Негативні тенденції були і до війни

Цей матеріал готувався ще до 24 лютого, коли розпочалася широкомасштабна агресія Росії проти України, що триває і нині. Безумовно, вона справить разючий негативний вплив на всі сфери державного життя, зокрема і на демографічну ситуацію. І це має стати ще однією підставою для позову проти країни-агресора. Адже відбудовувати Україну будуть саме українці – і їх має ставати більше.

З січня по листопад 2021 року українців стало менше на 380 тисяч. Станом на 1 грудня минулого року, за даними Державної служби статистики, в Україні проживало 41 млн 208 тисяч людей. За вказаний період померло 650 тисяч українців, тоді як за аналогічний період 2020 року – 549,2 тис. осіб. При цьому дітей у 2021 році також народилося менше, ніж у 2020 році – 250,9 тисячі (а це мінус 18 тисяч). Виходить, що на 100 померлих народжується тільки 39 немовлят. Такими темпами, якщо вірити прогнозам фахівців ООН, населення України до 2050 року скоротиться до 35 мільйонів. А це серйозний виклик для економіки країни, яка і так потерпає від пандемії, війни, відтоку інвестицій і активізації міграційних процесів. Як послабити дію демографічних ризиків на ринок праці та підвищити його стійкість? Про це і не тільки йшлося на онлайн-форумі, який провів Центр економічної стратегії. Його експерти підготували дослідження демографічної ситуації в країні і запросили до обговорення експертів, політиків та урядовців, щоб разом напрацювати механізми, які б дозволили пом’якшити демографічний вплив на економіку країни.

ПРИЧИНИ І НАСЛІДКИ

За словами старшої економістки Центру економічної стратегії, к.е.н Олександри КОЛОМІЄЦЬ, наразі можна виокремити кілька демографічних загроз, які впливають на формування людського капіталу і головна із них це депопуляція. Українців з кожним роком стає менше – це факт. І така тенденція не змінюється, починаючи з 2013 року, коли кількість померлих почала переважати над кількістю народжуваних. Виходить, що кожне наступне покоління за чисельністю менше, ніж попереднє. Щоб зупинити цей негативний процес, за даними ООН, кожна українка має народити щонайменше дві дитини. А такого в Україні не спостерігалося з 1960 року. Іншим негативним трендом є старіння населення. З 1989 року по 2020 роки середній вік населення зріз з 36,5 років до 41,8 (39 – для чоловіків, 44,3 – для жінок). Зростання спостерігалося у всі роки незалежності, але нерівномірно. Найстаршим на сьогодні є населення Луганської області, де середній вік складає 47,3 роки, Донецької – 46,2 роки, Чернігівської – 44,1, Сумської – 43, 7 та Черкаської – 43,4 роки. Наймолодші українці мешкають на Закарпатті (середній вік 37,7 років), у Рівненській (37,8 років) та Волинській (38,4 років) областях.

Чималий вплив на демографічну ситуацію має і зовнішня міграція. За опитуваннями, частка українців, які переїхали б до іншої країни на постійне проживання, якби була така можливість, зросла з 32% у лютому 2020 року до 40% у липні 2021-го і продовжує зростати. Першою скрипкою у цьому процесі виступає освітня міграція, яка у своїй більшості носить незворотній характер. Політика країн із залучення іноземних студентів на власні ринки праці досить приваблива. Відтак, серед респондентів 18–29 років 54% були готові переїхати з України до іншої країни на постійне місце проживання. Старше населення, яке виїздить з України у пошуках роботи, здебільшого працевлаштовується не за фахом, тобто втрачає кваліфікацію. До прикладу, у Польщі більше половини (59,8%) українських мігрантів були залучені до роботи на виробництві, кожен 10-й (10,8%) працював у сфері послуг, 8,5% були зайняті на будівництві, 5,5% у сільському господарстві, 5,4% у сфері логістики, 4,8% займалися ремонтними роботами. Що довше вони займалися такою діяльністю, то більшою була вірогідність того, що вони вже не повернуться на роботу за спеціальністю на Батьківщині. І тут вимальовується ще одна загроза: в Україні спостерігається низький рівень залучення населення до формального і неформального навчання. Статистика свідчить про те, що серед осіб у віці від 25 до 64 років різними формами освіти охоплені тільки 0,5% дорослого населення. А у країнах ЄС кожна 10-та особа перебуває в процесі формального або неформального навчання. І це проблема, відзначає Олександра Коломієць, бо 94% роботодавців очікують від своїх працівників того, що вони будуть самотужки отримувати нові професійні навички. Тобто прагнуть отримати нові професійні навички.

«Незабаром значну частку населення в Україні складатимуть люди старші 50 років. А попит на ринку праці динамічний і навіть у межах однієї спеціальності виникає потреба у навчанні чи перекваліфікації. Про це вже сигналізує ринок праці. І найбільшим резервом поповнення робочої сили є особи передпенсійного віку (у порівнянні з іншими віковими групами). Однак останнім часом помітна тенденція, коли потенційна робоча сила у віці 40–50 років виходить з ринку праці. Так, 22% жінок залишають роботу у віці 40–49 років, 27% – у віці 50–70 років. Чоловіків дещо менше – 24% у віці 40–49 років йдуть з ринку праці, – говорить Олександра. – Можливо, причина в тому, що сучасний ринок праці характеризується багатьма дисбалансами. Найбільш значними з них є невідповідність попиту і пропозицій за професіями та невідповідність вмінь і навичок вимогам ринку. На сьогодні за даними, які ми маємо, більшість українців працевлаштовані у промисловості, торгівлі, сільському господарстві, що не дозволяє їм виконувати роботу дистанційно, а це сильно знижує гнучкість ринку праці, бо не дозволяє залучити ті категорії осіб, які можуть працювати дистанційно і мати потрібні навички для розвитку підприємства. Разом з тим кожен 5 українець є неформально зайнятим. Найбільшим сектором тіньової зайнятості є сільське господарство (це 46,6% від усіх працівників), будівництво (16,9%), торгівля та ремонт автомобілів тощо».

ТРЕНДИ І ПРОГНОЗИ

Усі названі в дослідженні демографічні загрози мають один наслідок: зменшення кількості молоді може призвести до падіння глобального попиту, дефляції та застою, а дефіцит робочої сили без належного рівня автоматизації – ускладнити утримання пенсіонерів, частка яких зростає. Наявність великої кількості людей поважного віку тисне на пенсійний фонд та бюджет. Відтак, без нарощення людського капіталу говорити про розвиток економіки не доводиться, відзначила Галина ТРЕТЬЯКОВА, голова Комітету Верховної Ради України з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів. Тому потрібно створювати умови для отримання прибутку, відкривати робочі місця і стимулювати бізнес. Сучасний світ уже вимагає нових спеціальностей і на це мають реагувати як вищі навчальні заклади, так і служби зайнятості.

«Тренди зміни професій динамічні і швидко реагують на нові виклики, а ми досі не маємо документів, які б прогнозували нові професії, і відповідно МОН не має переліку спеціальностей, щоб готувати під них програми і набирати студентів. Тоді б діти могли вчитися і займати відповідні робочі місця за фахом, а не так, як зараз», – каже Галина Третьякова і додає, що за даними МОН, приблизно 80% випускників шкіл для подальшого навчання обирають виші. Тільки 20% йдуть у заклади профтехосвіти. Відповідно попит на працівників робітничих спеціальностей зростає, а тим часом випускники вишів не можуть знайти роботи. За інформацією служби зайнятості, майже кожен 10-ий, який стоїть у них на обліку, має вищу освіту і не може працевлаштуватися.

Врегулювати розбалансованість на ринку праці, а також скоординувати роботу профільних відомств могла б Демографічна агенція, створення якої розглядають при Кабміні. Нова структура займалася б вивченням показників якості життя, причинами смертності, вимірювала приріст людського капіталу і, можливо, навіть вираховувала коефіцієнт щастя українців.

«Одне з опитувань 2020 року свідчить про те, що 67,4% українців відносять себе до бідних і вважають, що якість їхнього життя погана. Хоча соціологічні дослідження показують, що лише 36,6% не мають достатньо грошей для того, щоб купити предмети побуту, які вони вважають першочерговими. 3% тих, хто справді голодує чи недоїдає. Тому тут виникає ще одне питання: українці вважають себе бідною нацією. Навіть той, хто отримує 10 тисяч доларів зарплати каже, що він бідний, порівнюючи себе з олігархами. Та насправді це не так і про це свідчать соцопитування. Тому перш ніж вимірювати коефіцієнт щастя, варто подбати про суб’єктивно оптимістичне сприйняття нашої нації», – вважає Галина Третьякова.

МІГРАЦІЯ Й ІММІГРАЦІЯ

Про поліпшення економічно-соціальної ситуації може свідчити і той факт, що в Україну почали приїздити трудові мігранти з Азії. Найбільше їх у Києві працюють у службах доставки, таксі чи просто вантажниками. Якщо раніше їх було до 15 тисяч, то зараз, за офіційною статистикою, працевлаштовано 23–24 тисячі. Однак більшість іноземців працюють неформально, на усних домовленостях з працедавцями, бо процес офіційного працевлаштування складний: квотна система, обкладення виплатами тощо – це стримує. Торік Мінекономіки ініціювало перегляд міграційного працевлаштування щодо полегшення працевлаштування іноземців в Україні, але наразі ситуація не вирішена. Найбільше від цього потерпають іноземні студенти, яких в Україні 70 тисяч, вони не можуть офіційно працевлаштуватися. Хоча, якщо зважити на те, що більшість з них навчається у медичних вишах, саме такі випускники могли б поповнити брак медичних кадрів, який наявний на ринку, каже головний науковий співробітник Національного інституту стратегічних досліджень Олена МАЛИНОВСЬКА.

«На сьогодні в Україні є дві категорії іноземців: 150 тисяч – мають дозволи на тимчасове перебування, а 300 тисяч мешканців, як постійні резиденти, понад 90% з них – це громадяни колишніх радянських республік. Щодо студентів-іноземців, які перебувають на тимчасових підставах, то велика проблема для них легально працевлаштуватися. Законодавчі зміни, які пропонують, далекі від того, щоб бути ухваленими. І це тоді, коли в усьому світі ведеться боротьба за людські трудові ресурси, передусім фахові і якісні, тому що в економіці знань саме людина є основним виробничим фактором. Багато робиться до того, щоб залучити в економіку своїх країн іноземних студентів. Чимало розвинених країн працюють над тим, щоб такі студенти залишалися в країні, бо вони вже інтегровані і цим студентам не потрібно створювати додаткові умови, – зазначає експертка. – Друга група – це шукачі притулку, які не є постійними мешканцями. Останньою була хвиля з Афганістану. Офіційно знайти роботу в Україні вони не можуть, бо за їхнє працевлаштування роботодавець має викласти не менше, ніж 10 мінімальних зарплат. На такі умови мало хто погоджується. Тому й бачимо цих людей в доставці, на таксі, вантажниками, бо в нашій країні, на відміну від ЄС, працювати легально неможливо. І це серйозна гуманітарна проблема.

З іншого боку не варто забувати про наших трудових мігрантів, які виїхали для роботи за кордон. Довго можна говорити про те, що потрібно зробити для їхнього повернення, таких досвід уже є в інших країнах. Але хочу наголосити на тому, що не треба було робити, – продовжує Олена Малиновська. – Насамперед те, що у нас зараз відбувається в реформі податкової системи, коли для купівлі квартири треба буде підтверджувати джерела коштів, які людина хоче витратити. І це тоді, коли ми маємо 3 мільйони людей, які працюють закордоном, і знаємо про те, що чимало з них мають наміри щодо купівлі нерухомості, землі і відкриття бізнесу в Польщі та інших країнах перебування. Тому наші законодавчі нововведення, які з одного боку спрямовані на те, щоб боротися з конвертами і протидіяти зайнятості на чорному ринку праці, з іншого – це конкретний сигнал нашим мігрантам, що квартири в Україні краще не купувати і гроші привозити сюди немає жодного сенсу. Мовляв, облаштовуйтеся за кордоном, перевозьте туди свої родини і залишайтеся там. І це при тому, що іноземні інвестиції у нас в чотири рази менші від тих, які переводять самі мігранти. Я сподіваюся, що цей момент буде врахований законодавцем, бо треба залучати наших людей до повернення, а не виставляти рогатки на цьому шляху».

СМЕРТНІСТЬ І НАРОДЖУВАНІСТЬ

Та найперше, що потрібно розуміти для прийняття будь-яких рішень, це скільки нас є в Україні. Останній перепис населення був проведений 20 років тому. На сьогодні офіційна статистика спирається на адміністративні документи, але фіксується різними відомствами по-різному. Відтак постає питання не лише в чисельності населення, але й напрацюванні єдиної достовірної бази даних про народжуваність і про смертність. Адже, як каже спеціаліст Українського центру суспільних даних Олексій СУХОВІЙ, медична статистика у різних областях подається по-різному. Причини смертності часом вказують недостовірно, щоб не «випасти» із загальноукраїнської кількості випадків. А це спотворює ситуацію і розуміння, від чого ж насправді вмирають українці.

«Протягом останніх пів року ми досліджували інформацію про смертність в Україні з державних джерел і служби медичної статистики, порівнювали її з європейською і помітили великі відмінності. Перша – це високий показних смертності українців від серцево-судинних захворювань. Дві третини людей помирають саме від цієї недуги, тобто 400 тисяч із 600 тисяч осіб щороку. Серед серцевих кожна третя смерть – це атеросклероз серця чи ішемічна хвороба, які не треба підтверджувати документально. Ми дослідили інформацію, яка є в державній службі статистики і порівняли її в розрізі з регіонами, що засвідчило різні методики збору інформації. Тобто в областях існують певні причини чи установки, від якої недуги можна помирати, а від якої не можна. Це звучить дивно, але така ситуація має місце. Наші припущення підтвердили й анонімні інтерв’ю з лікарями, судмедекспертами, правниками. Вони підтверджували, що є орієнтування на середньостатистичні показники по Україні. Наприклад, у листопаді і грудні не можна встановлювати певні причини смерті, бо вони можуть викликати стигматизацію. Йдеться про гепатити, суїцид, туберкульоз. Або рак четвертої стадії, виявлений на первинній ланці. Чому? Бо це свідчить, що сімейний лікар недопрацював, не виявив, не профілактував. І це я говорю тільки про причини смертності, а скільки є інших аспектів, які варто враховувати для того, щоб розуміти справжні демографічні загрози».

Та звинувачувати лише медицину у високому показнику смертності не доводиться. Як каже співзасновник Українського центру охорони здоров’я Матвій ХРЕНОВ, на довголіття людини охорона здоров’я впливає лише на 15%, решта – це спосіб життя, шкідливі звички та загалом соціально-економічна ситуація в країні. Доведено, що люди, які ведуть активний спосіб життя, проживають на 10 років довше. І мова тут не про фітнесцентри, а про банальну рухову активність, яку в країні мало пропагують, та й простір для заняття фізичною культурою, який не створюється. Тим часом рівень народжуваності напряму залежить від економічної та політичної стабільності, підтримки родин, гнучкості умов праці і вирішення житлового питання. Відтак, влада вже розглядає можливість переформатувати прямі виплати при народжуваності дітей і розглядає це питання у ширшому форматі, коментує заступниця голови Офісу Президента України Юлія Соколовська.

«Моя думка, що прямі виплати не стимулюють українські родини до народжуваності дітей. Наші дослідження показують, що це питання багатовекторне: це і доступне житло, й інфраструктура на робочих місцях, і гнучкі умови праці, і поліпшення економічної ситуації. Вирішення цих питань набагато більше стимулюють народжуваність, ніж прямі виплати. І ми працюємо над тим, що вивчити це питання детальніше і знайти нові шляхи для підтримки українських родин, – каже Юлія Соколовська. – Що стосується молоді і розвитку людського капіталу, то ми запускаємо програму фонду Президента, яка передбачає видачу грантів для навчання і стажування за кордоном, приїзд іноземних викладачів в Україну, стипендії за успіхи тощо. Її презентують у березні. І вона стане один із тих інструментів, які покликані підтримати молодих людей вчитися і працювати для розвитку своєї країни».

Насправді демографічна ситуація в Україні вже «закипає», а влада вперто ігнорує загрозливі тенденцій і не напрацьовує комплекс довготермінових рішень, вирішуючи проблеми лише точково – на рівні того чи іншого міністерства. Без конкретного плану дій і цілісної картинки в розрізі регіонів демографічна криза може перетворитися на «окріп», який «остудити» швидко вже не вдасться, а ситуація може досягти піку неповернення. І тоді прогнози експертів ООН про 35 мільйонів українців стануть реальністю.