«Кармен для мецо-сопрано – то і мрія, і планка, і екзамен»

До святкування долучився театр, якому вона присвятила своє творче життя (з 1976 по 2010 рр.): на честь володарки розкішного і потужного меццо-сопрано відбулася  вистава «Кармен», у якій співачка блискучо виступала на рідній сцені, у багатьох театрах колишнього СРСР та Європи.

- Валентино Олексіївно,  пригадуєте, якою була ваша перша сцена?

- Мої батьки і всі рідні були далекими від мистецтва за родом діяльності, але співати любили, особливо мати – вона мала чудовий голос. Тато, на жаль, помер рано, 1945 року. Мама сама виховувала вісьмох дітей! Дала майже всім нм вищу освіту. Я змалечку любила і мріяла співати. Залазила на дерево і починала співати – то й була моя перша сцена. Сусіди з усіх боків просили: а заспівай ще ту або ту пісню… Тож вдячною публікою не була обділена. Важкі то були часи, голодні. Я була найменшою в сім’ї. Мама вдосвіта вже на роботі, я вставала  та йшла сама до школи, часто голодна. Але скільки було сил, стільки й співала. Ходила до клубу при шахті «Вєтка», де був гурток художньої самодіяльності; навіть коли вже закінчила школу і працювала на механічному заводі інструктором з фізкультури і організатором художньої самодіяльності, продовжувала у вільний час ходити до клубу – співати! І от саме там мене практично випадково почув донецький композитор Григорій Горбань і наполіг на тому, щоб прослухалася на вакантну посаду вокалістки в Український ансамбль пісні й танцю Донецької філармонії. Без нот, на слух я заспівала кілька пісень, і керівник ансамблю Анатолій Федорович Ушкарьов сказав, що бере мене, та ще й на ставку – 600 карбованців! Для мене було так дивно, що за спів можна отримувати гроші. Я й випалила на радощах, що можу й безкоштовно співати! Всі посміялися, і з того часу почався мій шлях до професії. В цьому професійному колективі я пропрацювала два роки, багато гастролювала з ансамблем. І за цей час зрозуміла, що треба далі вчитися: вступила до Донецького музичного училища у клас вокалу до Максименко Катерини Олександрівни. На третьому курсі мене рекомендували на прослуховування у Київській філармонії, де відбувався республіканський смотр кращих студентів музичних училищ. Там мене і почули викладачі й професори Київської консерваторії й порекомендували вступати саме туди. Що я й зробила. Мені пощастило потрапити до класу самої Лариси Руденко.

- Якою у спілкуванні була ця легендарна співачка?

- Лариса Архипівна була дуже душевна людина, чуйна і чутлива. Підтримувала мене в усьому. Це додавало впевненості в собі. Якось до мене на урок завітала видатна співачка Белла Руденко, послухала й пішла. А потім Лариса Архипівна  повернулася, та й каже: «Валю, Белла Андріївна сказала, що ти співаєш як заслужена артистка, а не студентка першого курсу». Ми були землячками: вона з Макіївки, я з Донецька. Це, мабуть, теж зближувало.

Часи для мене були непрості, я собі мало що могла дозволити, стипендія була мізерна. Ходила в одній сукні. Допомагав брат, який став льотчиком. Це дивовижної доброти й щедрості людина: мені висилав 300 карбованців, і мамі стільки ж. Завдяки йому я змогла навчатися в консерваторії. Треба далі було вирішувати свою долю. Пішла на прослуховування до Київського оперного театру, мене прийняли до стажерської групи. За два роки встигла проспівати з десяток малих і значних партій, серед яких Ольга в «Євгенії Онєгіні», Кончаківна у «Князі Ігорі». В той час в театрі ще співали такі визначні мецо-сопрано як Євгенія Озимківська, Ніна Місіна, і вже на перших партіях потужно заявили про себе Валентина Река, Галина Туфтіна, Людмила Юрченко. Я зрозуміла, що зі стажерської групи важко буде вирватися на перші партії і прийняла пропозицію працювати в Новосибірському театрі опери та балету. Там я заспівала вперше Любаву і Нежату в «Садко», Княгиню в «Русалці», Гаяне в опері Спендіарова «Алмаст», Графиню в «Піковій дамі». Вивчила Кармен, але заспівати не встигла – повернулася до Києва… я страшенно сумувала за домом, за Україною: тут я народилася, тут мама, рідні… Тому щойно у Дніпропетровську відкрився новий оперний театр, я поїхала туди, пройшла  за конкурсом. Там пропрацювала два сезони і отримала своє перше звання – заслуженої артистки України. І чи не найважливіше – нарешті заспівала Кармен!

- Саме ця партія нарешті вас повернула до Києва?

-Так, пам’ятаю, дзвонить мені Марія Кірішева, солістка Столичної опери і моя подруга з часів стажування, і каже: «Ну скільки ще будеш сидіти в Дніпропетровську? Заспівала Кармен та  їдь вже сюди, на прослуховування».  У травні 1976 року після успішного виступу в партії Кармен я  була зарахована до штату театру як виконавиця провідних ролей. Пам'ятаю, після першої дії опери «Кармен» зал влаштував овацію.

- Що собою представляла Київська опера  того часу?

- Це видатний виконавський склад, художнє керівництво на чолі з головним диригентом Стефаном Турчаком, потужний український і світовий оперний репертуар.

Важко не погодитися: за роки роботи у Київські Опері Валентина Кочур виконала обширний мецо-сопрановий репертуар: Настя, Вакханка («Тарас Бульба», «Ноктюрн» М. Лисенка),  Русалка («На русалчин Великдень» М. Леонтовича), Мавра («Золотий обруч» Б. Лятошинського), Соломія («Богдан Хмельницький» К. Данькевича), Настя («Наймичка» М. Вериківського),  Хівря,  Шинкарка,  Марина Мнішек («Сорочинський ярмарок», «Борис Годунов» М. Мусоргського), Кончаківна («Князь Iгор» О. Бородіна), Любаша («Царева наречена» М. Римського-Корсакова), Ваня («Iван Сусанін» М. Глинки), Ольга, Няня, Любов, Графиня («Євгеній Онегін», «Мазепа», «Пікова дама» П. Чайковського), Орфей («Орфей і Еврідіка» К.В. Глюка), Ульріка, Маддалена, Еболі, Амнеріс, Азучена («Бал-маскарад»», «Ріголетто», «Дон Карлос», «Аїда», «Трубадур» Дж. Верді), Ортруда («Лоенгрін» Р. Вагнера), Кармен (однойм. опера Ж. Бізе), Зібель («Фауст» Ш. Гуно), Шарлотта («Вертер»  Ж. Массне). –  Л.Т..).

- Суто жіноче питання: як вийти заміж за директора театру?

- Я щаслива людина: мені випало в житті справжнє взаємне кохання. Початок не був простим і безхмарним: на момент зустрічі ми обоє були у шлюбі. Мій перший чоловік, якого згадую тільки по-доброму, був кібернетиком: жили у різних світах. Володимир Пилипович Кулаков, який був директором театру у 1972-1978, зізнався мені, що закохався одразу і в мій голос під час прослуховування... Він сам був співаком-баритоном, а вокалісти по-особливому реагують на голос. Його увага, чемне ставлення не залишили мене байдужою. Розумний, красивий, інтелігент й інтелектуал… Заради мене він розлучився з першою дружиною, попри мої намагання не руйнувати чужу сім’ю. Зрештою, з Володимиром Пилиповичем ми прожили разом 32 щасливих роки!

- На честь вашого ювілею артисти Національної опери показали оперу «Кармен». Чи можна вважати, що то була ваша найулюбленіша партія?

- Кармен для мецо-сопрано – то і мрія, і планка, і екзамен. Звичайно, це улюблена партія. Але не єдина! Після кожної заспіваної партії у артиста «прокидається апетит», який не вгамується, аж поки не підкориш наступну: Еболі в «Дон Карлосі», Ортруда в «Лоенгріні», Марфа в «Хованщині»... А Графиня в «Піковій дамі»! Це ж просто взірцева роль для того, аби продемонструвати всі можливості! Я почала співати її зовсім молодою і шліфувала до самого завершення вокальної кар’єри.

- Для мецо-сопрано, як правило, композитори писали ролі сильних, вольових, подекуди підступних і майже завжди нещасливих жінок, ще й часто суперниць головних героїнь. Про інтонаційне багатство вашого співу при виконанні партії Ортруди писали, що «слухачі партеру відчули крижаний жах її численних проклять». Який арсенал виражальних засобів треба мати, аби донести до глядача всю палітру кожного складного образу?

- Так, зізнаюся, Ортруда – предмет і моєї особистої гордості. В опері задіяні і міміка, і жест, і пластика, і вокал.  Візьмемо все ту ж Графиню: важливо, щоб вона була не безпорадна стара, а залишалася навіть у нічній сорочці живим уособленням її яскравого легендарного минулого. Це треба зіграти і тілом, і щоб голос звучав сильно, наповнено, красиво, щоб в ньому бриніли сарказм,  презирство, але й проривалися тужливі інтонації за минулою молодістю, жіночою величчю колишньої властительки думок… Так з кожною партією: одного вокалу замало.

Опера – синтетичне мистецтво, в якому взаємодіють музика, хореографія, драма, живопис. Від виконавця опера вимагає не лише вокальних даних, бездоганної майстерності, професіоналізму у користуванні сценічними засобами виразності, він вимагає від нього вміння розмірковувати, аналізувати, орієнтуватися в історії й побуті різних епох. Тоді артист здатен створити образ, який запам’ятається, на який будуть ходити знов і знов.

- Цьому ж ви навчаєте і ваших студенток?

- Так, я сповідую і намагаюся донести до учнів принцип: усім серцем служити музиці, але не замикатися лише у її межах – читати, вивчати історію, образотворче мистецтво.

- Більше 20 років ви викладаєте вокал у Національній музичній академії  України, 10 з них у ранзі професора. А як почалася ваша педагогічна діяльність?

- Перша спроба, яка закінчилася нічим... Щойно мене почули в театрі, одразу запросили викладати в консерваторії. Я спробувала, але зрозуміла, що абсолютно не готова до такої відповідальної роботи, і відмовилася. І лише пропрацювавши багато років і в Дніпропетровську, і в Києві, відгукнулася на пропозицію Івана Гнатовича Паливоди, завкафедрою вокалу в Музичному училищі імені Гліера, а набравшись досвіду, 2000 року почала викладати в консерваторії. Після співу це стало другою улюбленою справою мого життя: виховати майбутнього співака, з сировини зробити коштовність, підтримати, як колись підтримували мене, випустити у вільний впевнений творчий політ артиста. Мої учні співають в Україні й закордоном, я пишаюся кожним з них! І дякую долі за свій земний шлях.