Велятино – нова і остання буйволяча столиця?
Десь там, у лісі над прикордонною заставою в селі Велятино Хустського району, пасеться череда буйволів. Прикордонник Іван з Буковини веде мене крутогорами добру годину. Просить за це сфотографувати з круторогими. Розповідає, що останнім часом у цих місцях злодії вкрали шестеро коней, газди посилили охорону. Коли нарешті дісталися пасовища, першим ділом запитав пастуха Василя Ярему, чи можна поцупити буйвола? Той без роздумів категорично захитав головою. Згодом перелічив мені правила поведінки з півтонними тваринами : не перебувати у них спереду, бо можуть вдарити рогами, а якщо від вас відгонить запахом дезодоранту, то взагалі триматися подалі. Майже щороку змінюються пастухи. Стадо довго звикає до нових господарів. Цієї весни Василь, так би мовити, проходив курс молодого бійця. Тиждень усі газди сиділи на пасовищі біля своєї худоби, поки вона не прийняла нового пастуха.
Багато літ між кількома селами Хустського і Тячівського районів точилася суперечка за право називатися своєрідною ... буйволячою столицею Закарпаття та й, зрештою, цілої України, бо чорних велетнів більше ніде не утримують. На сьогодні цей почесний титул здобуло село Велятино. Тут — найбільше в Закарпатті поголів’я — 20 буйволиць і один породистий бик. А ще кілька літ тому налічувалися сотні в Сокирниці, Крайникові, Бороняві, Кричеві. Скажімо, існувала колгоспна буйволяча ферма в Стеблівці, куди з Болгарії та Азербайджану завезли 80 племінних телиць. Завідуючий фермою Віктор Мелай присвятив новій справі дипломну роботу. На той час надоювали мізер. А в Азербайджані, Болгарії від буйволиці отримували до двох тисяч літрів. Від колгоспу вимагали молока високої жирності, то ж у Стеблівці вдалися до хитрості: змішували жирне буйволяче і пісніше коров’яче, доводячи продукцію до необхідного стандарту. За Стеблівкою, де реліктових тварин утримувало кожне друге підсобне газдівство, закріпилася слава буйволячої столиці. Після поділу, розпаювання колгоспу все стадо пішло під ніж. На околиці села меліорували пасовище з баюрами, мочарем, і буйволи взагалі виродилися.
У родині 82-річної мешканки Велятина Юстини Дюрді, відколи себе пам’ятає, завше тримали по 2—3 буйволи. Раніше запрягали їх у віз, плуг. З’їдають менше сіна, ніж корови. Якщо добряче находяться горами, то молока дають більше. Надій стає вищим, коли в спекотну погоду приймуть водні процедури. Улюблена тепла калабаня розташована якраз біля прикордонної застави. Після кількох годин купання верховинських екзотів доводиться витягувати з води буквально за роги. Якось загнали їх у холодну Тису — одні заслабли, інші здохли.
За вагою, красою, смолянистим кольором, величиною рогів першість у стаді посідає буйволиця Маня. Її господиня Марія Мадай так характеризує свою улюбленицю : на день дає 7 літрів молока, яке удвічі жирніше від коров’ячого і до того ж — лікувальне. Коли в сільському санаторії лікувалися «чорнобильці», то записувалися в чергу за буйволячим молоком. Виводить радіонукліди, лікує виразки, багато інших хвороб. Марія Мадай демонструє літровий слоїк, наповнений сметаною. Вона така густа, що не виливається з банки. Молоко, кефір, сметану возить на продаж до Хуста конкретним замовникам.
Батьківщина буйволів — Кампучія, В’єтнам. Подейкують, що у закарпатські села вони потрапили 750 років тому в обозах татаро-монгольських кочівників. На пасовищі тримаються осібно від корів. Горді, сильні, вірні й віддані своїм господарям. На вид тільки дуже грізні. Але зникають неустанно. Залишилися останні 20. Найбільшим знавцем буйволячого діла донині вважається колишній голова племоб’єднання Віктор Мелай, і під його орудою годилося би створити нову приватну ферму буйволів. Якщо влада Хустського району не створить на обійстях, що мають буйволів, об’єкти сільського зеленого туризму, якщо не допоможе людям, то — прощавай, остання буйволяча столице.
