’яті з колегами та учнями Едуарда Митницького.

На перший погляд — все просто. Але це лише так здається. Насправді ж цей міні-фестиваль продемонстрував, як можна зробити по-справжньому важливу подію, якщо підійти до цього не формально, тобто прибрати надуманий пафос та виробничий цинізм, яким просякнуті подібні «датські» події. Цим підходом маємо завдячувати директору — художньому керівникові Стасу Жиркову і головній режисерці театру Тамарі Труновій. Це вони накреативили невимушену атмосферу останнього вечора спогадів про Митницького — у форматі late night show в комфортних кріслах у компанії з Олесею Журківською.

Серед гостей були актори, учні, колеги: Неоніла Білецька, Лев Сомов, Анатолій Ященко, Олексій Лісовець, Андрій Білоус, Віталій Кіно, Дмитро Весельський, Віталій Салій, Антон Вахлівський, Михайло Досенко і ще кілька десятків людей, для яких Едуард Митницький був не просто видатним майстром, а й другом, порадником, співрозмовником — одним словом, рідною душею в буремному театральному світі. Було весело і щемливо, адже всі спогади на наших очах перетворювалися на історію, яку далі доведеться писати вже нам.

Заключним акордом стало вручення символічних відзнак (срібний значок із переплетеними літерами абревіатури ТДК) тим, хто розбудовував театр пліч-о-пліч з Едуардом Марковичем Митницьким. Цю традицію продовжуватимуть із року в рік і коло нагороджених зростатиме, адже Митницький залишив після себе у спадок не лише театр, а й широку спільноту небайдужих та освічених послідовників.

В епілозі цього вечора, який відбувався на сцені театру, завіса, що закривала зал, злетіла вгору, а в порожньому глядацькому залі на всіх нас дивився проникливо, але лагідно Едуард Маркович. Ця «вистава» була для нього і про нього, на сцені його театру, який він любив багато-багато років. Сила цієї любові відчувається й досі.