Живопис зробить нас вільними
Сьогодні, коли ми говоримо «Алла Горська», то найчастіше маємо на увазі історію цієї непересічної особистості, а треба — живопис. Адже життя будь-якого художника, сенс його існування, його квиток у Вічність — в ній. У творчості. Якщо вже на те пішло, то і з КДБ сама Алла Олександрівна боролася, відстоюючи свободу: думок, самовираження. Адже творчість — це і є найвища людська свобода.
На відміну від Горської-правозахисника, художниця-Горська, хоч як парадоксально, мало відома у самій Україні. Зайвим доказом цьому твердженню є нещодавній київський скандал навколо унікального монументального панно «Вітер» (1967 р.) авторства Алли Горської, Віктора Зарецького та Бориса Плаксія на фасаді колишнього ресторану «Вітряк», що на вул. Академіка Глушкова. Мозаїка довгий час була закрита дошками. А у травні нові власники вже сучасного ресторану на ВДНГ закріпили поверх неї «свою» вивіску. «Непотрібне» зображення сховали під спецгіпсом. Дякувати Богові, що не демонтували, як у 1964 р. вітраж «Шевченко. Мати» у червоному корпусі київського університету. Тривогу забила мистецтвознавець Євгенія Моляр. Внаслідок протестів інтелігенції «Вітер» відкрили для огляду («Ми у мистецькій пустелі» — див. «День», №86 від 24 травня 2017 р.).
ПАМ’ЯТІ ВАСИЛЯ СИМОНЕНКА (1964 р.)
Але що нам «Вітер» (нехай навіть це єдина робота Горської-монументаліста у Києві)? Спадщини Алли-графіка, живописця, сценографа теж днем ??з вогнем не побачиш у столиці. Так звідки ж сучасним обивателям знати, хто це взагалі така? Окремі картини художниці тут і там «спливають» у експозиціях різних музеїв, особливо в рамках тематичних колективок шістдесятників. (До речі, в 1996 р. сімейний архів і зібрання творів Алли Горської та Віктора Зарецького син і біограф творчої пари Олексій Зарецький подарував Національному музею української літератури.) Ще частіше в останні роки їх можна побачити на київських арт-аукціонах. Але... Не зважаючи на непогану збереженість творчої спадщини, «своєї», навіть невеликої постійної експозиції, навіть як у Катерини Білокур і Марії Примаченко, у Алли Горської немає. Скласти уявлення про творчість художниці в цілому, «монографічне», неможливо.
КОРОВА, ЕСКІЗ КОСТЮМА КОЛЯДНИКІВ (СЕРЕДИНА 1960-х)
Це дуже сумно. Адже, судячи навіть з маленької (нині у галереї представлено всього 34 твори, помітну частину з яких становлять театральні ескізи, плюс вперше демонструються дерев’яні колажі), натомість персональної виставки у київському «Дукаті», Аллу Горську цілком можна порівнювати, наприклад, із суперпопулярною на сьогодні в світі мексиканкою Фрідою Кало. І не лише завдяки яскравій та трагічній долі. Як і у випадку з Фрідою, величина таланту, яскравість і неординарність самих робіт не поступаються і самій біографії правозахисниці. Якщо ж не бачити картин зі сміливими лініями і «чистими» фарбами, запозиченими з народної творчості, сама життєва історія їхнього автора немов блякне, стає схематичною і... неправдивою. Свобода ж бо — це творчість.
Порівняння з Кало приходить на згадку не випадково. Як не навмання ми згадали і мозаїку, «паблік арт» Горської. Саме на початку 1960-х (роботи художниці в «Дукаті» належать до цього періоду) Алла відкрила для себе муралізм. І почала мріяти про створення української школи монументального мистецтва. Коли її виключили зі Спілки художників і позбавили права підписувати власні роботи, сумно жартувала: «Хай живе підпілля у монументальному мистецтві!». Не обійшлося тут без впливу Григорія Синиці, учня «бойчукіста» Миколи Рокицького. (Але, все ж таки, для Горської це був вибір самостійний, закономірний з точки зору еволюції її творчості, інтроверсивної, як і характер самої художниці.) Синиця «ознакою монументальності в мистецтві» вважав «не розміри, а філософський зміст». І намагався об’єднати ідеї Михайла Бойчука з напрацюваннями мексиканських моралістів Дієго Рівери, Сікейроса і Хосе Клименс Ороско. Зокрема, замість образотворчої традиції Візантії, фресок Київської Русі, як колись «бойчукісти», він з однодумцями звернувся до традицій народної культури. Нашої, української, а не індіанців Мексики.
ЕСКІЗ ВІТРАЖУ У ФОЙЄ НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ІМ. Т. ШЕВЧЕНКА (1964 р.)
Яким би міг стати вже сучасний муралізм по-українськи (якби Аллу Горську, рух шістдесятників, а до того Михайла Бойчука не вбили на самому злеті), можна уявити, також лише відвідавши більш-менш представницьку виставку художниці, як у «Дукаті». Так, ці темпери, навіть графіка сьогодні на диво нагадують сучасні муралі. Тільки масштаби замалі, а талант автора — навпаки, завеликий, якщо порівнювати з тим, що бачимо у сучасному Києві. Плюс тематика і колористика зображень — суто українські. Бойчук зі своєю школою на кілька років випередив мексиканських муралістів, розписавши у 1919 р. Луцькі казарми у Києві. Але можна сказати, що, відштовхуючись одразу від трьох традицій — Бойчука, фольклорної та Сікейроса з Ріверою і Ороско, — киянка Алла Горська на десятиріччя випередила вже неоекспресіонізм Жана-Мішеля Баскії. Просто неймовірне враження справляють побачені вживу роботи із задуманої художницею ще 1965 р. галереї портретів національних героїв «від Ярослава Мудрого до Василя Стуса». (В експозиції — знамениті портрети Івана Світличного та Василя Симоненка.) І, звісно, «Гнівній Тарас» — розгніваний Тарас Шевченко. Цілком «баскієвськими» (хоча мова, звісно, не про буквальну схожість), хоч як це дивно, виглядають ескізи до вітражу «Шевченко. Мати» і «Зоряний інтеграл» (за мотивами Ліни Костенко). Створені вони лише за пару років після народження бруклінського генія. При погляді на синьо-жовту жіночу фігуру «Біля річки» забуваєш і про Жана-Мішеля (на жаль, навряд чи він дуже цікавився Україною), і про геніальне подружжя Фріду Кало з Дієго Ріверою. Взагалі — не до порівнянь. Якби наш «публічний простір» свого часу прикрашали такі мюралі — сама Україна давно би була іншою. Вільною. А політика, побут — це все прості похідні від волі...
Експозицію «Алла Горська. Живопис, графіка» можна побачити до 1 жовтня.