I знову про «казус Навального»

Прізвище «Навальний» не щезає з мас-медіа України от уже тривалий час. Це зрозуміло: російський опозиційний політик об’єктивно став у Росії й у світі символом спрямованих проти режиму Путіна протестів. Комусь цей факт подобається, комусь — ні, але наразі маємо нову політичну реальність у сусідній державі, яку слід осмислити, прорахувати сценарії розвитку подій і виробити оптимальні відповіді України на новітні виклики, які — знов-таки, об’єктивно, — кидає нам чинна російська ситуація.

Натомість, як видається, головним предметом дискусій в політологічному середовищі України є питання — підтримувати політв’язня Навального чи ні, і чи кращим буде гіпотетичний Навальний-президент для України, ніж Путін. Усе інше здебільшого залишається «за бортом» гарячих дискусій. А дарма. Хоч і заявлених тем для початку достатньо, щоб окреслити поле непростих проблем, від яких не варто ховатися чи відмахуватися парою речень.

І справді: як ставитися до факту ув’язнення Навального режимом Путіна? В Україні з цього приводу унаочнили себе дві крайні позиції. Одна з них полягає в тому, що опозиціонер став жертвою державного злочину і проста людяність вимагає виявляти солідарність із ним. Бо коли ми ставимося до жертв політичних репресій залежно від нашого ставлення особисто до репресованих, то це означає, що в принципі ми зовсім не проти політичних репресій як таких, аби лише вони були проти «неправильних» персонажів, власне, проти «ворогів народу». Друга ж зводиться до того, що це не наша справа, і взагалі — значна, якщо не більша частина російських опозиціонерів є ненабагато ліберальнішими за Путіна «реаніматорами імперії». Бо не факт, що Навальний не виявиться ще більш небезпечним для України, ніж Путін, що він не поведе за собою божевільні маси, та ще й із неонацистськими вподобаннями. То навіщо перейматися звільненням такого політика?

Видається, обидві крайнощі страждають на «політичний абстракціонізм». Бо не кожна жертва політичних репресій і не кожен об’єкт злочинів з боку держави заслуговує на солідарність, виходячи з «простої людяності». Ягода, Єжов, Берія, Абакумов стали жертвами політичних репресій, судилища над ними мали неправедний і не правовий характер. Я назвав тільки чотирьох персонажів і тільки з радянської історії, а можна при бажанні навести десятки тисяч прізвищ монструозних діячів з різних країн, які потрапили за ґрати чи були скарані на горло впродовж ХХ століття. А щодо політичних репресій як таких... У Великій Британії на початку Другої світової війни зібрали членів і симпатиків місцевої фашистської партії під проводом Мослі в таборах, а вже потім створили спеціальні комісії для розгляду справ кожного з них, вирішуючи — чи тримати й далі в таборах до закінчення війни, а чи випустити та відправити воювати з Гітлером. І слід сказати, що воювали британські фашисти з німецькими нацистами добре, бо Британія для них була понад усе. Такі ось уроки історії, які заперечують «абстракціонізм» з цього питання.

Схожим чином і з іншою позицією. В Росії щось не видно божевільних неонацистських мас, які би бажали виходити на вулиці. Персонажів із шовіністично-імперськими поглядами — скільки завгодно, проте без оплати своїх дій «кремлівськими чекістами» та «кухарями Путіна» їхній ентузіазм чогось не вирує. Та й ситуація нині не та, що десять років тому. Не тільки Україна, а й Білорусь зарекомендували себе самостійними геополітичними одиницями, істотно відмінними від Росії. Навіть Лукашенко та Янукович змушені були зважати на суспільні настрої. Крім того, за великим рахунком, будь-які політичні репресії в Росії — це справа українського громадянського суспільства, якщо воно не заражене бацилою хуторянства. Коли ж ці репресії торкаються тих, хто вийшов у Пітері чи Москві на акції підтримки кримських татар чи проти агресії на Донбасі, то це справа й МЗС України, а в певних випадках — і Верховної Ради. Ну, а Навальний... Поза чиїмись бажаннями, він в очах Європи став символом російської опозиції. І на це варто зважати. В усіх сенсах. Не обожнюючи його, проте й не погоджуючись віддати на поталу Путіну. Зрештою, він же не Берія чи Єжов...

Тепер щодо того, чи кращим виявиться гіпотетичний Навальний-президент для України. Одні стверджують, що кращим, оскільки критично залежатиме від підтримки з боку Заході та зважатиме на нього. А на додачу, мовляв, хоч би хто змінив Путіна біля керма Росії, навіть Жириновський, це буде краще для України. Бо надто режими такого типу «заточені» на своїх творців, тому значно слабшають, а то і розпадаються при зміні лідерів. Це теж «політичний абстракціонізм». У Північній Кореї, скажімо, вже третє покоління династії Кімів перебуває при владі, а чи стало більше там демократії? А в Ірані після аятоли Хомейні — стало більше свободи? Чи у Венесуелі після Чавеса? Ні, не все так просто. Інші аналітики наполягають: саме завдяки Путіну та його брутальній політиці Росія перебуває під санкціями Заходу, які суттєво впливають на соціально-економічну ситуацію РФ; саме завдяки Путіну Росія перебуває у відносній міжнародній ізоляції. У разі ж приходу до влади Навального у зовнішній політиці Росії, найшвидше, загалом усе лишиться так, як і за Путіна, тільки під любим Заходові «демократичним» соусом. Але ж це також «абстракціонізм»; так, особисто Путін зробив чимало для того, щоб Росія зазнала санкцій; але умови скасування цих санкцій «зав’язані» не особисто на чинного «національного лідера» РФ, чи не так? І як би не звали нового главу Російської держави, багато в чому він змушений буде змінити зовнішню та внутрішню політику. Справді, щодо України тут може бути не все так просто, як комусь уявляється, але ж на те є українська дипломатія, рішучість влади і військово-політичні ресурси Української держави... Тобто і тут ми виходимо на потребу конкретного аналізу сценаріїв розвитку подій і на знаходження конкретних відповідей на можливі виклики.