Перейти до основного вмісту
На сайті проводяться технічні роботи. Вибачте за незручності.

«Ця посада — не трон, а електричний стілець»

Нова директорка Дніпровського історичного музею Юлія Пісчанська — про зруйновані дахи, мистецтво експонування й українську кухню
29 березня, 11:57

У листопаді минулого року культурне життя України урізноманітнилося неабияким скандалом: директором Історичного музею імені Дмитра Яворницького у Дніпрі на конкурсній основі обрали власницю ресторану «Гуляй-Поле» Юлію ПІСЧАНСЬКУ. Частина культурної громадськості та політиків ультраправого спрямування сприйняли це призначення в багнети, закликаючи на Пісчанську всі кари земні й небесні, а на її ресторацію — фіскальні органи.

Нещодавно мені випала нагода розпитати Юлію Вікторівну про її роботу особисто.

Юлія Пісчанська народилася 31 жовтня 1973 р. У 1993—1998 вивчала французьку на романо-германському відділенні Дніпровського державного університету. В 2002-му закінчила Харківську національну юридичну академію ім. Ярослава Мудрого з дипломом спеціаліста з господарчого права. У 2000—2001 рр. працювала юрисконсультом в ОАО Дніпротеплоенерго, в 2002-му — юристом в ТОВ «Ласунка». З 2012 р. займається приватним підприємництвом. Одружена, має двох синів.

Юліє, довкола вашого призначення розгорілася неабияка суперечка, тож у мене спочатку питання швидше емоційного порядку: що вам давало впевненість?

— Я отримала достатньо різноманітну й глибоку освіту, як філологічну, так і юридичну, що дає мені можливість почуватися людиною, яка стоїть, так би мовити, на двох опорах: одна дозволяє мені мріяти, а друга дає реалістичне розуміння ситуації.

ФОТО НАДАНО ЮЛІЄЮ ПІСЧАНСЬКОЮ

Добре, а що конкретно спонукало вас обійняти таку неспокійну посаду?

— Мені 45 років, я вже достатньо багато знаю про себе, маю життєву стабільність і досягла певних успіхів. Тож могла би продовжувати сварити владу, не погоджуючись з якимись її діями, або — нарешті відірватися від насидженого місця й піти самій щось змінити. Крім того, я з п’ятої генерації людей, які живуть на Дніпровщині, але практично нічого не знаю про те, що тут діялося з моїми предками. Це теж один з факторів, який мене надихнув. Рішення було прийняте протягом п’яти хвилин: чом би й ні? В мене достатньо багато друзів творчих професій — художників, фотографів, письменників, люблю мистецтво, музику, багато буваю в музеях, а досвід філфаку дозволяє оперувати потрібними знаннями. Я розуміла, що посада директорки Історичного — це середнє між людиною культури й менеджером, а також — що музейна галузь в Україні безнадійно застаріла. Перетворилася на цвинтар, який фінансується державою.

То з чим ви зіткнулися, коли прийшли?

— Зруйновані стелі й дах, будівля в аварійному стані, немає опалення, відсутня інфраструктура. Музей має бути зорієнтованим на відвідувача. А для відвідувача потрібно створити певні умови. Ми, з нашими сходами й подіумами, без пандусів і ліфтів, цілковито недоступні для людей з інвалідністю.

Ще проблема —  не вміємо працювати зі школярами. Коли я запитала своїх знайомих, які приходили сюди ще дітьми, чи поверталися вони потім, вони відповіли, що тут нема чого робити, нічого не змінилося. Тобто діти отримують травму й більше до нас не потикаються. Це теж хотілося б змінити. Треба привчити містян до музею як до дружнього простору, де можна отримати цікаву інформацію й узяти участь у класних подіях.

Нарешті, співробітники Історичного виступали такою собі сировинною базою для науковців з університету, виконуючи паперові, архівні функції, шукаючи матеріали для дослідників зі сторони. Вони не виходили у більш авторитетне наукове середовище, дуже мало публікували своїх робіт — що взагалі-то одна з базових функцій музейників. Тобто ніяк себе не проявляли. І експозиція дуже застаріла. Лежать якісь предмети, описана якась давня подія, і на тому все. А хотілося все ж почути історію не так про події, як про людей, які їх пережили.

Чи очікували ви проблеми такого масштабу?

— Так. Тому, навіть незважаючи на кількість негативу, який на мене вилився, мене це не злякало. Хоча, звісно, я брала кота в мішку й наразі займаюся господарчою роботою не менше, ніж творчою.

Що збираєтеся з усім цим робити?

— Я саме тому й не люблю давати інтерв’ю, бо доводиться щось розповідати, у той час як треба дуже багато всього робити. Вигравши конкурс, я попросила в комісії: «Дайте мені рік, щоби відчути зміни». Зараз через стан будівлі ми обмежені в експозиціях. Виставки все одно проходять, але не в такому об’ємі, як хотілося б. Ми компенсуємо це кількістю заходів, якими раніше не займалися, проводимо семінари, лекції.  Власне, це теж входило в плани. Хотілося оживити музей, перетворивши його на діалоговий майданчик. Звісно, історичний заклад завжди асоціюватиметься з певним ідеологічним контекстом. І все ж балансувати, не впадаючи в крайнощі,  на мою думку, нам поки вдається.

Зараз ми вносимо в статут зміни, які дозволять нам відкрити кафе й продавати сувеніри. Не віддавати площі в оренду кафетеріям чи крамницям, а самим на цьому заробляти. Таким чином покривати свої витрати й задовольняти певні потреби. Зокрема, в нас є археологи, які їздять на розкопки. Для цього потрібні інструменти, добові, харчування. Єдиний спосіб утримувати людей — самим заробити і надати їм можливість купити це обладнання. До речі, в музеї не було навіть аптечки. І перший тренінг, який пройшли співробітники, — надання медичної допомоги, бо до нас приходять школярі, пенсіонери, та й на розкопках це вміння незайве. Були випадки, що вони в експедиції викликали «швидку», бо не було як допомогти.

Ми зробили брендування, купили права на шрифт для нашого логотипу, аби бути впізнаваними.  Щоб за афішою, яка має цей шрифт, цей логотип, ці корпоративні кольори, уже здалеку було зрозуміло, про що мова. Щоб дніпряни не просто знали, що в них є музей, а ще й впізнавали його і мали додатковий мотив прийти й подивитися, що там відбувається.

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

А які зміни очікуються власне в експозиції?

— Зараз ведемо реекспозицію 7-го залу, присвяченого Другій світовій війні. Є концепція, є архітектор, який над цим працює. Ми взагалі намагаємося переналаштувати музей, аби розповідати людям про людей — через індивідуалізацію, через історію земляків для того, щоб показати оце коріння, зв’язати покоління, показати самоідентифікацію жителів регіону.

У нас розгортається колосальна робота в напряму дигіталізації. Молодь хотіла б бути залученою в простір, і цифрові технології якнайкраще відповідають цим потребам. У музеї вже запущений інтернет, і розробляється додаток для смартфонів, який водитиме по залах, віртуально оживлюючи експонати. Ми змінимо, по суті, оповідача. Хочу вже сама це побачити нарешті.

Співробітники вас підтримують?

— Більшість сприйняла мій прихід з ентузіазмом. Не можу сказати, що мені доводилося вперто боротися за свою правоту. Бо розуміння їхніх проблем викликало кроки назустріч. Те, що ми зараз робимо, — це, на мою думку, те, чого б вони хотіли. Дехто казав мені, що в музей приходять, аби мати тиху роботу. З другого боку, розумію, що багато хто хотів би себе все ж реалізувати тут. Тепер з’явився такий шанс. Колектив починає вірити в себе, в те, що вони можуть щось змінити.  Ми намагаємося залучити молодь, і її дійсно багато прийшло до нас працювати. На жаль, втрачені традиції наставництва. Але зв’язати молодих з нашими аксакалами намагаємося.

І звідки на все це взяти гроші?

— Насправді фінансування є. Може, й не таке велике, але є. Окрім того, можна інвестувати в те, що потім приносить якийсь прибуток, і знову вкладати й розвивати. Таким чином, ми залучатимемо нового глядача. Співробітники вже з’їздили за кордон по грантовим освітнім програмам, а завдяки освіті з’являються нові ідеї. Плюс гранти для фінансування тих-таки реекспозицій. Музеї так переважно й існують: за рахунок грантів, бюджету, співфінансування, меценатів. Так, треба багато коштів, але ми не плануємо зробити все за один день. Крок за кроком.

— Загалом, скільки споруд у вашому веденні?

— У нас шість філій. Музей самоуправління в Облраді, «Літературне Придніпров’я», Будинок-музей родини Блаватських, Будинок-музей Яворницького, Діорама, Музей АТО, власне Історичний і ще адміністративна будівля, яку ми ділимо з науковою бібліотекою. «Літературне Придніпров’я» — будинок, який відвідував Пушкін, там своя традиція, свій розвиток, будинок Блаватських — цілковито інакший контент, будинок Яворницького — єдиний музей історика — не літератора, не художника, а саме історика, дослідника, етнографа. Перший Музей АТО — ще одна непроста історія, пов’язана з подвигом дніпрян у нинішній війні. Одне слово, дуже різноплановий музейний комплекс, один з найбільших в Україні.

Виходить, об’єм роботи у вас такий, що не позаздриш.

— Так, це не трон, це — електричний стілець. Але мені дуже подобається те, що я роблю. Я не історик, проте, мабуть, у цьому є певна перевага, бо можу бачити щось, що не видно музейникам і історикам. Побачити, розвинути, мати ширше розуміння, залучати нові сили.

Щодо сил: звідки їх берете?

— Сам музей мене надихає. Коли я розумію, що, дідько, тут цього ніколи не було, давайте це зробимо — це додає куражу. Правда.

— Маєте ще якісь захоплення?

— Українська кухня й кухні народів світу. У нас із чоловіком є ресторан української кухні в передмісті. Власне звідси й інтерес до регіону, оскільки багато хто казав, що українська кухня серед рестораторів не дуже популярна, бо якщо в кожному будинку готують борщ, то продати його неможливо. Ну, значить, його треба приготувати таким чином, щоб його можна було з’їсти тільки в одному місці. Наш ресторан достатньо популярний і прибутковий. А ще я розводжу собак уже 10 років. Багато подорожую. І, звісно, відвідую музеї всюди, де буваю.

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати