ХАТА

Бучма не казав «дім», або «квартира» чи «помешкання», тільки «хата». До хати, з хати, в хаті. В київській хаті по Володимирській вулиці, 14, квартира 1, другий поверх, 205 кв. м — сім кімнат, два балкони і чорний хід на подвір'я з кухні. Після родинного гнізда у Львові, на нинішній вулиці Озаркевича попід собором святого Юра, звідки двадцятитрьохрічний Бронек полетів у вирій Першої світової війни унтер-офіцером австро-угорської армії, артист свого помешкання не мав дуже довго.

По війні цілий гурт українських митців поселили в одному будинку на розі Великої Житомирської та Короленка (тепер Володимирська). Тут, в парадному на Володимирську, над нами жив Юрій Шумський з родиною (кв. № 3), вище — сім'я геніального художника-графіка Василя Касіяна (№ 5). Напроти нас відомий філармонійний читець Олександр Юра-Юрський, молодший брат Гната Юри з дружиною актрисою Шведенко і сином. Над ними — Наталя Ужвій, її чоловік Євген Пономаренко, його сестра Людочка, артистка балету театру ім. Івана Франка, та син Ужвій від поета Семенка Михась (рано помер від менінгіту студентом Університету).

Над Ужвій жив видатний живописець Микола Глущенко. Він колись був радянським розвідником у Німеччині й одержав від Гітлера подарунок — альбом власних малюнків фюрера. Мав дивну дружину, колишню натурницю, яку, казали, вивіз із Франції, та розбещеного сина. Ще вище — композитор Юлій Мейтус з дружиною Олександрою Васильєвою, актрисою театру ім. І. Франка, сином Воликом і старим батьком, відомим дитячим лікарем.

Бучма мав можливість вибирати будь-яку квартиру в будинку. Вибрав № 1, де тоді, в 1944 р., тимчасово розміщувалося все Міністерство промбудматеріалів. В цьому міністерстві за збігом обставин працювала Галина Зубова, старша сестра Ірини, невістки Бучми. Вона розповідала, що Амвросій Максиміліанович оглядав кімнати з виразом не властивої йому пихатої закритості на обличчі, ховаючись таким чином від незручності ситуації — турбувати працюючих людей. Що ще відчув Бучма в аурі цієї квартири?

Уже після смерті артиста відкрилося, що тут часто бував Михайло Булгаков. Кособуцькі (отоларинголог батько і гінеколог син), що жили тут до війни, і Булгакови з Андріївського узвозу поруч близько дружили. Квартира достеменно описана в «Собачому серці», що підтвердила родичка Кособуцьких, професор Московського університету, народжена в цій квартирі. В усякому разі, мармурові сходи зі слідами кріплень килимової доріжки збереглись.

Цікаво, що в Кособуцького-гінеколога лікувалась Галина Зубова, а на молодіжних вечірках у них танцював студент-медик Василь Васильович Гудим-Левкович, в майбутньому видатний терапевт-діагност, сімейний лікар і великий друг нашої родини.

Вхідні двері дуже прості, але високі (стеля 4,5 м). Наш передпокій завішаний не тільки верхнім одягом і дзеркалом, але й безліччю рогів — оленів, оленят, тура, лося. Це додаток до меблів кабінету, їдальні та спальні, куплених у Львові в професора-поляка, якого насильно переселяли до Польщі. На умеблювання порожньої квартири бабуся витратила гонорар діда за фільм «Нескорені» і скористалася допомогою львівської подруги, відомої артистки Лесі Кривицької. На жаль, дорогою до Києва з вагона зникла старовинна парта-секретер з підйомною кришкою, куплена для мене, першокласниці.

Отже, на рогах в передпокою висіли капелюхи, парасольки, кашне і не тільки. Якось Бучмі подарували мисливського канчука, красиво сплетеного зі шкіряних смужок. Його почепили на роги і пояснили мені, що то висить «дисципліна». Якщо не буду слухняною, мене відшмагають. Мене ніколи не били, навіть не шльопали, за єдиним винятком, коли я двох з половиною років віку видерлась напіврозваленими дерев'яними сходами на горище старого сараю в Семипалатинську. Злізала самостійно рачки до надмірно спокійного батька, що чекав унизу з ремінцем за спиною, як та жаба в пащу удава. З тих пір боюсь висоти.

А ще якось перед Новим роком на рогах в передпокої було повішено чорні шарфи, хустки, стрічки, все чорне, що тільки знайшлося. Здивовані цими жалобними прапорами численні гості запитували, що трапилось. А це онука — (4-й клас) принесла в табелі за другу чверть трійку з математики. Більше трійок у мене в житті не було. Хоча й на п'ятірку я витягла тільки геометрію…

З передпокою двері праворуч в кабінет, прямо — в їдальню, ліворуч — у внутрішній коридор і на кухню.

Дуже часто відвідувачі проходили прямо в їдальню, зразу до гостинного столу. А якщо раніше хотілось погомоніти, або прийшли якісь офіційні особи — то до кабінету. Тут у великих шафах під склом розташувалася основна частина домашньої бібліотеки, зібраної вже по війні, бо попередня загинула. Бучма дуже любив книжки. А родина й поготів. Кращим подарунком одне одному була книга. В бібліотеці містилися видання українською, російською, німецькою та польською мовами (ними Бучма володів). Були повні зібрання творів Франка, Лесі Українки, Леніна, недовиданого Сталіна (як же без них), Пушкіна, Горького, Чехова, Г.Ібсена, Ж.Верна, М.Ріда, Ф.Купера, В.Скотта, В.Шекспіра, «Библиотека приключений», «Библиотека драматурга», «Советская драматургия» і т. ін.

Тут, у кабінеті, за просторим письмовим столом Бучма прочитував свіжі газети і журнали (передплачувалось дуже багато). Тут був і телефон. Пам'ятаю, що дєдік стоячи розмовляв з Микитою Хрущовим, який телефоном вітав артиста з ювілеєм і орденом Леніна (1951 р.). Вони з Микитою Сергійовичем колись зустрічались на Сталінградському фронті, де Бучма був з концертною бригадою артистів- франківців, і в щойно звільненому Львові. А на фронті втекли від нагляду охорони, засіли в якомусь бліндажі (кровопролитну битву на Волзі було вже закінчено) і добряче випили вдвох. Наприкінці тої зустрічі Хрущов сказав: «Проси що хочеш». І Бучма попросив: «Поховайте загиблих, усіх, наших і німців, щоб не закатувала їх в дорогу, в сніг моторизована військова техніка». Мабуть, не один Бучма про цей гріх війни подумав. Трупи було прибрано.

А на стінах кабінету Амвросія Максиміліановича висіло багато його фотографій у ролях, групове фото з років молодості — він з дружиною та Йосип Гірняк з Липочкою Добровольскою, що на той час вже емігрували в Америку й їх було викреслено з офіційної історії українського театру. Над кутовим диваном великий портрет дєдіка у важкій дубовій рамі — сепія по шовку. Подарунок кінохудожника Соломона Зарицького, з яким Бучма зазнайомився ще в німому кіно.

Тут же чимало інших подарунків від друзів і шанувальників. Авторський гіпсовий екземпляр невеличкої постаті О.С. Пушкіна — робота талановитого скульптора, горбаня Михайла Лисенка. Дерев'яне, з вишні, погруддя Шевченка відомого народного майстра Коверка з двоадресним вирізьбленим написом: «Будеш, батьку, панувати, поки живуть люде». Зауважимо, що Бучму в театрі називали не інакше як «батько». Від Рильського — великий куманець, полив'яний баранець для вина і напольна полив'яна ваза роботи учнів Їжакевича. Вже після смерті дєдіка до них приєднається шедевр Івана Кавалерідзе — бронзовий Микола Задорожний- Бучма сидить на ослінчику, і натруджена рука, сперта на коліно, напівприкриває йому підборіддя…

З кабінету теж можна було пройти в їдальню. Тут за овальним столом, який міг розсунутися чоловік на тридцять, зустрічалося чимало різного народу. Але однаково вільно почувалися поруч відомий поет і бакенщик з Дніпра, академік і єгер з Нової Басані, народний артист і молочниця з Вигурівщини. Все завдяки дєдіку, що займав чільне місце, та бабусі Валентині Юхимівні на протилежному кінці столу. На обов'язково білу, добре накрохмалену скатертину в урочистих випадках виставлявся мейсенський біло-голубий сервіз, срібні прибори (подарунок Болеслава Берута, голови Польскої держави, гастролі франківців у Польщі взимку 1949 — 1950 р.) та багато різних страв.

Коли стіл складався до мінімуму, за ним добре було грати в преферанс.

Тут же стояло й піаніно, яке я слухняно довбала в дитинстві, додовбавшись не далі «Місячної сонати», деяких етюдів Шопена і п'єс Чайковського. На жаль, музичного слуху природа мені недодала, а нині й нотний стан басового ключа вже забула. Хоча музику слухати люблю, особливо класичну. Бо її на піаніно добре грала бабуся і вищезгадувана тітка по матері Галина Іванівна, яку всі називають і досі (їй зараз 93) просто Галя.

Цей же інструмент колись добряче роздовбав прекрасний композитор, кульгавий велетень Костя Данькевич, який могутньо бив по клавішах величезними руками, показуючи Бучмі фрагменти партійно-розлаяного «Богдана Хмельницького». В столовій стояли квіти на жардиньєрці, спеціальній такій підставці. Серед них китайська троянда, вивезена з евакуації, з Ташкенту, аспарагус, різні бегонії і маленький папірус. Цікаво, що коли в нашій квартирі організувався музей з двох кімнат до 100-річчя з дня народження А.М. Бучми, в ніч напередодні відкриття в березні розцвіла бегонія…

Їдальня була з балконом на вулицю. Тут в ящиках ріс дикий виноград. Згодом в пам'ять про Бучму один виноградар-шанувальник подарував чубуки «Лідії», які було посаджено біля стіни з меморіальною дошкою. Виноград повився аж на балкон і давав добрий врожай…

Бучма любив стояти на балконі, спершись ліктями на перила. Палив («Біломор» або «Казбек»), спостерігав життя вулиці. А там продавали пиво з діжок. Звантажували дві-три діжки з машини, продавщиця вправно вибивала корок і швиденько вставляла в отвір довгу трубку з краном, закручувала і нарешті починала розливати пиво в нахилені важкі скляні кухлі. Піна відстоювалась, пиво доливалось, і нетерплячий гурт одержував очікуваний напій. Рештки піни здмухувалися на асфальт, і кухоль, перш ніж припасти до губ, вітально піднімався вгору, до улюбленого артиста на балконі.

На радянські свята балкон прикрашався — вимога управдома Кнопа. Вивішувався смугастий грубо тканий килим західноукраїнського походження. На нього кріпився в рамі з кумачу портрет Леніна, на правому куті балкону — червоний прапор СРСР, на лівому — червоно-блакитний УРСР. Це лише в кінці 50-х почали уніфікувати прикраси балконів, і нам видали стандартну раму з натягнутим на неї кумачем. Прапори відмінили. А раніше кожен, у кого був балкон, прикрашав його по-своєму. Втім, розкішних оздоблень не пам'ятаю.

В їдальні було аж п'ятеро дверей. До передпокою, кабінету, спальні Амвросія Максиміліановича та Валентини Юхимівни (на прямій з дверима передпокою), у внутрішній коридор і навпроти них на балкон. Ці подробиці не зайві, вони допоможуть вам уявити один важливий момент з творчої «кухні» геніального артиста.

Тривали репетиції п'єси Олександра Корнійчука «Макар Діброва». За сюжетом сусідка Макара Івановича (Бучма) юна Ганя (арт. М. Захаренко, в майбутньому остання дружина Корнійчука), заблукавши у старій шахті, знаходить тлінні останки пропалого безвісти під час війни сина Діброви, арештованого фашистами підпільника. А у його ватянці виявилась записка, яка викривала зрадника. В цей момент нещасний батько мав виголосити великий монолог про розквіт соціалістичного Донбасу, про Ворошилова та Сталіна, що стояли біля яблуні, посадженої на честь того сина, який оце озвався з небуття.

Навіть геніальний артист не впорався з таким текстом. Бучма поступово, по фразі викреслив весь монолог за згодою Корнійчука, який сидів на репетиціях. Навіть Сталіна з Ворошиловим викинув (1949 рік!). Лишилась коротка фраза: «Сину мій, сину!..» Фінал третього акту. Але ці слова треба було якось відтворити. Рішення актор ніяк не міг знайти.

І ось настала генеральна репетиція. Валентина Юхимівна, теж зайнята у виставі, вже стояла в передпокої, підганяючи чоловіка, що забарився в спальні. Поспішаючи, він мав перетнути їдальню навпростець, з дверей у двері. Натомість артист попрямував до балкону (коротка зупинка на порозі), повернувшись, торкнув рукою квіти на жардиньєрці (зупинка), відійшов до піаніно, взявся за кришку (зупинка), попрямував до дверей у внутрішній коридор, нахилив голову (миттєва зупинка) і швидко пішов на вихід.

Як виявилось, він пройшов вдома по «точках» майбутньої мізансцени. Його Макар виходив зі свого будинку (спальня), йшов у глибину сцени до хвіртки (балкон), звідки мали привести зрадника, вертав до яблуні (жардиньєрка з квітами), підходив до столика з ватянкою (піаніно), брав її на руки, як дитину, виходив на центр обличчям до залу (двері в коридор) і, заридавши над зотлілою ватянкою, виштовхував із себе оте трагічне — сину мій, сину!.. Завіса. Потрясіння глядачів. Мовчазний, але змістовно ясний і наповнений пауза-монолог тривав п'ять хвилин! Шедевр українського театру. Друга Сталінська премія Бучми (перша за «Украдене щастя», 1941 р.).

У їдальні ж згодом з'явився телевізор. І не який-небудь КВН з лінзою (дивитись такий ми ходили до Ужвій на Ольгінську), а «Рембрандт» з діагоналлю десь близько двадцяти сантиметрів. Дєдік, вже хворий, любив дивитись телевізор, що працював тоді по середах, суботах і неділях у вечірній час.

На телебаченні в роки його становлення працював син Бучми, мій батько Ігор Бжеський. З ним Амвросій Максиміліанович зробив свою останню роль — старий Івоніка з повісті «Земля» Ольги Кобилянської. Прямий ефір, ніякого запису чи монтажу, просто кілька важких камер, мікрофони на «журавлях» і безперервна дія, як у театрі. А Бучма вже погано рухався (паркінсонізм), тремтіли руки. Але роль подолав грандіозно!

Репетиції йшли тут-таки, в їдальні. Особливо пам'ятна для мене робота Амвросія Максиміліановича над дуетними сценами з сином Івоніки, братовбивцею Савою. Успішно Саву зіграв молодий Кость Степанков, нині народний артист і славетний митець, учень Бучми по Театральному інституту.

У «Рембрандті» хворий дєдік побачив пряму трансляцію франківської вистави «Украдене щастя» вже з іншими виконавцями. Його Миколу Задорожного грав Дмитро Мілютенко, близький товариш і партнер дєдіка, прекрасно відтворюючи Бучмин малюнок ролі. Жандарма Михайла Гурмана замість В.Добровольского грав тепер Михайло Задніпровський. А про нову (замість Н.Ужвій) Анну — Ольгу Кусенко — Бучма сказав: «Ось з цією Анною я б зіграв…»

Біля телевізора хворий дєдік часто плакав, а я, витираючи йому сльози, тоді дивувалась — чого його так хвилюють піонери на екрані або красиво оформлені паради, або тварини. А він просто був дуже чутливою натурою, — актор! — а гальма спрацьованих нервів вже здавали.

Із посиленням хвороби дєдіка, коли він вже майже не вставав, телевізор перенесли до спальні. І, на жаль, коли ми лишили його самого, він на самоті почув з екрана звістку — помер Остап Вишня, його добрий знайомий і глибоко шанований товариш. Бучма дуже плакав тоді. І запустив вуса. Пояснив — щоб виглядати в труні естетично. Дід помер через два місяці. В ту мить, о п'ятій годині двадцять три хвилини святвечора 6 січня 1957 року зупинився його зелений будильник. Досі стоїть. Післязавтра, на другий день Різдва, його ховали на Байковому кладовищі, а мені виповнилося сімнадцять літ.

У нашій хаті часто переставляли меблі, міняли призначення кімнат — Бучма любив оновлюватись. Скажімо, на місце їдальні ставав кабінет, а вона переміщувалась через коридор у кімнату вікнами й балконом у двір. Дубові панелі стін тут добре пасували до старих різьблених меблів — стільців і двох крісел з високими спинками, великого буфету і меншого серванта з дзеркалами.

У решті кімнат мешкали мої батьки, я, моя няня Ліда з чоловіком і двома дочками, певний час жила дружина бабусиного рідного брата Миколи Стрільця, військового льотчика, загиблого на фінській війні, та дві його дочки Світлана і Мілочка. А згодом кілька місяців мешкала родина артиста Миколи Шутька, запрошеного до театру ім. Франка. І весь час хтось ночував, перебуваючи в Києві проїздом чи у відрядженні. В хаті відбувалися репетиції. Привозили кінопересувку, щоб хворий Бучма міг переглядати робочий матеріал фільмів «Земля» (за О.Кобилянською) та «Кривавий світанок» (за «Fata morgana» М. Коцюбинського), на яких він працював як співрежисер і консультант. У хаті весь час товклися люди. Але ніхто нікому не заважав. Було весело й гамірно.

У квартирі існувала ще одна нежила унікальна кімната. Власне, це був хол з вікном вгорі, яким закінчувався коридор. Називалась вона «брехаловка», або «мисливська». Єдине місце в квартирі, де дозволялося брехати, правити неймовірні теревені, вигадувати різні історії. Тут на стінах висіли знову ж таки роги, а на них мисливські рушниці діда, вудки, спінінги, патронташі. У стінній шафі зберігалися набої, окремо порох, шріт, капсулі, пижі, лісочки, котушки, блешні, гачки та інший мисливсько-рибальський дріб'язок діда та батька. Дєдік сам набивав тут патрони, старанно зважуючи порох на маленьких вагах з малесенькими блискучими гирками. Отже, можна не питати, звідки я знаю, що таке жакан, брідень, ягдташ або підсака.

Місцем, де залюбки цілими днями товклась вся родина та її гості, була величезна кухня (до 30 кв. м). Тут довго зберігалась кахельна піч на чотири конфорки, що грілася дровами, з духовкою і баком для води. Тут, в кухні, в першу холодну зиму біля теплої печі купались ми і наші друзі. Тут ми найчастіше обідали. Але про це іншим разом.

Стелі у всіх кімнатах, стіни в їдальні мали ліпнину в стилі сецесії. В їдальні та кімнаті з панелями стояли «голландські» кахельні груби на металевих ніжках. В них палили дрова, по в'язанки яких ми з батьком на моїх санчатах їздили на дров'яний склад, що був на розі Стрілецької та Стрітенської. Або закидали в ці груби вугілля, яке годилося перед тим трохи змочити. Згодом, з появою батарей центрального опалення, печі розібрали.

А на ліпнині стель був шалений крейдяний намул. Мені довелось його відмочувати і прошкрябувати ножем до першооснови, а потім розписувати стелі і стіни наново. Виходило дуже красиво.

Важко було щовесни і щоосені мити, заклеювати-розклеювати п'ятнадцять вікон, до верху яких не дістати так просто. То ж найкраще заклеювати клейстером з муки, а шкло мити простою водою, витираючи зіжмаканими газетами. А натерти набірний паркет такої площі! А зробити ремонт!

Поки Бучма працював і мав непоганий заробіток, запрошувався перед святами натирач підлоги, наймалися маляри. Згодом, за хвороби дєдіка бюджет сім'ї став дуже скромним, і батько вже сам танцював по паркету зі щітками на ногах, а мама змивала, миловарила, білила стелі й стіни. Навчалася і я. При скромних заробітках звичайних радянських службовців і квартплаті за величезну площу все по хаті робилося власними руками. Згодом, через 15 років по смерті дєдіка, з'явилась фізична і моральна допомога молодих друзів.

Це я про нових людей хати, про моїх і чоловіка студентів, які стали справжніми вірними друзями на все життя. Народились і знайшлись нові родичі.

В хаті Бучми гралися вистави, збирався СТТ — Салон Творчих Теревенів. Тут за допомогою Державного театрального музею функціонував меморіальний музей Бучми (збережений кабінет і експозиція в їдальні), бували екскурсії, продовжувалося особисте та творче життя.

1996 року наша родина, що сорок років зберігала хату Бучми, змушена була від неї відмовитись. Держава та місто Київ не змогли прийняти від нас вже готовий і діючий меморіальний музей. Багато пам'ятних матеріалів передано до Державного музею театрального, музичного та кіномистецтва України, біднішого за лаврську мишу. Родина розпорошилась по поколіннях, мешкаємо в різних районах Києва.

Квартира № 1 по вулиці Володимирській, 14, п'ять років стояла порожньою, позбулася оздоблення стін і стель, старого планування і мідних ручок на дверях з дотиком рук багатьох геніїв заради стандартного євроремонту. Кажуть, нині тут знаходиться фонд «Україна — incognita». На бучмівському балконі елегантна молода красуня п'є каву, розмовляючи по мобільному телефону. Хай вона буде там щасливою, як були щасливі і ми.

Воістину, Україна — невідома.

P.S.: Нещодавно на балконі Бучми з'явився чорний транспарант про здачу площі в оренду. Не приймає квартира...