Любомир МЕЛЬНИК: «Я граю на піаніно не пальцями, а думкою»

У сучасному музичному світі є чимало відомих та визначних виконавців, які виконують як класичні твори, так і більш сучасну музику. Проте масова культура, яка поступово захоплює всі сфери мистецтва та є продуктом суспільства споживання, залишає все менше місця для індивідуальності. Одним із небагатьох сучасних музикантів-віртуозів, що прийшов до свого унікального музичного стилю, є наш співвітчизник Любомир Мельник. І річ не лише в тім, що він є світовим рекордсменом зі швидкості гри на піаніно та винайшов власний музичний стиль. Насамперед Любомир Мельник є філософом у світі музики, для якого мистецтво — це шлях самопізнання та пізнання навколишнього світу, адже він грає не музичні твори, він грає музику. Цьогоріч маестро виповниться 70, і свій день народження, 20-го грудня, він планує відзначити на Батьківщині, святковим концертом у Києві. Про дитинство, світові рекорди, створення стилю continuous music та багато іншого ми поспілкувались із паном Любомиром, який минулого тижня відвідав столицю України.

— Чому справою свого життя ви обрали саме музику?

— Це був дуже легкий вибір. Ціле життя — від дитинства до сьогодні — було пов’язане з музикою. Я дуже любив класичну музику, народну українську музику, українські пісні. Жив із цим і насолоджувався, коли моя мати співала оперу, арії чи українських пісень, завдяки їй я почув, як вони звучать. Згадую, як у дитинстві йшов спати і слухав радіо, де грала класична музика, Моцарт. Так повторювалося кожного дня. Був період у моєму житті, коли я позичав класичні платівки з музикою, «читав» ті твори. І хоча не думав, що стану відомим піаністом і буду грати на сцені, в якийсь момент я зрозумів, що піаніно і музика — це моє життя, бо там є найважливіші речі такі, як правда, а це — дорога до неба і до Бога через музику. В нас удома було піаніно, я грав із дитинства, і це було важливою частиною мого життя. Я люблю музику більше, ніж світло. Музика — це найглибша річ, яку я знаю. Я сказав би, це навіть релігійна річ, вона робить нас кращими.

— Ваші рекорди зі швидкості гри так ніхто й не перевершив. У чому різниця між вами та іншими концертними піаністами?

— Інші піаністи теж дуже швидко грають. Але це як порівняти звичайного спортсмена з тим, хто бігає 100 метрів на півсекунди швидше і досяг світового рекорду. Хтось зможе на одну десяту чи соту секунди швидше. Майже неможливо помітити різницю. Мій рекорд на піаніно — це якби я побіг 100 метрів за 6 секунд. Інші піаністи ледве починали грати, а я вже закінчив. Йдеться про здібність і можливість робити це з неймовірною швидкістю, грати в техніці continuous music («безперервна музика». — Ред.). Раніше я грав як звичайний піаніст, але ця музика все змінила. Вона вимагає нової фізичної техніки. Ті пальці, що грають Шопена, не можуть її грати. Це зовсім інші речі — я граю на піаніно не своїми пальцями, а думкою.

— Як ви прийшли до винайдення власного музичного стилю?

— На той час, на рубежі 60-х та 70-х років, з’явився такий композитор — Терренс Райлі, який змінив цілий світ. Люди слухали його і любили. Це був такий «медітейшн» — коли поволі речі змінюються. Я теж любив цю музику і старався взяти ту ідею і перенести з класики та зробити щось нове. Мінімалісти з Нью-Йорка, щоб досягти цього ефекту, завжди користувалися багатьма інструментами. Я ж прагнув відтворити його з допомогою піаніно. І, нарешті, в мене вийшло. Працював тоді в Паризькій опері, де на даху відбувалися різні лекції з танцю модерн. Завдяки Кароліні Карлсон, яка могла рухатися швидше за час, досягнув чудових результатів. Я був захоплений її унікальністю, що перебивала всі закони часу.

— Розкажіть детальніше про стиль, у якому ви працюєте — continuous music?

— Усе починалося просто, як гра дитини, але перейшло на дуже високий рівень. Цей принцип музики полягає в тім, що піаніст грає з інакшою глибиною — пальці рухаються не як пальці, а з центру руки, а сама рука не відчуває різниці між своїм положенням та дотиком до інструмента. Я не можу сказати, як мені вдається так грати, де мій палець починає і де закінчує. Вони рухаються одночасно. Так не буває в класичній музиці, це робить твір красивим. Гра в класичній музиці неможлива. В continuous music навпаки — гра дуже важлива. Те, що мої пальці відчувають, як вони рухаються, дає мені можливість втілювати мільйон різних нюансів. Там, де найкращий класичний піаніст робить лише сто, той, що грає continuous music — мільйон! Зовсім змінюється тіло і контакт із інструментом.

— До чого ближче ваша музика, до класики чи до сучасних течій?

— Це не є класичним і не є сучасним. Це свій унікальний світ і новий голос піаніно.

— У вас українське коріння, але ви все життя прожили за кордоном. Що відчуваєте, коли приїжджаєте до України?

— Відчуваю, що я вдома. Я є українцем. Тут, коли я між українцями, почуваю себе найкраще. Це мої люди, моя родина і мій край. Навіть те місце, де я прожив двадцять років, буде мені завжди чужим, бо то не Україна. Я дуже злий на світ, бо він не пізнає (визнає) Україну. Вони не розуміють чи не хочуть розуміти, що моя музика і те, що створюю — я роблю з єдиної причини — бо я українець! Ніхто б інакше не віднайшов ту музику — потрібно мати дуже специфічне життя і терпіння. Я хотів би, щоб світ зрозумів, що ця музика — це дар до світу від українського народу. Те, що я роблю, йде від українського народу, а те, чим ми є — це наша історія і наше терпіння.

— Як на вашу творчість вплинула українська культура, народна творчість?

— Моя музика і мої мелодії переплітаються з українською музикою, національною тематикою. Серед найбільш важливих для мене творів — «Концерт-реквієм» про Голодомор (1933—1934 рр.), «Послання» Шевченка та «Портрет Петлюри у день його смерті» — вважаю його одним із найбільших моїх досягнень. Цей твір триває 56 хвилин.

Мені дуже тяжко змиритися з тим, що вони на Заході ледве знають, що ми існуємо. Хотів би, щоб Україна змінила це ставлення, щоб ми міцно стояли на своїх ногах. Українська армія вже сьогодні показує, що Україна може вистояти. Наша армія воює проти тієї величезної сили, яку має Путін. Ці люди обороняють нас і мені дуже шкода, що світ нам не допомагає.

Музика є голосом правди і ті, хто робить музику — шукають правду. Музиканти дуже сильно відчувають політичну ситуацію в країні. Європа та Америка дозволяють робите те, що Росія вчиняє щодо України. Путін би це не зробив, якби вони сказали: «Слухай, уже досить! Ми блокуємо всі ваші банки, закриваємо всі економічні шляхи, і ніхто не зможе дістати візи до Європи чи Америки». Або послали б тисячі танків та літаків на допомогу. Хіба це так важко зробити? І цього не зроблять... Сьогодні навколо така політична брехня, і мене це дуже злить. Але згадайте Шевченка — він був письменником, і художником, у нього теж була правда. Він пожертвував життям, щоб піднести свій український голос проти Москви. Переконаний, що кожен артист має підтримати Україну, так як її підтримував він. Україна стоїть сильно завдяки Шевченку, навіть за 150 років після нього. Це його світло, яке світить і тепер. Вояки й українська армія стоять міцно, бо він у їхніх серцях. Мистецтво — важлива річ.

— Що ви доносите до слухача своєю музикою?

— Тяжко сказати... Все змінюється для мене. Може і не бути того, що я вам відповів рік тому, але тепер я хочу, щоб люди забули про все і годину чи півгодини приймали цей чудовий звук піаніно. Можливо, так би вони трохи відволіклися від своїх проблем. Ця музика дала б їм красу, силу і час думати.

— В одному з нещодавніх інтерв’ю ви сказали, що плануєте переїхати до України й відкрити музичну школу в Житомирі. Як цей проект просувається?

— Були такі люди з Житомира, вони звернулися до мене, старалися знайти будинок для школи. Але щось не вийшло, і ця ідея зникла.

— Шкода... Ідея дуже чудова.

— Думаю, її варто було б реалізувати, бо така школа потрібна. Я добре граю на піаніно і хочу передати це студентам, щоб кожен піаніст був знайомий із моїм стилем. Це не традиційний спосіб вчити гри на піаніно, в мене є інакші способи, але потрібно тяжко працювати. Бах, Моцарт чи Ференц Ліст — я не знаю, як вони навчалися. В теперішніх школах навчають грати твір, і кожен місяць чи рік ти граєш щоразу важчі твори. Я хочу, щоб люди вчилися саме грати на піаніно, а не якийсь твір. Це зовсім інша річ. Піаністи тепер грають лише твори, а мої піаністи гратимуть на піаніно. І, можливо, їм буде легко грати саме твори, але насамперед — грати на піаніно. Через це мені дуже хочеться створити цю школу, але наразі не знаю, де це відбудеться.

— У вас є учні?

— Є кілька, але вони грають просто твори. Ця ж музика вимагає, щоб ти віддав себе їй. Не багато людей зможуть це зробити. На жаль...

— А своїх учителів можете назвати?

— Я завжди відчував, що мене навчив Бетховен. Із його творами маю унікальні стосунки. Вчив мене пан Джон (Іван) Мельник, він був дуже файний піаніст і я, дякую Богу, що слухав його лекції.

— Ви співпрацюєте з вітчизняними виконавцями, зокрема з Христиною Соловій. Із чого розпочалася ваша співпраця з нею? Чи плануєте долучити до своєї творчості інших вітчизняних музикантів чи співаків?

— Христина має унікальний талант писати чудові та оригінальні пісні. Вони мають силу, яка близька мені. Був дуже щасливий, коли мій менеджер узяв її контакт і запропонував співпрацювати. Виявилося, що вона не лише гарна співачка, а й чудова людина. Можливо, колись зробимо разом ще більше. Я люблю співпрацювати з музикантами — ми робимо разом щось нове. Це важливо.

— Пане Любомире, спасибі вам за розмову! Можливо, щось хочете додати.

— Я сказав би нашій армії — Дякую! Таке щире дякую, що вони обороняють нас. Це нелегко, ніхто не повинен бути забутим.

ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ ЛЮБОМИРА МЕЛЬНИКА