Вберегти та захистити дітей

На жаль, часто лише трагедія привертає увагу суспільства до вкрай важливих питань — захисту дітей, їхньої безпеки, насилля, булінгу тощо. Трагедія із смертю дівчинки в дитячому садку у Запоріжжі продемонструвала, наскільки беззахисними можуть бути діти у закладах освіти. Нагадаємо, прикрий інцидент стався минулого тижня у нелегальному приватному дитсадку, власниця трикімнатної квартири влаштувала у своїй оселі дошкільний заклад. Через смерть дитини поліція відкрила кримінальне провадження, виховательці загрожує довічне ув’язнення. За версією слідства, дівчинка загинула через асфіксію.

Про це треба говорити і про це мусить знати суспільство. Це наука абсолютно для кожного громадянина, особливо для батьків, котрі вибирають зараз дитячий садок для дитини. Експерт з питань безпеки дітей у дошкільних закладах Олена ЛІЗВІНСЬКА вивчає питання створення безпечного середовища для дітей в дитсадках. Її поради для батьків — обов’язково перевіряти наявність документів на діяльність дитсадка (як державного, так і приватного), ознайомитися із КВЕДами та дозволами від державних служб (пожежної, Держспоживслужби). Необхідно поцікавитися, скільки часу функціонує заклад, що про нього кажуть батьки, якими результатами відзначилися вихованці (брати до уваги не лише фото та відео в інтернеті).

Не менш важливе питання — педагогічний склад закладу: який стаж у вихователів, який досвід роботи, чи все в порядку з документами про стан здоров’я. Далі слід поцікавитися умовами перебування дітей: необхідно враховувати стан приміщення, кількість дітей, харчування, режим дня тощо. Також батьків можуть зацікавити особливості дитячого садочка — де вони знаходяться та на якому поверсі. Важливо ознайомитися із договором, його слід ретельно вивчити і зрозуміти, про що ідеться. «День» поспілкувався детальніше з Оленою Лізвінською про умови створення безпечного середовища у навчальних закладах.

«ЗВИНУВАЧУВАТИ ЛИШЕ ПЕДАГОГІВ — НЕПРАВИЛЬНО»

— Пані Олено, дівчинці, яка загинула в Запоріжжі в дитсадку, не було і півтора роки. На Вашу думку, в якому віці найкраще дитина проходить адаптацію до дитячого садка? Що робити, коли вона навідріз відмовляється іти туди, а у батьків немає виходу, бо слід працювати?

— Я за те, щоб дітей віддавати у дитячий садочок у повні три роки, а може, і пізніше. Все залежить від самої дитинки. Крім того, слід зважати на обставини та ситуацію в самій родині. Не завжди дітям може бути комфортно, також науковці єдині в тому, що маленька дитина потребує, перш за все, маминої уваги і тепла. Але ж знову, важливі обставини.

Якщо дитинка спочатку ходить у садочок, а потім відмовляється, то звісно, слід і варто розбиратися: питати у вихователів, педагогів, що могло сталося, тому що факторів може бути багато. Нічого не буває просто так: значить, щось змінилося настільки, що дитина не хоче йти у садок. Як варіант — або дитину змушували до чогось, або її хтось ображає. Може, змінився педагог чи щось змінилося в самій родині — таких факторів може бути безліч. Якщо дитина не може розповісти це батькам, або батьки на це не зважають, кажуть, що дитина просто вередує, то ситуація тільки буде загострюватися.

Звинувачувати лише педагогів — неправильно, бо вони так само мають родини, професійне вигорання теж ніхто не відміняв. Педагоги емоційно виснажені, а карантин чітко показав, що тривале перебування вдома з власними дітьми навіть для батьків — це дуже важко. Крім того, ми маємо враховувати, що зараз у нас дуже багато дітей і мало вихователів. Тому приділити увагу кожній дитині, якщо у середньому в групах 28—34 дитинки, з яким працює два вихователі, майже неможливо. Зараз у державних садочках працює двоє вихователів (позмінно) і одна няня. Навчальною зайнятістю дітей займається лише один вихователь. Я вважаю, що це — некомфортні умови — має бути мінімум три дорослих людини одночасно (два вихователі і няня), як це було колись. На жаль, зараз у нас є величезна нестача кадрів. Це має вирішуватися на рівні держави.

— Сьогодні у дошкільних закладах та у школах нерідко проводять заняття із розвитку емоційного інтелекту, аби дитина могла розуміти свої емоції, потреби, пояснювати їх іншим людям і таким чином знаходити спільну мову. На Вашу думку, наскільки актуально розвивати ці навички сьогодні в наших закладах освіти — як дітям, так і дорослим?

— Навчання емоційному інтелекту в Україні набуло популярності в останні три-п’ять років. Я вітаю, що в приватних закладах зараз є такий напрямок. Але ми маємо розуміти, що діти ходять звичайними вулицями, спілкуються із звичайними людьми, і не всі обізнані з цим. Можна побачити, як діти, які проходять такий курс, проявляють свою сміливість, винахідливість. Інше питання, чи є цей емоційний інтелект у батьків і дорослих? Я вважаю, що в цьому питанні недостатньо просто навчити дитину — потрібно створити оточення, яке буде до цього дбайливо ставитися. Наприклад, одна дитина розвиває свій емоційний інтелект, вона може охарактеризувати свої відчуття, почуття, стани, а інша дитина з цим незнайома. Тоді ці навички можуть не працювати. Можна посадити зернятко у сприятливі умови, а можна просто кинути в пісок. Навіть якщо дуже гарне зернятко потрапить у пісок, воно там загине, бо немає сприятливих умов. Тим більше, якщо батьки цим не займаються, не демонструють це власним прикладом, і в результаті отримаємо подвійні стандарти.

«ЗАПОРІЗЬКИЙ ВИПАДОК — ОДИН ІЗ СОТЕНЬ, ЯКИЙ ЧЕРЕЗ ТРАГЕДІЮ НАБУВ РОЗГОЛОСУ»

— У контексті питання розвитку емоційного інтелекту хотілося перейти до трагедії у Запоріжжі. З’явилася інформація, що вихователька задушила дитину подушкою. Тут не може йти мова ні про який інтелект...

— Я можу припустити, що це вона вже робила раніше — дивлячись на її дуже впевнені рухи, на те, що подушка лежала на відстані витягнутої руки. Дитина вже була знесилена, я припускаю, вона вже була виснажена або істерикою, або якимись іншими діями, які до неї застосовувала ця підозрювана. Очевидно, що у неї проблема з психічним станом. Але ми маємо розуміти, що жодна нормальна, адекватна людина не може зробити таке з маленькою дитиною. Як психолог, можу сказати, що в цій ситуації щось в цієї людини зламалося: вседозволеність і безкарність дала змогу цій людині поводитися як Бог — роблю що хочу.

Оскільки дуже багато часу батьки приводили до неї своїх дітей, це ще одне підтвердження того, що батьки не завжди цікавляться умовами, в яких перебувають їхні діти. Їх так втомлює спілкування з ними, що вони хочуть передоручити їх, щоб за ними доглядали. Адже цей випадок — один із сотень, який вже через трагедію набув розголосу. Зазвичай це все тихенько гаситься та вирішується у приватному порядку.

Зверніть увагу — інші діти це сприймають спокійно, і це — дуже страшно. На цьому відео поряд сидів хлопчик років шести, він повернув голову, глянув на те, що робить підозрювана, і сидів далі. Це — жахливо. Я більш, ніж впевнена, що навіть якщо дитина розповідала, що бачила щось подібне в садку, батьки можуть займати позицію — «мене це не обходить». Будемо слідкувати за справою підозрюваної із Запоріжжя, сподіваюся, що правоохоронні органи в усьому розберуться.

— Якось завідувачка одного дитсадка розповіла мені, що батьки не цікавляться навіть тим, що дитина протягом для їла. Не кажучи про різні душевні стани. Глобальне питання — як налагодити співпрацю між батьками і педагогами, адже всі мають справу з одними і тими ж дітьми?

— Актуальні та важливі розуміння і взаємодія, бо якщо немає співпраці, то не буде результату. На жаль, не завжди є сили та можливості в батьків. У 1980-ті, 1990-ті роки основним завданням людей було вижити. У нас багато поколінь постійно страждали. І цей тягар вони принесли у свої родини: всі проблеми дорослих людей ідуть від травм з дитинства. Тому що вони не знають, що можна жити по-іншому. Розірвати це коло може сумісна робота: зацікавленість держави в обличчі вихователів, батьків, бо з дітьми вони пов’язані назавжди, і також зацікавленість всіх інших служб, щоб уберегти та захистити дітей.