«Удар по колоніалізму і скрепам Росії»

У Києві відбулося урочисте відкриття пам’ятника видатному українському полковнику Армії УНР Петрові БОЛБОЧАНУ

Пам’ятник полковнику Петру Болбочану, встановлений нещодавно в Києві, став першою монументальною скульптурою на його честь в Україні й світі. Ідею увічнення пам’яті видатного полководця в бронзовому погрудді, було реалізовано усього за 3 місяці в рамках проєкту «Українська історія в камені».

Як зазначає Оксана Пономарьова, голова правління Громадської спілки «Музичний батальйон», яка опікувалася ідеєю реалізації першої скульптури Болбачану, — створення скульптури стало можливим завдяки пожертвам українців із різних куточків світу: зокрема, України, Швейцарії, Польщі, Сполучених Штатів Америки. На збір коштів знадобився лише 1 місяць. І хоч встановлення монументу відбувалось саме за підтримки органів місцевої влади, однак пам’ятник є подарунком Києву від громадськості.

«Проєкт «Українська історія в камені» спрямований на увічнення у скульптурах пам’яті видатних українців, які зрушували історію в той чи інший період становлення нашої держави. У рамках цього проєкту планується відкрити три пам’ятники. Ми бажаємо вшанувати пам’ять великої княгині Ольги, встановивши її скульптуру в Ізмаїлі, також вшанувати пам’ять Василя Сліпака, героя України, якого підступно вбили російські загарбники у 2016 році», — додала Оксана Пономарьова. Скульпторами першої роботи стали М. Горловий та О. Фурман.

Оцінюючи реакцію громадян, які просто йшли повз сквер, а також задавши їм кілька питань, ми зрозуміли, що Петро Болбочан не є тією постаттю, на якій акцентують увагу в підручниках історії, українцям він здебільшого невідомий. Що свідчить про слабку гуманітарну політику держави. Чому так важливо було увічнити пам’ять цієї постаті, пояснює голова Інституту Національної пам’яті, Антон Дробович:

«Хоча Петро Федорович Болбочан народився не в Києві, але він брав учать у звільненні міста від більшовиків, створенні військових загонів. Це людина, яка асоціюється зі славою української зброї. Поява пам’ятника Болбочану — удар по колоніалізму Росії, комуністичним брехням і скрепам, які вони впроваджували десятиліттями. Не можна забувати, що його постать є сама собою видатним уроком. Перша його заслуга — вміння згуртовувати військо та перемагати, особливо це було помітно під час операції по звільненню Криму. Однак я хотів би нагадати також і про його сумну смерть: Петро Болбочан не загинув на полі бою, вороги не змогли його піймати. Він був убитий через політичні розборки. Влада УНР начебто не могла розібратися, на чийому ж боці Болбочан: чи він за Петрушевича, чи за Петлюру, тож його розстріляли свої. Люди, які вчинили так, причетні й до славних українських сторінок, але нехай цей випадок буде для нас прикладом та уроком: що, по-перше, інтереси армії мають бути сильніші за політичні розборки, а по-друге, що ніякі кланово-партійні перипетії не мають призвести до того, що нові українці полководці, які боронять нашу Батьківщину, можуть загинути у такий спосіб».

Хто такий Петро Болбочан?

Народився у сім’ї священика, навчався в духовній семінарії. Згодом закінчив Чугуївське юнкерське училище. Був учасником Першої світової війни як офіцер 38-го Тобольського полку, у той час нагороджений кількома орденами.

З початком Української революції 1917-1921 рр. займався організацією українських військових частин. Так, наприклад, 22 листопада 1917-го очолив сформований із добровольців Південно-Західного фронту російської армії 1-й Український Республіканський полк. Оскільки солдатський комітет перебував під контролем більшовиків, полк роззброїли, а казарми підірвали і розстріляли гарматами.

На початку 1918-го Болбочан сформував Республіканський курінь, реорганізований у 2-й Запорізький піший курінь. «Запорожці» Петра Болбочана стали одним з найбільш боєздатних з’єднань Армії УНР: відіграли ключову роль у звільненні Києва в лютому 1918-го та під час визволення від більшовиків Лівобережжя та Південно-Східної України, блискуче провели Кримську операцію в квітні 1918-го.

Цікаво відзначити, що військовий мав незаперечний авторитет серед підлеглих, а більшовики обіцяли за його голову 50 тисяч золотих рублів.

Петро Федорович чітко притримувався державницької позиції, мріявши про сильну армію. В одному з наказів військам наголошував: «ніяких совєтів робочих депутатів, монархічних організацій...  я не допущу. Підкреслюю, що ми боремося за самостійну демократичну Українську Республіку, а не за єдину Росію, якою б вона не була — монархічна чи большевицька».

З грудня 1918-го Петро Болбочан — командувач Лівобережної групи Армії УНР. Після відступу з Лівобережжя знятий з командування Запорозьким корпусом. Декілька днів провів під арештом, а потім кілька місяців — під наглядом місцевої влади у Станіславові (Івано-Франківськ). Вірогідно, через гостру критику суперечливої політики уряду та його міністрів.

9 червня 1919-го у Проскурові (нині Хмельницький) він зробив невдалу спробу захопити командування корпусом. Був заарештований і засуджений до страти за підозрою у намірах здійснити державний переворот (усунути від влади Головного отамана Симона Петлюру). Завдяки великій симпатії у військах, мав змогу втекти, однак не зробив цього, бо прагнув довести, що за ним немає жодної провини.

Петро Болбачан був розстріляний 28 червня 1919-го на станції Балин на Хмельниччині. Слідство продовжувалося і після страти, але не знайшло ніяких підтверджень державної зради та підготовки заколоту.

У трагічній долі Петра Болбочана, який став жертвою політичних інтриг і наклепницької кампанії, відбилася вся неоднозначність і трагічність тогочасного державотворчого процесу та військового будівництва.

Відзначимо, що 26 січня 1919 року в Києві Петро Болбачан оприлюднив свого листа, який є актуальним і досі, в якому, зокрема, зазначав таке: «Бідна Україна, ми боремося з большевизмом, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ним, а український новопосталий уряд УНР йде на зустріч большевизмові й большевикам!.. Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, (а) лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці замість того, аби бути самими звичайними урядовцями і писарцями».

Петро Болбочан провів одну з найуспішніших операцій по звільненню Криму, обороняв Схід України та намагався підтримувати державність у належному стані, міг би бути своєрідним символом боротьби у наш непростий час окупації Криму та війни на Донбасі з Росією. Однак постаті такого роду ще не стали звичними й зрозумілими для кожного українця, зрідка зустрічаються на сторінках підручників історії, і не є символом сучасної української боротьби. Знання імен людей, які боролися за становлення незалежної України має формувати окремий, сталий національний світогляд, що є так актуально у часи гібридної війни. Поки ми не дамо оцінку подіям минулого, не навчимося шанувати своїх великих, доти не зможемо звільнитися від наративів нав’язаних «метрополією».