Україна крізь скельця канадського «бінокля»

Відомий американський публіцист Ральф Волдо Емерсон писав: «Нагорода за добру справу — у самому її здійсненні». Ярослав Скрипник приїхав до Канади після Другої світової війни, в 1948 році. Він не любить називати себе емігрантом (хоча й прожив у цій державі 62 роки), хвалитися знатністю свого роду, бути популярним через славу батька. Все своє життя пан Ярослав жертвував на те, аби творити українську справу чи то в культурній, чи у фінансовій сферах (реалізація ідеї впровадження кредитних спілок в Україні). Щороку Ярослав Степанович приїжджає до України, щоб бути в ритмі місцевого життя. Своїми візіями діаспорного життя в Канаді, поглядами що до розвитку українськості Ярослав Скрипник поділився з кореспондентом «Дня».

— Пане Ярославе, розкажіть, будь ласка, про те, як ви потрапили до Канади?

— Ніколи не мріяв про Канаду. Я мав намір поїхати до Франції, але після Другої світової війни мого батька (Мстислава (Скрипника). — Авт.) Православна церква вислала до Німеччини та Франції, а потім його запросили висвятитися на єпископа в Канаді. Тому шлях до цієї держави розпочався через батька. Вважаю, що всім нам дуже пощастило, адже ми приїхали не просто до Канади, а до української Канади, бо саме наші співвітчизники першими зорали плугом північно-західні землі цієї країни. Селяни, які прибули сюди, привезли грудочку рідної землі. Ті бідаки, які часом зовсім не вміли писати, відчули потребу в національній культурі. Вони побудували тут свої домівки, церкви, школи — презентували світу маленьку Україну. Не дивно, що перша канадська книгарня на захід від Вінніпегу, в Едмонтоні, була українською. Такий-от дух панував у тій державі, що стала моєю домівкою.

У Канаді я працював хіміком, займав високі пости в індустрійній галузі, але попри те займався громадською діяльністю: був президентом Союзу українців самостійників, першим заступником президента Світового конгресу вільних українців, заступником Конгресу українців в Канаді, активним учасником пластових заходів

— Відомо, що ви є представником славного роду Петлюрів, адже ваша бабуся Маріанна була рідною сестрою Симона Васильовича. Чи ставила вас ця фамільна приналежність у певні рамки?

— Ми ніколи не користали зі свого роду ні в канадському, ні в українському середовищі, завжди намагалися реалізувати і репрезентувати себе як самобутніх особистостей. Єдине, що нас зобов'язувало, — не заплямувати честь родини Скрипників-Петлюрів.

— Недавно видавництво «Смолоскип» запропонувало читачам книгу про вашого батька, Мстислава, першого патріарха Української православної автокефальної церкви. Кому належить ідея видання такої праці?

— Ідея цілком належить авторові — Андрієві Смирнову, хоча до того вже були видані праці про Мстислава, зокрема, монументальна розвідка Дмитра Степовика — «Патріарх Мстислав». Молодий науковець дослідив депутатську (Мстислав Скрипник був депутатом Польського Сейму. — Авт.) і церковну діяльність батька. Андрій писав цікаві пошукові статті. Перед друком книги я не перечитував чорнового варіанту, таким чином пан Смирнов написав так, як вважає за потрібне. Деякі моменти з далекого минулого я відчуваю по-різному, але автор опирається на певні документи, тому сперечатися з ним не буду. Я радий, що молодий науковець зацікавився життям і діяльністю мого батька.

— Продовжуючи релігійну тематику, хотілося б поговорити про церковне життя. Сьогодні в українській церкві є багато розбіжностей. Чи можливо, на вашу думку, щоб в Україні була одна-єдина церква, на кшталт Польщі, де католицизм є панівною релігією?

— Гадаю, що з часом в Україні залишаться дві панівні церкви: Православна й Греко-католицька. Між двома обрядами є «політична різниця» — Рим, тому єдиної церкви, мабуть, не буде. На жаль, церковне життя в Україні має політичне забарвлення, зокрема, це стосується Росії, що не хоче послаблювати свого релігійного впливу, тому становлення українськості Української православної церкви — довгий період.

— Дехто з представників української діаспори з жалем відзначає канадизацію своїх дітей, їхню відмову від культури батьків. Як ставляться до українського ваші діти?

— Мій наймолодший син — поборник всього українського, працює в багатьох патріотичних організаціях, його дружина — львів'янка. Дочка активно зайнята в Пласті. Мої діти — це нове покоління українців, які дивляться на Україну крізь призму канадського життя. Треба сказати, що канадизація все-таки відбувається, англійська мова настирливо «влазить» у всі сфери життя, але ми боремося за українське. Діти моєї дочки говорять із мамою по-українськи, а з татом — по-англійськи, діти сина розмовляють тільки по-українськи. З нами, бабусею і дідусем, всі внуки виключно говорять по-українськи, вони не соромляться звертатися до нас із дружиною рідною мовою в будь-якому оточенні, бо знають, що по-іншому не можна.

— Із журналістської точки зору цікаво дізнатися про репрезентацію подій українського життя в Канаді. Якою змальовують Україну канадські медіа?

— Першою «візитівкою» в канадському інформаційному світі була чорнобильська трагедія, після якої про Україну знали всі. Другою визначною подією стала помаранчева революція. Після 2004 року канадські медіа більше цікавляться нашою далекою Батьківщиною. Принаймні, про вибори 2010 року писала кожна рейтингова газета. Сьогодні в Канаді існує проукраїнська преса, представлена такими виданнями: «Гомін України», «Українські вісті», «Український голос», «Новий шлях», іншою пресою. Також можна почути українське слово й на радіо, адже деякі канадські радіостанції мають по годині ефіру для діаспори.

— На вашу думку, який шлях є ефективнішим: будувати українське в Україні чи творити національне по той бік океану, зокрема, в Канаді?

— Мені важко відповісти на це запитання. Кристалізація й збереження українського в Канаді є дуже важливими явищами. Дещо змінилося ставлення до громадської роботи, зокрема, зміна цих поглядів примітна у представників так званої «четвертої еміграційної хвилі», що часто не хочуть працювати безкорисно. Мета нашого життя — презентувати Україну перед іноземцями, в цьому нам великою мірою допомогло проголошення незалежності. У місцевих українських музеях досі зберігаються серпи та інші знаряддя праці, з якими приїхали перші українці до Канади. Це для нас — святі речі, але іноземців «купити» цими речами не можна, тому ми впевнено боремося за рідну національну культуру, за те неповторне, що здатне гідно репрезентувати Україну в світі.

— Практично щороку ви відвідуєте Україну. Які зміни помічаєте на Батьківщині?

— Сімнадцять років тому моя дружина Софія купила квартиру в Києві, тому маємо свій куточок в Україні. Три-чотири роки тому я їхав сюди з азартом, зараз цього відчуття вже немає. Найбільше люблю в Україні слухати мудрих людей. Йду на зустрічі з ними, як до церкви. Коли відбувається якийсь мистецький захід, я сідаю в останні ряди і поринаю в атмосферу інтелектуального життя, насолоджуючись вишуканістю рідної мови. На мою думку, я не маю права говорити про політичне життя в Україні так, як не маю права вкинути український бюлетень до виборної скриньки. Колись у одному зі своїх листів Дмитро Павличко зробив мені великий комплімент, він написав: «Дякую за те, що ви нас зрозуміли». Мене лише болить одне — невиправдані сподівання що до деяких патріотичних сил, які осоромили ідею.

— Ви маєте змогу багато аналізувати, бо спілкуєтесь і з європейцями, і з людьми по той бік океану. Які перспективи України в найближчі роки?

— Я вірю в молодих людей, адже то вже інше покоління: вони мають змогу побачити світ, набратись досвіду, аналізувати. Молодь не має почуття меншовартості в порівнянні зі своїми батьками, які виховані іншою системою.

Молоді українці бачать Україну своєю державою, а це — найголовніше.