«Українцем я був, відколи вродився...»

Карантин вніс зміни навіть у вшанування пам’яті Великого Українця, яким був Липинський, народжений поляком, у польській шляхетній родині. «Українцем я був, відколи вродився, тобто мене нещастя України зв’язало з нею всім тілом і душею, хоч в родині говорили тільки по-польськи і по-французьки. Не став поляком тільки тому, що політична польська ідея не захоплювала вже більше нікого в нашій родині, як ідея для нашого краю явно шкідлива», — писав він пізніше.  Віталій Кушнір, завідувач меморіального музею в Затурцях, каже, що щороку вшанування пам’яті Липинського відбувалося зі значно більшим розмахом, ніж доведеться це робити нині. Приїжджали студенти, учні, брала участь і влада. А тепер лише працівники музею понесуть квіти до могили Липинського обабіч дороги на Володимир-Волинський...

Власне, саме завдяки родині Кушнірів ми сьогодні знаємо, де хоч орієнтовно знаходилася могила В’ячеслава Липинського. Адже старе польське кладовище, на жаль, було знесене з лиця землі, від нього і сліду немає. «Старі люди ще пам’ятали, де був гробівець, у якому першим з родини і поховали саме В’ячеслава, — пригадує Віталій Кушнір. — У Затурцях пройшло його дитинство, з батьківського дому він виїжджав у Луцьку гімназію, звідси їхав у Житомир, Київ, Краків, Женеву... Сюди привозив до батьків дружину і маленьку доньку... Тут написав свої основні праці, вчив місцевих селян бути українцями, знати власну історію, займався просвітництвом». У червні 1990 року місцеві рухівці, а також родина Кушнірів відновили орієнтовне місце останнього спочинку В’ячеслава Липинського, на якому ми і сьогодні бачимо його погруддя.

Він не залишав заповіту, де мало лежати його тіло після смерті, казав, що це на розсуд брата Станіслава. І доки тіло ще перебувало в Австрії, у Затурцях швидко змурували гробівець аж на 24 місця, що свідчить про плани родини жити на цій землі, як жили до того, ще довго. З роду Липинських вийшли відомі агрономи, лікарі, науковці... Після В’ячеслава у гробівці ще встигли поховати його племінника Зигмунта, потім дружину Станіслава. А там настав вересень 39 року, коли Липинські стали біженцями і покинули Волинь.

Зліва, як зайти у приміщення музею, є кімната, в якій стояв гріб з тілом В’ячеслава. У архівах музею є фотознімок від 2 липня 1931 року, коли саме звідси і виносили труну з тілом Липинського. Відспівали його у місцевому католицькому костелі котрий, на відміну від кладовища, вцілів, відремонтований і у ньому відбуваються католицькі служби. «Маємо у цій кімнаті меморіальні знімки, документи, — каже Віталій Кушнір. — Фотопортрет В’ячеслава на стіні зроблено з його знімка на дипломатичний паспорт». Липинський був послом України в Австрії, у фондах Волинського краєзнавчого музею зберігається оригінал Уповноважуючої грамоти В’ячеславу Липинському послом у Відень від уряду Української Держави за підписом Гетьмана Павла Скоропадського за 1918 рік.