Як позбутися «пострадянської матриці»?

«Премія імені Джеймса Мейса за громадянську позицію в публіцистиці, ініційована головним редактором газети «День» Ларисою Івшиною, — не що інше, як прагнення допомогти нам позбутися потвор минулого, що виявили дивовижну живучість та здатність до адаптації й паразитування вже за нових обставин, — пише Володимир Бойко. — Пояснювати їм щось — марна справа, це як розмовляти з чужинцями різними мовами. Залишається слідувати прикладу Мейса — говорити те, що думаєш, і робити те, що кажеш».

Хто стане цьогорічним лауреатом престижної української премії «За громадянську позицію в публіцистиці», стане відомо вже сьогодні. Стежте за сайтом «Дня» та нашими сторінками у соціальних мережах. Наразі «День» продовжує друкувати авторські колонки лауреатів Премії імені Джеймса Мейса. Після публікацій «У історичному часі-просторі Джеймса Мейса» Сергія Грабовського та «Мислитель...» Петра Кралюка («День», №209 від 17 листопада ц. р.) пропонуємо вашій увазі колонки Володимира Бойка та Валентина Торби.

Незручна людина

Володимир БОЙКО, Чернігів

Мейс для багатьох був незручною людиною — через непохитну звичку говорити та писати те, що думав. У першому випадку, особливо якщо йшлося про приватні розмови, він не вважав за необхідне жодним чином стримувати свої оцінки персоналій політиків та їхніх дій. На початку нашого спілкування автор цих рядків навіть перепитував свого співрозмовника, бо відмовлявся вірити тому, що почув саме такі надпрямі думки. Але одна справа сміливо висловлюватися приватно, інша — публічно. У Джеймса Мейса розбіжностей не виникало — тобто в публіцистиці він, звичайно, дотримувався певного політесу, але в жодному разі ідеї, що викладалися на папері, не могли суперечити почутому під час бесід. По суті, він надавав певної літературної форми тому, що попередньо проговорював.

Уявити, що він як автор готує якийсь матеріал на політичне замовлення, щоб заробити на цьому гроші (чи багато публіцистів здатні уникнути такої спокуси?) було неможливо. Працюючи в газеті «День», він виконував свій громадянський обов’язок так, як його розумів. Біля ста років тому за подібний підхід українського громадського діяча та дослідника Сергія Єфремова називали совістю нації. Американець Джеймс Мейс став совістю сучасної української нації.

На відміну від багатьох громадян, вихованих на радянській традиції приховувати власні думки та говорити публічно про все і ні про що, публіцистика Мейса геть позбавлена кон’юнктури, більше того — вона завжди спрямована на поставлену проблему. Це зразки аналітики, дослідження науковця, де розглядалися сутнісні ознаки явищ, і дехто не уникав (дуже часто — чинна українська влада) неприємних спостережень та висновків. Він не підлаштовувався під поточну ситуацію, а жваво реагував на неї, пропускаючи події через себе. Звідси — щирість оцінок, часом — трохи містики у вмінні знайти нове у начебто очевидних фактах. І відчуття болю, присутнє в багатьох його матеріалах. Таке неймовірне поєднання емоційності й раціональності. 

А ще йому притаманний надвисокий рівень вимог до себе та переконання, що він мав сказати нам щось надважливе. Так було з його тезою про постгеноцидний характер України та її народу — коли влада винищила кращих його представників, інших — залякала, а у більшості виховала вдячність за все, хоч би що вона робила (чи не робила). В результаті, жертви та їхні нащадки були готові дякувати своїм катам і поклонятися їм із несамовитістю фанатично віруючих людей, водночас — продаватися за чергові подачки сумнівних матеріальних благ, а ми — лише здогадуватися про те, чого могли досягнути і ким стати за інших обставин. Подолати цю хворобу, зазначену Мейсом, в Україні й досі не вдалося. Але, принаймні, тепер вона очевидна. Чи це зрозуміли за межами України — велике питання. Чужа біль — далека і дуже часто неясна, якщо тільки, звичайно, в історії того чи іншого народу не відбувалися подібні трагедії. Тож якщо хочеш, щоб тебе почули, мусиш спочатку розібратися з собою, а потім переконувати інших. Першу частину Україна, начебто, подолала.

Далеко не завжди, навіть у професійних колах, Мейсу вдавалося відразу привернути належну увагу до своїх висновків та попереджень. У цьому сенсі мені запам’ятався його виступ у серпні 2002 р. в Чернівцях (на щастя, його запис зберігся)  на V конгресі україністів у місцевому театрі. Напередодні Джеймс Мейс був у гарному настрої, говорив про наступну, надзвичайної ваги для нього, доповідь. Мовилося про українське суспільство як постгеноцидне. Але тоді прориву в сприйнятті Мейса не відбулося. Знадобилися бурхливі події 2004 р. (на жаль, вже без нього), аби сучасники почали розуміти, що він хотів сказати. Більше того, уроків десятирічної давнини виявилося замало — й для лідерів громадської думки, й для їхніх прихильників. Як наслідок — нам довелося пройти через нові страшні випробування, які ще не завершилися. І справа тут не лише (а може й не стільки) у зовнішніх обставинах. Про подібне майже сто років тому писав Сергій Єфремов: «Кайдани минулого, зірвані з тіла, ще довго ваготітимуть на душі, сковуючи думки, даючи їм поплутати напрям, керуючи вчинками все в той самий бік, який здавався одворотним учора й набирає нової сили та нових агентів притягає сьогодні».

Мейс намагався допомогти нам скинути ці кайданки пострадянської матриці та позбутися впливу нових-старих агентів. Таке не робиться ззовні — лише з середини самого народу, його представниками. В цьому сенсі Премія імені Джеймса Мейса в галузі публіцистики, ініційована головним редактором газети «День» Ларисою Івшиною, — не що інше, як прагнення допомогти нам позбутися потвор минулого, що виявили дивовижну живучість та здатність до адаптації й паразитування вже за нових обставин. Пояснювати їм щось — марна справа, це як розмовляти з чужинцями на різних мовах. Залишається слідувати прикладу Мейса — говорити те, що думаєш, а робити те, що говориш. Й створювати обставини, за яких вигідно жити за однаковими для всіх правилами, а не порушувати їх за відомим «принципом дишла». Тоді, зрештою, Україна стане країною, про яку він мріяв.

Пам’ять як імунітет від нових катастроф

Валентин ТОРБА, «День»

Гегель вважав, що народ має тоді право говорити про свою суб’єктність, коли зможе створити свою державу. Таким чином державність, на думку філософа, є не формальною фіксацією стосунків у суспільстві, а проекцією готовності нації до самореалізації і до захисту своїх надбань. Чи може особистість повноцінно проявити себе, якщо вона не пам’ятає ні свого коріння, ні власного досвіду? Чи може нація створити державну будівлю, яка має слугувати їй прихистком і гарантією безпеки, якщо вона не пам’ятає своєї історії, не робить докорінних належних висновків?

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Те, з чим зіштовхнулися ми — українці — останніми роками, підтверджує той факт, що наші людські і територіальні втрати не можна списувати лише на агресію Кремля. Ворог — це виклик історії, випробування, екзамен... Це тиск, в якому проявляється наявність стрижня — суворого титанового чи блискуче кришталевого. Там, де хвиля нападу на нашу країну криваво вимила українські землі, до того за 70 років пройшовся валом смертей Голодомор. Мені, луганчанину, родина якого безпосередньо постраждала в 1930-х роках, дивно, чому саме американський індіанець присвятив своє життя, щоб донести стогін наших мертвих предків до нас сучасних, обізнаних, розумних, маючих доступ до архівів та Інтернету. Джеймс Мейс став не лише поводирем до нашої трагедії, а й докором. Можливо, таким саме докором, яким є вірменин Нігоян, білорус Жезневський та багато інших громадян світу, які стали українцями і які справами та життям довели свою причетність до згаданого стрижня. Докір цей пече нас — етнічних українців, кістки предків яких залишилися в цій землі після сталінських репресій та після найганебнішого, найжорстокішого випробування — штучного голоду.

Взимку з 1932-го на 1933 рік у місті Сватовому Луганської області на залізничному вокзалі стояли переплетені паперовими пломбами ешелони. За холодним залізом чорних вагонів була рятівна пшениця, зібрана на плодючих (і чомусь саме в цей рік виснажених) землях Слобожанщини. Ці ешелони вирушали в Росію, де так само голодували люди, а за кілька сотень метрів від колії на сватівському базарі продавали пиріжки з м’ясом. Немає вже моєї бабці, спогади якої про це м’ясо з дитячими мізинцями залишилися на магнітній плівці диктофона. Ця плівка полишена в Луганську — заручницею нової хвилі біди. Біди, яка трапилася вже після того, як у Києві був побудований меморіал загиблим від Голодомору, після того, як були відкриті архіви про злочини Кремля, репресії, мільйони закатованих, про нашу трагічну історію і пам’ять, яку вичавлювали більш ніж півстоліття. Більш того, трагедія на Донбасі в наслідок атаки російських військ та їхніх найманців — проросійських «поліцаїв» — трапилася вже після того, як Джеймс Мейс розклав по полицях, хто є наш сусід, який називає себе братом. Виходить, що замало нам і архівів, і книжок, і фільмів, і меморіалів, і цілих постатей таких, як Мейс. Нам, щоб пам’ятати, треба, як хворим на старечий склероз, знов і знов переживати наругу і біль.

«Щоб централізувати повну владу в руках Сталіна, потрібно було вигубити українське селянство, українську інтелігенцію, українську мову, українську історію у розумінні народу, знищити Україну як таку, — писав Джеймс Мейс. — Калькуляція дуже проста і вкрай примітивна: нема народу, отже, нема окремої країни, а в результаті — нема проблем». Ми, що живемо під час окупації частини території і маємо можливість спостерігати за найпотворнішими й цинічнішими методами перетравлювання національної ідентичності шляхом її перетворення спочатку на «радянську людину», а тепер на «новороса», «еленерівця», «єдиного народу» тощо, можемо переконатися, що висновки Мейса можна віднести до сьогодення. Росія справді намагається нас винищити як народ, як самодостатню націю, яка не має права ні на свою державу, ні на місто в історії. Тільки тепер до пропаганди, перекручувань, голодних смертей та куль у чекістських підвалах (для мешканців Луганська і Донецька слово «підвал» містить чорне забарвлення) додалися «гради», «смерчі» та «урагани».

Для мене події на Донбасі і тисячі жертв, які вкрили насичену вугіллям — чорним золотом нашої держави — землю і які доводять, що зараз відбувається етноцид і геноцид українців, невід’ємно пов’язані з мільйонами жертв Голодомору. Адже ці смерті мають спільний знаменник — злочинний намір московської імперії (що мімікрує в назвах, маніпулює історією, шантажує вимогами і отруює пропагандою) винищити українців як народ. З другого боку, ми бачимо, що ворог повторно здійснив свій злочин саме на тих ланках, де не був привитий імунітет пам’яті. І йдеться не лише про території, а про принципи державотворення. Тих, кого позбавили національного виховання, того й загарбали. Той, кого продали ще 1999 року за голоси на президентських виборах, і перепродався. Той, кого не злюбили, як своїх, — зненавидів.

Мейс мав рацію, коли сказав, що наші мертві вибрали його. Вибрали, щоб докоряти, натякати і нагадувати нам — живим, нам — українцям.